— Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть най— мудріші з людей...

— То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?

— Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати

— Гаразд, Беріморе, йдіть собі.

Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?

— Хіба те, що він ще більше згустив темряву.

— Отож-бо й воно. Але якби ми натрапили на слід тієї Л.Л., усе з’ясувалося б. Ми знаємо тепер багато. Ми знаємо, що є жінка, якій відомо чимало таємного. От тільки якби знайти її! Що, по-вашому, нам слід тепер робити?

— Негайно повідомити про все Холмса. Можливо, це дасть йому потрібний ключ до розгадки. Я майже певен, що він одразу приїде сюди.

Я пішов до себе й написав Холмсові звіт про вранішню розмову. Мій друг, напевно, останнім часом дуже заклопотаний, бо листи з Бейкер-стріт надходять усе рідше. Вони дедалі коротші, в них ані словом не згадується про мої звіти й про мету моєї поїздки. Ота справа з шантажем, напевно, забрала всі його сили. Але нові події, безперечно, привернуть його увагу і знову збудять цікавість до нашої загадки. Я так хотів би, щоб він був тут!

17 жовтня. Сьогодні з самісінького ранку ллє дощ; краплі його шурхотять у листі плюща, спадають із карнизів. Я згадав про каторжанина серед безмежних похмурих, холодних боліт. Бідолаха! Теперішніми своїми муками він спокутує навіть найтяжчі злочини. А потім я згадав того, іншого, — обличчя в кебі, постать на тлі місяця. Невже він теж мокне під цією зливою — невловимий спостерігач, людина з мороку? Увечері я надяг дощовик і подався в глиб боліт, вимальовуючи в своїй уяві найпонуріші картини; дощ сік мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Хай Господь боронить тих, хто нині блукає коло Ґримпенської трясовини, — такої пори навіть узгір’я перетворюються на драговину. Я відшукав гранітний стовп, на якому бачив того самотнього спостерігача, і з його стрімкої вершини поглянув униз, на похмурі болота. Дощові потоки заливали бурі улоговини, важкі олив’яні хмари нависали над землею, а між ними виднішали чудернацькі обриси горбів. Далі, ліворуч од мене, над деревами стриміли ледь помітні крізь туман дві вузькі вежі Баскервіль-Холла. Вони були єдиним знаком людського життя серед цих боліт, окрім прадавніх кам’яних жител, що юрмилися по схилах пагорбів. Але ніде не було й знаку отого незнайомця, що його я бачив на цьому самому місці позаминулої ночі.

По дорозі додому мене наздогнав доктор Мортімер, що їхав у двоколці з ферми «Трясовина». Увесь цей час він був дуже уважний до нас; не минало й дня, щоб він не зазирнув до Холла й не спитав, як нам ведеться. Він посадовив мене в свою двоколку й запропонував підвезти додому. Я побачив, що він страшенно засмучений через свого спанієля. Пес заблукав десь на болотах і не повернувся. Я втішав доктора, як тільки міг, але, згадавши, що сталося з поні посеред Ґримпенської трясовини, подумав, що він ніколи вже не побачить свого песика.

— До речі, Мортімере, — сказав я, — ви, напевно, знаєте всіх, хто живе в цих околицях?

— Гадаю, що так.

— Тоді ви, мабуть, назвете мені ім’я жінки, ініціали якої — «Л.Л.»?

Мортімер якусь хвилину подумав.

— Ні, — відповів він нарешті. — Щодо циган та наймитів я не певен, але з фермерів та власників маєтків такі ініціали ні до кого не підходять. Проте стривайте, — додав він, помовчавши. — Є така собі Лopa Лайонс, але вона мешкає в Кумбі-Тресі.

— Хто вона така? — спитав я.

— Френклендова дочка.

— Як? Дочка старого дивака Френкленда?

— Так. Вона одружилася з художником на прізвище Лайонс, — той приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Проте я чув, що винуватити лише його самого не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж проти його волі, — а може, й з іншої причини. Одне слово, два грішники — і старий, і молодий — допікали бідолашній жінці, як тільки могли.

— А з чого вона живе?

— Старий Френкленд, напевно, щось їй дає — навряд чи багато, бо сам ледве кінці з кінцями зводить. Але хоч би що вона скоїла, не можна допускати, щоб вона далі котилася в прірву. Тут прочули про її долю, і дехто з сусідів — зокрема Степлтон і сер Чарльз — дали їй змогу жити чесною працею. Я теж трохи допоміг їй. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

Він запитав, навіщо все це мені, і я трохи вдовольнив його цікавість, не розповідаючи, однак, зайвого, бо нам немає чого втаємничувати в свої справи сторонніх людей. Завтра вранці я вирушу до Кумбі-Тресі: якщо мені пощастить побачити цю Лору Лайонс, леді вельми непевної репутації, то ми зробимо великий крок до того, щоб однією таємницею в нашому ланцюзі стало менше. До речі, я помалу перетворююсь на мудрого змія; коли Мортімер уже надто далеко зайшов у своїх запитаннях, я поцікавився, до якого типу належить Френклендів череп, і решту дороги слухав лекцію з краніології. Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не минулися для мене даремно.

Згадаю ще про одну пригоду, щоб закінчити опис цього похмурого дощового дня. Моя розмова з Берімором дала мені козиря, яким я зіграю, коли настане час.

Мортімер залишився в нас обідати, а потім вони з баронетом сіли грати в карти. Ключник приніс мені каву до кабінету, і я скористався нагодою, щоб дещо вивідати в нього.

— Що поробляє ваш любий родич: утік чи ще ховається на болотах? — запитав я.

— Не знаю, сер. Я вже молю Бога, щоб він виїхав. Ми стільки лиха зазнали через Селдена! Я нічого не чув про нього з тієї пори, коли востаннє відніс йому їсти, а це було три дні тому.

— А тоді ви його бачили?

— Ні, сер, але потім, коли я прийшов туди, їжі на місці вже не було.

— То він, виходить, і досі там?

— Гадаю, що так, сер, якщо поживу не забрав отой інший чоловік.

Моя рука з чашкою кави зупинилася на півдорозі, і я вирячився на Берімора.

— То ви знаєте, що там є ще хтось?

— Так, сер, на болотах є ще один чоловік.

— Ви бачили його?

— Ні, сер.

— То звідки ви про нього знаєте?

— Десь із тиждень тому про нього розповідав Селден. Той теж там переховується, але то, здається, не каторжанин. Не до вподоби мені все це, докторе Ватсоне, далебі, не до вподоби! — несподівано вихопилося в нього.

— Послухайте-но, Беріморе! Я приїхав сюди заради вашого хазяїна. Задля того, щоб допомогти йому. Скажіть мені щиро, що вам не до вподоби?

Берімор з хвилину вагався, немовби шкодуючи за сказаним, бо не в змозі був висловити свої почуття.

— Усе, що там коїться, сер! — вигукнув він нарешті, махнувши рукою в бік мокрого від дощу вікна, що виходило на болота. — Там грають у нечисту гру, задумують чорну справу, присягаюся! Я хочу тільки одного, сер: щоб сер Генрі скоріше повернувся до Лондона!

— Але що вас так стривожило?

— Згадайте-но, як помер сер Чарльз! То була недобра смерть, хай би там що казав слідчий. Послухайте, що діється на болотах уночі. Ніхто ні за які гроші не наважиться піти туди після заходу сонця. А ще той незнайомець, який ховається там і всюди нишпорить! Чого йому треба? Що все це означає? Для тих, хто носить ім’я Баскервілів, тут добра не буде, і я не можу дочекатись того дня, коли нові слуги сера Генрі замінять мене в Холлі.

— До речі, про того незнайомця, — мовив я. — Що ви можете про нього сказати? Що розповідав Селден? Йому відомо, де той ховається і від кого?

— Він бачив його раз або двічі, але то хитрий чолов’яга. Спершу він подумав, що то полісмен, а потім побачив — ні, хтось інший. Зовні ніби порядний джентльмен, але що він там робить, ніяк не добереш.

— А де він живе?

— На схилі пагорба, серед отих жител, де мешкали давні люди.