Я пишу «одна ніч», але краще буде сказати «дві ночі», бо першої ми нічого не довідались. Ми з сером Генрі просиділи у нього в кімнаті трохи не до третьої години ночі, але не почули жодного звуку, крім вибивання годинника над сходами. Це нудне чатування скінчилася тим, що ми обидва заснули в своїх кріслах. Невдача, однак, не збентежила нас, і ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі, прикрутивши ґніт у лампі, ми сиділи, мовчки смалячи цигарку за цигаркою. Час спливав надзвичайно повільно, але ми відчували себе терплячими мисливцями, які чатують на дичину біля пастки. Пробило годину, другу, й нам уже хотілося все облишити, аж тут нашу втому наче рукою зняло, і ми випросталися в кріслах. У коридорі зарипіли мостини.

Ми почули, як хтось пройшов повз нашу кімнату й потихеньку віддалився. Баронет обережно відчинив двері, й ми вирушили навздогін. Незнайомець уже встиг пройти галерею, а в коридорі було зовсім темно. Крадькома ми дійшли до протилежного крила. Там перед нами промайнула висока постать чорнобородого чоловіка; плечі його сутулились, коли він навшпиньках ступав коридором. Ось він прослизнув у двері; свічка на мить осяяла їх, а потім у темряву коридору впав тоненький жовтавий промінець. Ми наближалися до нього, намацуючи ногами кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босі, і все-такі старі мостини рипіли й стогнали під нашою вагою. Часом мені здавалося, що нас неможливо не почути. Але, на щастя, цей чоловік справді недочував, і до того ж він був надто заклопотаний. Опинившись нарешті біля дверей, ми зазирнули до кімнати й побачили, як він стоїть біля вікна зі свічкою в руці, притулившись блідою щокою до шибки, — так само, як я бачив його позаминулої ночі.

Ми не мали чіткого плану дій, однак баронет належав до тих людей, для яких рішучі вчинки завжди цілком природні. Він увійшов до кімнати; Берімор відскочив од вікна і став перед нами — задиханий, блідий, тремтячи всім тілом. Темні його очі, що палали на білій машкарі обличчя, були повні жаху й подиву, коли він переводив розгублений погляд із сера Генрі на мене.

— Що ви тут робите, Беріморе?

— Нічого, сер. — Він так хвилювався, що ледве повертав язиком; свічка в його руці тремтіла, й по стінах від цього метушилися тіні. — Це... вікно, сер. Я вночі перевіряю, чи всі вікна зачинені.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, геть усі вікна.

— Послухайте-но, Беріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми хочемо довідатись од вас усю правду, тож чим скоріше ви зізнаєтесь, тим ліпше буде для вас. Годі викручуватись! Що ви робили тут біля вікна?!

Служник безпорадно поглянув на нас і розгублено стис руки:

— Я не робив нічого лихого, сер. Я лише посвітив у вікно свічкою.

— А навіщо ви світили у вікно свічкою?

— Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, я не можу цього сказати. Якби це стосувалося тільки мене, я нічого не таїв би од вас.

Мені раптом сяйнула рятівна думка, і я взяв свічку з тремтячої руки ключника.

— Це, певно, якийсь сигнал, — мовив я. — Ану, погляньмо, чи буде на нього відповідь. — Я підніс до шибки свічку й визирнув у нічний морок. За вікном я розгледів лише чорну купину дерев і трохи світліший простір боліт, бо місяць заховався за хмари. І раптом я переможно скрикнув, помітивши, як малесенька жовта цятка несподівано пробила чорну завісу ночі й замерехтіла посеред темного квадрата вікна.

— Ось воно! — вигукнув я.

— Ні, ні, сер, то нічого... нічого! — промимрив ключник. — Можу вас запевнити, сер...

— Пересуньте свічку, Ватсоне! — скрикнув баронет. — Поглянь— те-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!

Ключник зухвало поглянув на нього.

— Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.

— Тоді вважайте, що вас звільнено.

— Гаразд, сер. Нічого не вдієш.

— Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам чорт! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу...

— Ні, ні, сер, не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.

— Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі, — мовив ключник.

— О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання...

— Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?

— Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка — то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.

— То ваш брат і є отой...

— Каторжанин-утікач, сер... убивця Селден.

— Це правда, сер, — мовив Берімор. — Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.

То ось що означали ці дивні нічні походи і свічка перед вікном! Ми з сером Генрі здивовано вирячились на жінку. Невже ця поважна, солідна дама була однієї крові з одним із найстрашніших злочинців?

— Так, сер, моє дівоче прізвище — Селден, а він — мій молодший брат. Ми розбестили його, в усьому потурали, отож він і забрав собі в голову, ніби може робити все, що схоче, ніби весь світ існує лише задля його втіхи. Потім підріс, опинився в поганому товаристві, і наче лихий у нього вселився: він розбив материне серце, втоптав наше ім’я в багнюку. А далі покотився від злочину до злочину, все нижче й нижче; від шибениці його врятувала хіба що милість Божа. Але для мене, сер, він завжди буде отим маленьким кучерявим хлопчиськом, якого я пестила, з яким гралася як старша сестра. Через те мій брат і втік із тюрми, сер. Він знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, натомлений і голодний, та ще й погоня на п’яти наступала, — що нам було робити? Ми пустили його до себе, нагодували, прихистили. Потім ви приїхали, сер, і брат мій вирішив, що йому буде безпечніше на болоті, — отож і ховається там, поки увесь цей шарварок не вляжеться. А ми кожної другої ночі перевіряємо, чи він іще там, — світимо з вікна, й коли брат відповідає, мій чоловік носить йому хліб та м’ясо. Щодня сподіваємося, що він уже пішов, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Це все правда, сер, я жінка побожна й не казатиму неправду; коли тут і є щось лихе, то чоловік мій не винен — він зробив це лише заради мене.

Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.

— Це правда, Беріморе?

— Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.

— Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.

Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.

— Дивно, як він там не боїться, — мовив сер Генрі.

— Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.

— Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?

— Мабуть, десь біля гранітних стовпів.

— За милю-дві, не більше?

— Навіть менше.

— Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!

Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.