Якось увечері, в червні 1889 року, саме тієї години, коли вже позіхаєш і поглядаєш на годинник, — у двері мого помешкання подзвонили. Я підскочив у кріслі, а дружина, поклавши своє шитво на коліна, невдоволено скривилася.

— Пацієнт! — мовила вона. — Доведеться йти.

Я застогнав, бо щойно повернувся додому після важкого дня.

Ми почули, як рипнули двері, хтось поспіхом кинув кілька слів і в коридорі залунали кроки. Двері нашої кімнати рвучко прочинилися, й до нас увійшла леді в темній сукні, з чорною вуаллю на обличчі.

— Пробачте, що я так пізно, — почала вона і раптом, несподівано втративши владу над собою, кинулася до моєї дружини, обвила руками її шию й захлипала в неї на плечі. — Ой, у мене таке горе! — скрикнула вона. — Допоможіть мені!

— Отакої, — мовила моя дружина, піднявши її вуаль, — та це ж Кет Вітні. Як ти налякала мене, Кет! Я й не думала, що це ти.

— Я просто не знаю, що мені діяти, тож і прибігла одразу до тебе.

Це була звичайна річ. Люди, з якими траплялося лихо, линули до моєї дружини, наче птахи до маяка.

— От і добре, що ти прийшла. Випий вина з водою, умощуйся зручніше і розповідай, що сталося. Може, я краще відішлю Джона спати?

— О, ні, ні! Допомога доктора мені теж потрібна. Це все через Айзу. Його вже два дні нема вдома. Я так боюся за нього!

Це вже не вперше розмовляла вона з нами про біду з її чоловіком — зі мною як із лікарем, а з дружиною — як із давньою подругою і шкільною товаришкою. Ми втішали й заспокоювали її,

як могли. Чи знає вона, де її чоловік? Чи зможемо ми привезти його додому?

Виявилося, що так. За її словами, останнім часом він ходив до курильні в найдальшому східному кварталі Сіті. Досі його відлучення тривали не більш ніж один день, і ввечері він повертався додому, геть знеможений і розбитий. Але цього разу його немає вже дві доби, й він, звичайно, лежить там серед портових покидьків, дихаючи отруйним димом чи забувшись важким сном. Вона була певна, що він у «Золотому самородку», на Аппер-Свондам-Лейн. Але що їй робити? Хіба може вона, молода соромлива жінка, піти в таке місце, щоб визволити свого чоловіка із компанії цих розбійників?

Отакою була ситуація, і допомогти їй міг, безперечно, тільки я. Тож хіба міг я не супроводити її туди? А втім, навіщо їй туди їхати? Адже я лікував Айзу Вітні, і мої поради як лікаря мали для нього вагу. Я вирішив, що мені краще буде поїхати туди самому. Я пообіцяв їй, що через дві години привезу її чоловіка в кебі додому, за адресою, яку вона мені дала. Через десять хвилин, покинувши крісло в затишній вітальні, я вже мчав в екіпажі до східної частини міста; я знав, що мене чекає незвичайна справа, проте насправді вона виявилася ще дивовижнішою.

Спочатку все йшло якнайкраще. Аппер-Свондам-Лейн — брудний провулок позаду величезних корабелень, що тягнуться вздовж північного берега річки, на схід від Лондонського мосту. Між якоюсь брудною крамничкою й шинком я відшукав потрібну мені курильню, вхід до якої нагадував чорну діру з крутими східцями. Наказавши візникові зачекати, я спустився східцями вниз, ступаючи по них, мов п’яний; у миготливому світлі гасової лампи над дверима я знайшов защіпку і ввійшов до довгої, низької кімнати, повної густого, важкого бурого опійного диму; вздовж стін височіли дерев’яні нари, мов на баку корабля, що везе переселенців.

Крізь морок я ледве розгледів тіла, які лежали в найхимерніших позах — із зігнутими плечима, піднятими коліньми, закинутими назад головами, з задертими догори підборіддями, з темними побляклими очима, що звідусіль дивилися на мене. Серед темряви спалахували маленькі червоні вогники в чашечках металевих люльок, то яскравіючи, то пригасаючи. Більшість лежали мовчки, але дехто бурмотів собі під ніс, дехто розмовляв дивним, тихим, одноманітним голосом, то збуджуючись, то раптом змовкаючи, причому ніхто не слухав свого сусіду — кожен був заглиблений у власні думки. У кінці кімнати стояла невеличка жаровня з палаючим жаром, біля якої на триногому дерев’яному стільці сидів високий, худорлявий дід; підперши кулаками підборіддя і впершись ліктями у коліна, він не зводив очей з вогню.

Тільки-но я увійшов, як до мене кинувся смаглявий малаєць із люлькою та опієм і показав на вільні нари.

— Дякую. Я не для цього прийшов, — мовив я. — Тут є мій друг, містер Айза Вітні, мені треба з ним поговорити.

Збоку хтось заворушився й скрикнув; придивившись трохи в темряві, я побачив блідого, похмурого, розпатланого Вітні, що вирячився на мене.

— Боже мій, та це ж Ватсон! — сказав він.

Він щойно прочумався від сп’яніння й тремтів усім тілом.

— Котра зараз година, Ватсоне?

— Скоро одинадцята.

— А який сьогодні день?

— П’ятниця, дев’ятнадцяте червня.

— О Боже милий! А я думав, що ще середа. Ні, сьогодні середа. Навіщо вам так лякати людину? — Він закрив обличчя руками й захлипав.

— Кажу вам, що сьогодні п’ятниця, друже. Ваша дружина чекає на вас уже два дні. Посоромилися б!

— Мені справді соромно. Але ви щось плутаєте, Ватсоне, бо я тут лише кілька годин, викурив три-чотири люльки... забув скільки. Та я поїду з вами додому. Я не хочу лякати Кет... бідолашну Кет! Подайте мені руку! У вас є кеб?

— Так, він чекає біля дверей.

— Тоді їдьмо. Але я їм винен. Дізнайтеся, скільки я винен, Ватсоне. Я зовсім розкис. Нічого не можу з собою вдіяти.

Затамувавши подих, щоб не вдихати задушливих випарів отруйного зілля, я пішов вузьким проходом поміж двома рядами курців, шукаючи хазяїна. Проминувши довганя, що сидів біля жаровні, я відчув, що хтось смикнув мене за піджак і прошепотів низьким голосом:

— Пройдіть повз мене, а тоді озирніться.

Ці слова я відчув цілком виразно. Я поглянув убік: їх міг вимовити лише отой дід, але він сидів, як і раніше, нічого довкола себе не помічаючи, худорлявий, зморшкуватий, згорблений під тягарем літ; люлька з опієм стирчала в нього між колін, випавши із знесилених пальців. Я ступив два кроки вперед і озирнувся. Мені знадобилися всі мої зусилля, щоб не скрикнути з подиву. Старий обернувся так, щоб ніхто, крім мене, його не бачив. Спина його раптом випросталася, зморшки зникли, у тьмяних очах з’явився блиск, — біля вогню, сміючись із мого здивування, сидів не хто інший, як Шерлок Холмс. Він тихенько подав мені знак, щоб я наблизився до нього, й знов обернувся до решти курців, миттю перетворившись на немічного діда з обвислою губою.

— Холмсе! — прошепотів я. — Що ви, в біса, робите в цій курильні?

— Тихше, тихше, — відповів він, — у мене чудовий слух. Коли ви зробите мені ласку й випровадите свого очманілого друга, я буду радий трохи з вами побалакати.

— На мене чекає кеб.

— То відправте його самого додому. Можете за нього не боятися, бо він, здається, занадто розкис, щоб потрапити в якусь пригоду. І я радив би вам послати з візником записку своїй дружині, що ви зустріли мене й залишилися зі мною. Якщо ви зачекаєте на вулиці, я за п’ять хвилин вийду до вас.

Важко було відмовляти Шерлокові Холмсу: його прохання завжди були такі виразні й звучали так спокійно і владно. До того ж я відчував, що коли посаджу Вітні в кеб, то обов’язок мій щодо нього буде виконано й мені ніщо вже не завадить узяти участь в одній із тих незвичайних пригод, що були для мого друга буденною справою. За кілька хвилин я написав дружині записку, сплатив рахунок Вітні, провів його до кеба й побачив, як кеб зник у темряві. За мить із курильні вишкандибав згорблений дідуган, і ми з Шерлоком Холмсом пішли вниз вулицею. Два квартали він ішов, не розгинаючи спини й непевно переставляючи ноги. Потім, поспіхом озирнувшись, випростався й вибухнув щирим сміхом.

— Гадаю, Ватсоне, — мовив він, — вам здалося, що на додачу до кокаїну я взявся за опій і взагалі за такі речі, про які ви люб’язно як лікар висловили свої міркування.

— Я справді здивувався, коли побачив вас у тій курильні.

— Не менше, ніж я, побачивши вас.

— Я шукав там друга.