Я взяв у нього газету й прочитав:

«На виконання заповіту покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсильванія, США, відкрито нову вакансію для члена Спілки, з платнею чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожен рудоголовий чоловік, при здоровому глузді й добрій пам’яті, від двадцяти одного року, може виявитися для неї придатним. Звертатися особисто до Дункана Росса щопонеділка, об одинадцятій годині, у контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-Корт, 7».

— Що це, в біса, може означати?! — скрикнув я, двічі прочитавши незвичайне оголошення.

Холмс тихо засміявся й зіщулився в кріслі, що було в нього явною ознакою найвищого задоволення.

— Не таке вже й буденне оголошення, еге ж? — мовив він. — Тож, містере Вільсоне, розкажіть-но з самого початку все про себе, про свою челядь і про те, як оце оголошення втрутилось у вашу долю. А ви, докторе, запишіть, що це за газета й коли її видано.

— «Морнінґ Кронікл» за 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.

— Чудово. Прошу, містере Вільсоне.

— Добре. Як я вже розповідав вам, містере Шерлоку Холмсе, — мовив Джейбз Вільсон, витираючи чоло, — я маю невелику позичкову касу на площі Сакс-Кобурґ, біля Сіті. Справа ця не така вже й вигідна, тож в останні роки мені ледве вистачало на прожиток. Колись я наймав двох помічників, а тепер маю лише одного; на нього в мене теж не стало б грошей, та він погодився працювати за половину платні, аби лиш чогось у мене навчитися.

— Як звати того догідливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.

— Його звуть Вінсент Сполдінґ, і він далеко вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Меткішого помічника мені й не знайти, містере Холмсе, тож я чудово розумію, що в іншому місці він міг би заробляти вдвічі більше, ніж у мене. Однак, якщо він задоволений, навіщо мені втокмачувати йому думки про це?

-Айсправді, навіщо? Вам просто поталанило з помічником, що бере платню, нижчу від звичайної. Таких людей у його віці нечасто зустрінеш. Цей ваш помічник, здається мені, не менш цікавий, ніж оте оголошення!

— Але має він і свої вади, — вів далі містер Вільсон. — Ніколи не бачив людини, яка б стільки фотографувала. Клацає отим апаратом, коли треба працювати, а тоді шусть у підвал, мов кріль у нору, й проявляє там свої знімки. Це найголовніша його вада, проте працівник він добрий і мені нема за що йому дорікати.

— Він і досі, напевно, служить у вас?

— Так, сер. Він та ще чотирнадцятилітнє дівча, що сяк-так куховарить і прибирає, — оце і вся моя челядь, бо я вдівець і ніколи не мав дітей. Живемо ми дуже скромно, сер, — усі троє, — дах над головою є, борги повертаємо вчасно, — чого ще нам треба?

Це оголошення було першим, що порушило наше звичне життя. Якраз вісім тижнів тому Сполдінґ заходить до контори з оцією газетою в руці й каже:

«От, містере Вільсоне, якби Господь дав мені руде волосся!»

«А навіщо?» — питаю я.

«Подивіться-но, — каже він, — у Спілці рудих є вільне місце. Той, хто посяде його, матиме добрий заробіток, і зрозуміло, що місць там більше, ніж людей, — тож довірені особи й сушать собі мізки, куди подіти зайві гроші. Якби моє волосся могло міняти свій колір, як хоче, я нізащо не проминув би такого тепленького місця».

«А що воно таке, та Спілка рудих?» — спитав я. — Бачте, містере Холмсе, я завзятий домувальник, бо мені не доводиться бігати й шукати клієнтів, тож я по кілька тижнів не виходжу за поріг. Отож я мало знаю про те, що діється в світі, і завжди радий новині.

«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» — питає він, витріщивши на мене очі.

«Ніколи».

«Дивно, адже ви цілком підходите для їхньої вакансії!»

«А що це може мені дати?» — спитав я.

«Не більше, ніж сотню-дві фунтів на рік, зате робота в них легка й не заважає людині займатися чимось іншим».

Звичайно ж, самі розумієте, я нашорошив вуха, бо справа моя останнім часом не приносила великих грошей, і зайвих сто — двісті фунтів були мені б якраз до речі.

«Розкажіть-но мені все про ту Спілку», — попросив я.

«Гаразд, — мовив він, показуючи оголошення, — як ви самі бачите, в Спілці є вільне місце, а ось і адреса, за якою ви можете довідатися про все. Як я чув, цю Спілку заснував американський мільйонер Ієзекія Гопкінс, чоловік дивакуватий. Він сам був рудоголовий і дуже шанував усіх рудих — перед смертю передав до рук своїх довірених осіб велику суму грошей із наказом підшукати на ці кошти вигідні місця для тих, чиє волосся такого самого кольору, як у нього. Я чув, що платня там добра, а роботи дуже мало».

«Але ж, — мовив я, — є мільйони рудих, що хотіли б посісти те місце».

«Не так багато, як вам здається, — відповів він. — Подивіться-но, оголошення звернене лише до лондонців, і до того ж дорослих. Цей американець провів свої молоді літа в Лондоні й хотів би вчинити щось добре для свого рідного міста. До того ж чув я, що туди не варто зголошуватися тим, у кого волосся чи ясно-руде, чи темно-руде, чи будь-яке іще, крім яскравого, сліпучого, полум’яно-рудого. Тож якщо хочете спробувати, містере Вільсоне, то підіть до них; проте не знаю, чи варто вам кидати свою справу заради отих кількох сотень фунтів».

Як ви й самі, джентльмени, бачите, моє волосся має такий яскравий, багатий колір, що якби дійшло до якогось змагання рудих, я виграв би неодмінно. Вінсент Сполдінґ, який багато знав про цю справу, міг стати мені в пригоді, тож я наказав йому зачинити на весь день віконниці й піти зі мною разом. Він дуже зрадів, що сьогодні йому не доведеться працювати; ми зачинили контору й пішли за адресою, зазначеною в оголошенні.

Гадаю, що мені більш ніколи не доведеться такого побачити, містере Холмсе. З півночі, півдня, сходу, заходу — звідусюди всі, хто мав би хоч одну руду волосинку на голові, зійшлися до Сіті за оголошенням. Усю Фліт-стріт заполонив рудоголовий натовп, а Попс-Корт виглядав, як крамарський візок із помаранчами. Мені ніколи й на думку не спадало, що в усій нашій країні є стільки рудих і всі вони зберуться тут через якесь одне оголошення. Тут були всі зразки рудого кольору — солом’яний, цитриновий, помаранчевий, цеглястий, глинястий, колір жовчі, колір шерсті ірландських сетерів; щоправда, як казав Сполдінґ, справжнього живого, полум’яно-рудого кольору там було не так уже й багато. Побачивши увесь цей натовп, я просто впав у відчай, але Сполдінґ і чути про це не схотів. Не знаю вже, як це йому вдалося, але він протискувався й проштовхувався крізь натовп так спритно, що ми швидко опинилися на сходах, які вели до контори. По сходах немовби текло два людські потоки — хтось піднімався, повен надії, хтось повертався засмучений... Ми протиснулися вперед і невдовзі опинилися в конторі.

— Надзвичайно цікава історія, — мовив Холмс, коли його клієнт зупинився, щоб освіжити пам’ять, нюхнувши добру порцію тютюну. — Продовжуйте, будь ласка, свою розповідь.

У конторі не було нічого, крім двох дерев’яних стільців та ще соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він кидав кілька слів кожному з відвідувачів, що підходили до нього, й щоразу знаходив якусь ваду й бракував їх. Напевно, зайняти те місце було не так уже й просто. Проте, коли ми підійшли до чоловічка, він зробився набагато привітнішим до мене, ніж до всіх інших, і, тільки-но ми увійшли, замкнув двері, щоб переговорити з нами сам на сам.

«Це містер Джейбз Вільсон, — сказав мій помічник, — і він хотів би посісти місце в Спілці».

«І він цілком гідний того, — відповів чоловічок. — Він підходить за всіма вимогами. Я й не пригадаю, коли ще бачив таке чудове волосся!»

Він ступив крок назад, схилив голову набік і роздивлявся на моє волосся так довго, що мені стало ніяково. Потім несподівано підскочив до мене, схопив мою руку й палко привітав з успіхом.

«Зволікати далі було б злочином, — мовив він, — і все-таки, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вживу деякі застережні заходи».