— Південна Америка, — сказав я наздогад.

Він простяг руку до полиці й дістав звідти грубезний том.

— Це перший том географічного довідника, що видається нині. Його можна вважати за останнє слово науки. Що тут є цікавого?

«Андаманські острови. 340 миль на північ від Суматри, в Бенгальській затоці».

Так, так! Що далі? Вологе підсоння, коралові рифи, акули, Порт-Блер, каторжна тюрма, острів Ратленд, рослинність... Ось, знайшов!

«Тубільці Андаманських островів можуть заслуговувати на те, щоб мати їх за найнижчий на зріст народ світу, хоча деякі антропологи віддають перевагу африканським бушменам, індіанському племені «копачів» з Америки й тубільцям Вогняної Землі. Середній зріст тамтешньої дорослої людини — близько чотирьох футів, хоч трапляються й набагато нижчі особи. Це люті, похмурі, нетовариські люди, які здатні, проте, демонструвати найвідданішу дружбу».

Запам’ятайте це, Ватсоне. Слухайте далі:

«Вони дуже потворні, мають великі голови, малі люті очиці й огидні риси обличчя. Руки й ноги в них надзвичайно малі. Вони такі дикі й злі, що всі зусилля британської влади приручити їх щоразу зазнавали невдачі. Вони завжди були грозою для моряків, з якими ставалися аварії, бо полонених вони звичайно вбивають кийками з кам’яними наконечниками або отруєними стрілами. Ці напади зазвичай закінчуються людожерськими бенкетами».

Які чудові, милі люди, Ватсоне! Якби цей чолов’яга мав змогу діяти на власний розсуд, ця пригода могла б обернутися ще страшніше. Мені здається, що Джонатан Смол не надто охоче скористався його послугами.

— Звідки ж у нього такий чудернацький товариш?

— Оцього я не можу вам сказати. Та оскільки ми вже знаємо, що цей Смол прибув до Англії з Андаманських островів, то немає нічого дивного, що він знайомий із цим остров’янином. Лягайте-но краще на канапу й подивіться, як швидко я присплю вас.

Холмс узяв із кутка свою скрипку; я вмостився на канапі, і він заграв якусь тиху, повільну, дрімливу мелодію — безперечно, свою власну, бо в мого друга був надзвичайний композиторський хист. Я пригадую його тонкі, сухорляві руки, серйозне обличчя й помахи смичка. Потім мені здалося, що я спокійно пливу кудись лагідним морем звуків, і ось я вже опинився у країні снів, де наді мною схилилося миле личко Мері Морстен.

Коли я прокинувся, відпочилий і бадьорий, було вже по обіді. Шерлок Холмс сидів там, де раніш, але скрипку відклав убік і заглибився в читання книжки. Почувши, що я заворушився, він поглянув на мене; я помітив, що обличчя його спохмурніло й стривожилося.

— Ви спали так міцно, — мовив він. — Я боявся, що ми розбудимо вас своєю розмовою.

— Ні, я нічого не чув, — відповів я. — Є свіжі новини?

— На жаль, немає. Правду кажучи, я здивований і розчарований. Я сподівався о цій порі вже знати щось певне. Тільки-но забігав Віґінс. Він сказав, що ніде не знайшов ані сліду катера. Це надто ускладнює нам справу, коли дорога є кожна хвилина.

— Чи можу я чимось допомогти? Я чудово відпочив і готовий провести ще одну безсонну ніч.

— Ні, зараз нам нема чого робити. Ми можемо лише чекати. Якщо ми кудись підемо, тим часом може надійти очікувана шістка, й справа знову затримається. Ви робіть як знаєте, а я зостануся тут на варті.

— Тоді я поїду до Кембервела, відвідаю місіс Сесіль Форестер. Вона вчора просила мене зайти.

— Місіс Сесіль Форестер? — спитав Холмс з прихованою усмішкою в очах.

— І міс Морстен теж, звичайно. їм так хотілося почути, що було далі.

— Я не розповідав би їм надто багато, — мовив Холмс. — Жінкам ніколи не можна довіряти до кінця — навіть найкращим з них.

Я не став сперечатися щодо цього категоричного твердження.

— Повернуся за годину чи дві, — зауважив я.

— Чудово! Щасливої дороги! До речі, якщо поїдете на той бік, відвезіть додому Тобі; мені здається, що він більше нам не знадобиться.

Я забрав нашого песика й віддав разом з півсовереном старому натуралістові на Пінчин-Лейн. Звідти я поїхав просто до Кембервела, де побачив, що міс Морстен ще й досі не відпочила після наших нічних пригод, але дуже хоче послухати новини. Місіс Форестер так само була сповнена цікавості. Я розповів їм усе, як було, поминувши хіба що найстрахітливіші подробиці. Говорячи про смерть містера Шолто, я не сказав, як саме було скоєно вбивство. Але навіть з усіма скороченнями моя розповідь вразила й схвилювала обох.

— Наче в романі! — вигукнула місіс Форестер. — Скривджена дівчина, півмільйонний скарб, чорношкірий людожер та розбійник на дерев’яній нозі. Це замість казкового змія або підступного графа.

— І два мандрівні лицарі-рятівники, — додала міс Морстен, ласкаво поглянувши на мене.

— Послухайте-но, Мері, адже від цих пошуків залежить ваша доля. Мені здається, що ви просто не подумали про це. Лише уявіть собі, що означає бути багатою, коли увесь світ лежить біля ваших ніг!

Серце моє радісно затріпотіло, коли я помітив, що вона цілком спокійно сприйняла таке майбутнє. Вона навіть недбало хитнула своєю гордою голівкою, ніби ці скарби анітрохи її не цікавили.

— Я хвилююся лише через містера Тадеуса Шолто, — мовила вона. — Решта все — дурниці; він був такий добрий і шляхетний. Наш обов’язок — зняти з нього це жахливе, несправедливе звинувачення.

Вже вечоріло, коли я залишив Кембервел, і зовсім смеркло, коли дістався додому. Книжка й люлька мого друга лежали в його кріслі, проте сам він зник. Я озирнувся, сподіваючись побачити хоча б записку, але її не було.

— Мабуть, містер Холмс кудись вийшов, — заговорив я до місіс Хадсон, коли вона увійшла, щоб засмикнути завіски.

— Ні, сер. Він пішов до себе. Послухайте-но, сер, — багатозначно зашепотіла вона, — я побоююся, що він захворів.

— Чому ж це, місіс Хадсон?

— Він якийсь дивний сьогодні, сер. Тільки-но ви пішли, як він заходив кімнатою — туди-сюди, туди-сюди, — я вже втомилася слухати ці кроки. Потім почав сам із собою розмовляти, щось бурмотіти, і щоразу, як почує дзвінок, вибігає на сходи й кричить: «Що там таке, місіс Хадсон?» А потім замкнувся в кімнаті, але й крізь двері чути, як він там ходить. Аби лиш не захворів. Я вже пропонувала йому заспокійливе, та він так поглянув на мене, сер, що я й не пам’ятаю, як вийшла з кімнати.

— Гадаю, місіс Хадсон, що тут нема причин для тривоги, — відповів я. — Я не раз бачив його таким. Він саме заклопотаний однією невеличкою справою і, звичайно ж, хвилюється.

Я розмовляв з нашою господинею якнайспокійнішим голосом, але й сам, правду кажучи, почав тривожитись, коли, прокидаючись кілька разів серед ночі, щоразу чув за стіною його розмірену ходу; я розумів, якої шкоди може завдати його жвавому розумові ця вимушена перерва.

За сніданком Холмс виглядав змореним та знесиленим; на його щоках хворобливо палали дві червоні плями.

— Ви не шкодуєте себе, друже, — зауважив я. — Адже ви цілу ніч провели на ногах.

— Так, я не міг спати, — відповів він. — Ця пекельна загадка з’їдає мене. Застрягти на місці через таку дурницю, коли все інше вже ясно, — це для мене занадто. Я знаю злочинців, знаю їхній катер, знаю все — і не можу їх розшукати. Я використав усі свої засоби. Всю річку, обидва її береги обшукали — і жодного сліду; навіть місіс Сміт досі не знає, де її чоловік. Починаю підозрювати, що вони затопили катер. Хоча є факти, що свідчать супроти цього.

— А може, місіс Сміт спрямувала нас хибним слідом?

— Ні, гадаю, що це неможливо. Я розпитував про катер з такими прикметами — він справді існує.

— А може, він поплив проти течії?

— Це я теж передбачив; його шукають тепер аж до Річмонда. Якщо сьогодні не буде новин, я завтра поїду сам і шукатиму не катер, а людей. Але все-таки я певен, що ми дещо довідаємось.

Проте ми не довідалися нічого. Ані од Віґінса, ані з інших джерел. Газети й далі друкували статті про норвудську трагедію. Всі вони по-ворожому трактували нещасного Тадеуса Шолто. Жодна газета не подавала свіжих подробиць, крім того, що допит призначено на завтра. Ввечері я знову помандрував до Кембервела, щоб розповісти жінкам про нашу невдачу, а коли повернувся, то побачив Холмса в найпохмурішому настрої. Він ледве відповідав на мої запитання й цілий вечір займався якимись хімічними дослідами: нагрівав реторти, дистилював воду і нарешті так просмердів кімнату, що я трохи не втік надвір. Аж до світанку чути було, як він брязкає пробірками, захоплений своїми дослідами.