— Лист надійшов до нього десятого березня 1883 року. Помер він через сім тижнів, тобто в ніч на друге травня.

— Дякую. Далі, будь ласка.

— Коли мій батько посів горшемський маєток, він, за моєю порадою, ретельно оглянув комірчину на горищі будинку. Ми знайшли там мідяну скриньку, але вміст її було повністю знищено. Зсередини вічка був приклеєний папірець із літерами «К. К. К.» та написом унизу: «Листи, нотатки, розписки та реєстр». Слова ці, як ми вважали, передавали зміст паперів, які знищив полковник Опеншо. Крім того, на горищі не було нічого вартого уваги, хіба що безліч різних папірців та записників із того часу, коли дядько перебував в Америці. Деякі з них прив’язувалися до воєнного часу й свідчили про те, що він добре виконував свій обов’язок і здобув славу хороброго вояка. Інші записи було датовано добою реконструкції Південних штатів, і стосувалися вони здебільшого політики, бо дядько, очевидно, був активним учасником опозиції «саквояжникам» — політикам, що їх присилали з Півночі.

Отже, був початок 1884 року, коли батько оселився в Горшемі, і все йшло якнайкраще аж до січня 1885 року. Четвертого січня, коли ми снідали, я почув, що батько несподівано скрикнув із подиву. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а в другій, на розкритій долоні, — п’ять сухих помаранчевих зерняток. Батько завжди сміявся з моїх, як казав він, небилиць про полковника, але тепер був вельми стривожений і здивований, одержавши таке саме послання.

«Що це могло б означати, Джоне?» — пробурмотів він.

У мене тьохнуло серце.

«Це «К. К. К.», — відповів я.

Він зазирнув усередину конверта.

«Справді, — вигукнув він, — тут ті самі літери! Але що це написано під ними?»

«Покладіть папери на сонячний годинник», — прочитав я, заглядаючи йому через плече.

«Які ще папери? Який сонячний годинник?» — спитав він.

«Сонячний годинник — той, що в садку, іншого тут немає, — мовив я. — А папери, напевно, ті, які знищено».

«Хай йому біс! — сказав батько, опанувавши себе. — Ми живемо в цивілізованій країні, й тут немає місця для такої нісенітниці! Звідки цей лист?»

«Із Данді», — відповів я, глянувши на марку.

«Це чийсь безглуздий жарт, — мовив він. — Що мені до сонячного годинника і якихось паперів? Чи варто звертати увагу на такі дурниці?»

«Я, в усякому разі, повідомив би поліцію», — відказав я.

«Щоб мене там висміяли? Ніколи!»

«Тоді дозвольте мені це зробити».

«Ні в якому разі! Я не хочу здіймати галасу через таку дурницю!»

Умовити батька було марною справою: він був дуже впертий. Мене охопили тяжкі передчуття.

Третього дня після того, як надійшов лист, батько поїхав відвідати свого давнього друга майора Фрібоді, що командував одним з фортів у Портсдаун-Хіллі. Я був радий, що він поїхав, бо мені здавалося, що там йому буде безпечніше, ніж удома. Але цього разу я помилився. Другого дня після батькового від’їзду я дістав від майора телеграму з проханням негайно приїхати. Батько звалився в одну з глибоких крейдяних копалень, яких є багато в тій околиці, й лежав без тями з пробитим черепом. Я кинувся до нього, але він уже помер, так і не опритомнівши. Він, напевно, повертався з Фергема в сутінках, і через те, що місцевість була йому незнайома, а копальню нічим не було обгороджено, присяжні без вагань зробили висновок: смерть від нещасного випадку. Я ретельно вивчив кожну обставину його загибелі, але не зміг знайти нічого, що хоч трохи нагадувало б про вбивство. Не було жодних ознак пограбування чи насильства, жодних слідів навколо, жодних відомостей про підозрілих осіб на дорогах. Тож чи варто говорити вам, що я втратив спокій і був майже переконаний, що батько потрапив у пастку?

У такий страшний спосіб я дістав свою спадщину. Ви спитаєте мене, чому я не відмовився від неї? Що ж, відповім: я був певний, що всі наші біди якось пов’язані з давніми подіями в житті мого дядька й що небезпека чатуватиме на мене всюди, де б я не був.

Коли мого нещасного батька спіткала смерть, був січень 1885 року. З того часу минуло два роки й вісім місяців. Увесь цей час я мирно жив у Горшемі і вже сподівався, що це прокляття не тяжітиме більше над нашим родом після загибелі старшого покоління. Але я надто рано заспокоївся, бо вчора вранці дістав такий самий удар, якого зазнав мій батько.

Юнак витяг із кишені пожмаканий конверт і, повернувшись до столу, висипав з нього п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток.

— Ось конверт, — провадив він далі. — Поштовий штемпель — Східний Лондон. Усередині – ті самі слова, що були в листі до мого батька: літери «К. К. К.», а далі: «Покладіть папери на сонячний годинник».

— І що ви зробили? — спитав Холмс.

— Нічого.

— Нічого?

— Правду кажучи, — він затулив обличчя білими тонкими руками, — я відчув себе безпорадним. Немічним, мов той бідолашний кріль, до якого підповзає змія. Наді мною, гадаю я, тяжіє якась лиха сила, від якої не врятують жодні застороги.

— Ну, ну! — вигукнув Шерлок Холмс. — Вам, чоловіче, треба діяти, інакше ви загинете. Тільки негайні заходи зможуть вас урятувати. На відчай немає часу.

— Я побував у поліції.

— Ну й що ж?

— Вони вислухали мою розповідь сміючись. Я переконаний, що інспектор вважає ці листи чиїмось жартом, а причиною смерті моїх рідних, як установив суд присяжних, — нещасні випадки, що ніяк не пов’язані з цими попередженнями.

Холмс змахнув у повітрі кулаками.

— Неймовірна дурість! — вигукнув він.

— До мене, щоправда, приставили полісмена, який постійно чергуватиме в моєму будинку.

— Він прийшов з вами зараз?

— Ні. Він дістав наказ нікуди не виходити з дому.

Холмс іще раз змахнув кулаками.

— Якщо вже ви прийшли до мене, — скрикнув він, — то чому не прийшли одразу?!

— Я не знав. Я лише сьогодні переговорив про свої побоювання з майором Прендерґастом, і він порадив мені вдатися до вас.

— Адже минуло вже два дні, як ви одержали лист. Ми могли б уже почати діяти! Чи маєте ви ще якісь відомості, крім тих, що вже розповіли нам, — якісь важливі подробиці, що могли б стати нам у пригоді?

— Є одна річ, — мовив Джон Опеншо. Він покопирсався в кишені, дістав аркуш вицвілого блакитного паперу й поклав на стіл. — Пам’ятаю, — вів він далі, — що того дня, коли мій дядько палив папери, я помітив, що їхні вцілілі клапті, які лежали серед попелу,

були такого самого кольору. Цей окремий аркуш я знайшов на підлозі дядькової кімнати. Він, мабуть, випадково одлетів убік і таким чином уцілів. Крім згадки про зернятка, я не бачу тут нічого такого, що могло б стати нам у пригоді. Мені здається, що це сторінка якогось щоденника. Почерк тут, безперечно, дядьків.

Холмс пересунув лампу, й ми обидва схилилися над папірцем. Нерівні краї його свідчили, що його було видерто з записника. Вгорі стояло: «Березень 1869», а внизу — такі загадкові нотатки:

«4-го. Хадсон прийшов. Переконання ті самі.

7-го. Надіслано зернятка Мак-Коулі, Парамору та Джону Свейну із Сент-Оґастіна.

9-го.Мак-Коулі забрався геть.

10-го.Джон Свейн забрався геть.

12-го. Відвідали Парамора. Все гаразд».

— Дякую! — мовив Холмс, складаючи папірець і повертаючи його нашому відвідувачеві. — Тепер не можна марнувати ані секунди. Ми навіть не можемо гайнувати час на обговорення того, що ви мені розповіли. Ви повинні якнайшвидше повернутися додому й діяти.

— Що я маю зробити?

— Лише одне. І до того ж негайно. Ви повинні покласти цей клаптик папірця, який ви показали нам, у мідяну скриньку, про яку ви розповіли. Покладіть туди також цидулку, в якій повідомте, що решту паперів спалив ваш дядько і зостався тільки цей аркуш. Вам слід висловити це якомога переконливіше. Зробивши це, одразу ж поставте скриньку на сонячний годинник, як вам звелено. Ви розумієте мене?

— Звичайно.

— Не думайте зараз про помсту чи щось подібне. Я гадаю, що злочинці ще постануть перед законом, але нам свої тенета на них ще треба зіткати, тоді як їхні вже зіткано. Передусім треба відвернути небезпеку, яка чатує на вас, а тоді вже розгадати таємницю й покарати винуватців.