— То й добре, — байдуже мовив Холмс. — Я дав вам змогу розкрити таємницю. А ось і ваші кімнати. На все добре. Я напишу вам, перш ніж виїхати.

Залишивши Лестрейда у його кімнатах, ми поїхали до свого готелю, де на столі на нас уже чекав сніданок. Холмс мовчав, поринувши в свої думки; обличчя його було похмуре, мов у людини, що потрапила в скрутне становище.

— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив він, коли зі столу прибрали посуд, — сідайте в крісло, і я розповім вам усе, що мені відомо. Я не знаю, що мені робити, й хотів би спитати вашої поради. Запаліть сигару, й почнемо.

— Прошу.

— Отже, вас уразили дві речі в розповіді молодого Мак-Карті, що схилили мене на його бік, а вас — проти нього. Перше — це те, що батько вигукнув «Коу!», перш ніж побачив сина. Друге — дивовижні слова небіжчика про щура. Він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше слідство має розпочатися з цих двох подробиць; тож припустімо, що все сказане сином — чистісінька правда.

— А що це за вигук «Коу»?

— Напевно, він кликав когось іншого. Адже він знав, що син у Бристолі. Син почув цей клич цілком випадково. Вигуком «Коу!» небіжчик кликав того, з ким мав зустрітися. Але «Коу!» — клич австралійський, побутує лише між австралійцями. Це суттєвий доказ того, що особа, з якою Мак-Карті мав зустріч біля Боскомбського ставу, була австралійцем.

— А щур?

Шерлок Холмс дістав з кишені складений аркуш паперу й розгорнув його на столі.

— Це мапа штату Вікторія, — сказав він. — Минулої ночі я замовив її телеграфом у Бристолі. — Він затулив долонею частину мапи. — Прочитайте-но.

— «Рет», — прочитав я. — Щур?

— А тепер? — Він підняв долоню.

— «Баларет».

— Саме так. Це й було останнє слово небіжчика, але син розчув лише останній склад. Той намагався назвати ім’я вбивці. Хтось із Баларета.

— Чудово! — вигукнув я.

— Це помітно одразу. Як бачите, коло вужчає. Сіра одежа була третьою річчю в синовому свідченні, що потребувала перевірки. Якщо вона підтвердиться, то таємниця зникне й з’явиться якийсь австралієць із Баларета в сірому пальті.

— Звичайно.

— До того ж мешкає він недалеко, бо навколо ставу немає нічого, крім ферми й садиби, й чужа людина навряд чи забреде сюди.

— Так.

— А тепер про сьогоднішній похід. Оглянувши ґрунт, я помітив кілька дрібниць, про які розповів тому недоумкуватому Лестрейдові: вони стосувалися злочинця.

— Але як ви відшукали їх?

— Ви знаєте мій метод. Головне в ньому — спостереження за дрібницями.

— Про його зріст ви, напевно, здогадалися, судячи з довжини кроку. Про його чоботи також розповіли сліди.

— Так, чоботи були незвичайні.

— А кульгавість?

— Сліди правої ноги були не такі чіткі, як сліди лівої. Він легше ступав на неї. Чому? Бо він накульгував.

— А те, що він шульга?

— Вас самого вразив опис рани, складений хірургом. Удару завдано ззаду, але з лівого боку. Хто ще міг таке зробити, крім шульги? Під час розмови батька з сином він стояв за отим деревом. Він там навіть палив. Я знайшов там попіл від сигари і, добре знаючись на тютюні, з’ясував, що він палив індійську сигару. Я трохи вивчав це питання й навіть написав невеличку працю про попіл ста сорока сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Побачивши попіл, я обшукав усе навколо і знайшов на моховинні недопалок. То була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

— А мундштук?

— Я помітив, що він не брав її до рота. Виходить, що він курив з мундштуком. Кінчик було обрізано, а не відкушено, але нерівно, тож я вирішив, що кишеньковий ніж у нього тупий.

— Холмсе, — мовив я, — ви сплели довкола злочинця сіті, з яких він нізащо не виплутається, й порятували життя невинній людині, справді зняли з її шиї зашморг. Я бачу напрямок, куди ведуть ці сліди. Ім’я вбивці...

— Містер Джон Тернер, — оголосив служник, відчинивши двері й пропустивши до вітальні відвідувача.

Чоловік, що увійшов, мав незвичайну, вражаючу фігуру. Повільна, кульгава хода й згорблені плечі робили його старішим, ніж він був насправді, а тверде, різке обличчя й величезні руки та ноги свідчили про неабияку силу як тіла, так і духу. Густа борода, сиве волосся та кудлаті низькі брови надавали його обличчю гордовитого, владного виразу, але саме це обличчя було сіре, мов попіл, а губи й ніздрі посиніли. Я одразу помітив, що він страждає на якусь задавнену невиліковну хворобу.

— Сідайте, будь ласка, на канапу, — лагідно мовив Холмс. — Чи одержали ви мою записку?

— Так, її приніс сторож. Ви пишете, що хотіли б побачитися зі мною, щоб запобігти скандалові.

— Я гадаю, що зчиниться великий галас, коли я виступлю в суді.

— Але навіщо ви хотіли мене бачити? — Тернер подивився на мого друга з таким відчаєм у втомлених очах, неначе він вже дістав відповідь на своє запитання.

— Так, — мовив Холмс, відповідаючи радше на його погляд, аніж на слова. — Саме так. Я все знаю про Мак-Карті.

Старий Тернер затулив обличчя руками.

— Боже, поможи мені! — вигукнув він. — Я нізащо не дав би загинути цьому юнакові. Присягаюся, що я розповів би все, якби дійшло до суду присяжних...

— Радий чути це від вас, — суворо сказав Холмс.

— Я вже давно був би розповів про це, якби не моя люба дівчинка. Це розбило б їй серце — так, розбило б їй серце, коли б вона почула про мій арешт.

— Можна й не доводити справу до арешту, — мовив Холмс.

— Як?

— Я — особа приватна. Мене запросила ваша дочка, і я дію лише в її інтересах. Молодого Мак-Карті має бути звільнено.

— Я скоро помру, — сказав старий Тернер. — Я вже багато років хворію на діабет. Мій лікар не певен, чи проживу я ще з місяць. І все-таки я волів би померти під дахом власної господи, ніж у в’язниці.

Холмс підвівся й пересів до столу, прихопивши ручку й папір.

— Розкажіть усе, як було, — мовив він. — Я коротко запишу вашу розповідь, ви підпишетесь, а Ватсон засвідчить. Це ваше зізнання я передам до суду лише в разі крайньої потреби, щоб порятувати молодого Мак-Карті. Якщо ж такої потреби не буде, я до цього не вдаватимуся.

— Добре, — сказав старий. — Ще невідомо, чи доживу я до суду, тож для мене це мало важить, але я не хочу завдати болю Алісі... А тепер я розповім вам геть-чисто все. Це тривало довго, проте я спробую розповісти досить швидко.

Ви не знали цього покійного Мак-Карті. То був справжнісінький диявол, слово честі. Борони вас Господь від такої людини! Він тримав мене в лещатах двадцять років і отруїв мені все життя. Спершу я розкажу вам, як я опинився у нього в руках.

Це сталося на початку шістдесятих в Австралії. Тоді я ще був молодий шибайголова, запальний і нерозважливий, готовий до будь-якого вчинку. Я мав поганих друзів — вони навчили мене пити. На моїй ділянці мені не щастило з золотом, тож я подався в мандри і став, як то кажуть, лицарем на роздоріжжі. Нас було шестеро, ми жили по-дикунськи, часом нападали на ферми й зупиняли фургони на дорогах біля копалень. Мене прозивали Чорним Джеком із Баларета; нас і досі пам’ятають у колонії як банду з Баларета.

Одного разу з Баларета до Мельбурна вирядили конвой із золотом. Ми влаштували засідку й напали на нього. Охоронців було шестеро, нас — так само шестеро, тож бій був жорстокий. Першими ж пострілами ми звалили чотирьох, але коли нарешті захопили здобич, нас залишилося троє. Я притулив цівку пістоля до голови візника — то й був Мак-Карті. Господи, краще було б застрелити його! Але я його помилував, хоча й бачив, що він пильно зирить на мене своїми лютими очицями, немовби запам’ятовуючи кожну рисочку мого обличчя. Ми взяли золото, розбагатіли й спокійно перебралися до Англії. Тут я назавжди покинув колишніх приятелів і зажив заможним тихим життям. Я купив цю садибу, — вона саме продавалася тоді, — й намагався своїми грошима хоч комусь робити добро, щоб спокутувати ті злочини, які принесли їх мені. Я одружився, й хоч моя жінка померла молодою, вона залишила мені любу маленьку Алісу. Навіть коли моя донечка була ще немовлятком, її рученята тримали мене на праведному шляху так міцно, як ніщо в світі. Одне слово, я зажив по-новому й хотів цілком забути про минуле. І все було чудово, доки я не потрапив у лабети Мак-Карті.