— Ні, він одразу заявив, що невинний.

— Після всіх цих моторошних подій таке зауваження не викликає жодної довіри.

— Навпаки, — мовив Холмс, — це найяскравіший промінь, який я бачу серед хмар. Хлопець може бути невинний, але ж він не цілковитий дурень, щоб не бачити, що обставини склалися проти нього. Якби він удав під час арешту подив чи обурення, це здалося б мені дуже підозрілим, бо ні подив, ні обурення не можуть бути щирими за таких обставин, і це могло б викрити його. А така щирість у поведінці свідчить або про його невинність, або про надзвичайну витримку й твердість. Що ж до слів про те, що він дістав по заслузі, то це теж природно, якщо згадати, що він стояв над тілом свого мертвого батька того самого дня, коли, без сумніву, настільки забув про свій синівський обов’язок, що вилаяв батька й навіть, як розповідала ота дівчинка, — а її свідчення мають для нас велику вагу, — замахнувся, щоб ударити його. Каяття й докори сумління, які проявилися в цих словах, свідчать, як на мене, про чистоту його думок, а не про вину.

Я хитнув головою.

— Багато хто пішов на шибеницю й через дрібніші докази, — зауважив я.

— Так, це правда. Але багато хто пішов на шибеницю й нізащо.

— А що про це каже сам юнак?

— Боюся, що нічого втішного для своїх оборонців, хоч і тут є одна чи дві прикметні подробиці. Прочитайте-но самі.

Він дістав зі своєї теки гірфордширську газету, знайшов потрібну сторінку й показав мені ті рядки, де були свідчення нещасного юнака. Я вмостився в кутку купе й почав уважно читати. Ось про що там ішлося:

«Містер Джеймс Мак-Карті, єдиний син небіжчика, подав такі свідчення:

«Я виїздив на три дні до Бристоля й повернувся саме вранці в понеділок, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, й служниця сказала мені, що він поїхав до Росса з Джоном Кобом, конюхом. Невдовзі після того я почув, як на дорозі зарипіли колеса його двоколки, й побачив з вікна, як батько скочив на землю й хутко пішов кудись із двору; куди саме він пішов, я не знав. Тоді я взяв свою рушницю й подався до Боскомбського ставу, щоб оглянути пустир, де ми викохуємо кролів, — він з того боку ставу. Дорогою я справді зустрів Вільяма Кравдера, лісничого, як він і засвідчив; але він помилився, гадаючи, що я наздоганяв батька. Я й думки не мав, що батько йде попереду. Десь за сто ярдів од ставу я раптом почув вигук «Коу!», яким ми з батьком звичайно кликали один одного. Тож я побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Він, напевно, був дуже здивований, побачивши мене, й досить сердито запитав, чого мені тут треба. Виникла сварка, дійшло врешті до лайки, трохи не до бійки, бо батько мій був людиною запальною. Побачивши, що він сам не свій, я покинув його й попрямував додому, до ферми Газерлей. Але не пройшов я й півтораста ярдів, як почув страшенний крик. Я побіг назад до ставу. Там я побачив батька, що лежав на землі з розбитою головою. Я поклав рушницю, підняв вище йому голову, але він майже тієї самої миті помер. Кілька хвилин я стояв біля нього навколішки, тоді пішов до воротаря містера Тернера, чий дім був найближче, щоб він мені допоміг. Мушу сказати, що я нікого не бачив біля батька, коли повернувся, й навіть не уявляю, хто міг би його вбити. Він не мав доброї слави, бо був відлюдькуватий і непривітний, проте справжніх ворогів, як мені відомо, в нього не було. Більше нічого я про це не знаю».

Слідчий: «Чи встиг ваш батько сказати щось перед смертю?»

Свідок: «Він пробурмотів кілька слів, але я розібрав лише одне з них — «щур».

Слідчий: «Що це, по-вашому, може означати?»

Свідок: «Не знаю. Напевно, він марив».

Слідчий: «Що стало причиною вашої останньої сварки з батьком?»

Свідок: «Я волів би на це запитання не відповідати».

Слідчий: «На жаль, я мушу наполягати на відповіді».

Свідок: «Я не можу вам цього розповісти. Можу лише запевнити вас, що це зовсім не стосувалося тієї страшної трагедії, що сталася потім».

Слідчий: «Це вирішить суд. Не вважаю за потрібне пояснювати вам, що ваша відмова свідчити лише пошкодить вам під час суду».

Свідок: «І все-таки я не відповідатиму».

Слідчий: «Як я зрозумів, вигук «Коу!» був свого роду вашим паролем?»

Свідок: «Так».

Слідчий: «То як могло статися, що він покликав вас, перш ніж побачив, навіть не знаючи, що ви повернулися з Бристоля?»

Свідок (вельми збентежений): «Не знаю».

Присяжний: «Чи не помітили ви чогось підозрілого, коли повернулися до ставу, почувши крик, і знайшли свого батька смертельно пораненим?»

Свідок: «Майже нічого».

Слідчий: «Що ви маєте на увазі?»

Свідок: «Я був такий схвильований і переляканий, коли вибіг з лісу, що не міг думати більш ні про що, крім батька. Але все-таки мені здалося, що коли я підбіг до нього, ліворуч від мене на землі щось лежало. Щось сіре, ніби якась одежа або плед. Коли я підвівся й поглянув туди, тієї речі вже не було».

«То ви гадаєте, що вона зникла ще до того, як ви пішли шукати допомоги?»

«Так, зникла».

«Чи не могли б ви сказати, що то було?»

«Ні, я лише здогадувався, що там щось лежить».

«Далеко від тіла?»

«Десь за дюжину ярдів».

«А від краю лісу?»

«Приблизно так само».

«То річ, що лежала за дюжину ярдів од вас, зникла?»

«Так, але я стояв до неї спиною».

На цьому допит свідка скінчився».

— Як я бачу, — мовив я, ще раз переглядаючи сторінку, — під кінець слідчий став зовсім нещадний до молодого Мак-Карті. Він указав, і не без підстав, на суперечність у тому, що батько покликав його, перш ніж побачив, і в тому, що він відмовився переповісти свою розмову з батьком; до того ж іще ці дивні слова батька перед смертю. Все це, як зауважив слідчий, складається проти сина.

Холмс позіхнув у своєму затишному кутку і лагідно посміхнувся.

— У вас з слідчим одна й ту сама хвороба, — сказав він, — обидва відкидаєте найсуттєвіше. Невже не бачите, які ви непослідовні, вважаючи, що в свідченні юнака то бракує, то забагато уяви? Бракує, якщо він не міг вигадати причини сварки, яка задовольнила б присяжних, і забагато, якщо він дійшов до такої вигадки, як останні слова померлого про щура й пропажа одежі. Ні, сер, я дотримуюся тієї думки, що все сказане хлопцем — правда; побачимо, до чого приведе нас це припущення. А тепер я погортаю свій томик Петрарки й не скажу більш ані слова про цю пригоду, доки не прибудемо на місце події. Снідатимемо в Свіндоні; гадаю, будемо там хвилин за двадцять.

Було близько четвертої години, коли ми, проминувши чудову Страудську долину й широкий блискучий Северн, опинилися нарешті в Россі — невеликому гарненькому містечку. Ошатний, стриманий, схожий на тхора чоловічок із хитрими очицями чекав нас на платформі. Хоч він убрався в бурий плащ та шкіряні чоботи, які носять селяни, я легко впізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. Разом з ним ми доїхали до готелю «Гірфордський герб», де для нас було вже приготовлено кімнату.

— Я замовив екіпаж, — сказав Лестрейд, коли ми сіли до чаю. — Я знаю вашу жваву вдачу: ви не заспокоїтеся, доки самі не опинитесь на місці злочину.

— Дуже мило з вашого боку, — відповів Холмс. — Але все залежить від барометра.

Лестрейд з подивом глянув на нього.

— Не зрозумів, — мовив він.

— Скільки показує барометр? Двадцять дев’ять, як я бачу. Ані вітру, ані хмаринки в небі. Можна й покурити, й до того ж тут чудова канапа, не те що в інших сільських готелях. Гадаю, цього вечора ваш екіпаж мені не знадобиться.

Лестрейд поблажливо засміявся.

— Звичайно, ви вже дійшли якогось висновку, переглянувши газети, — сказав він. — Справа зрозуміла, й чим глибше в неї проникаєш, тим яснішою вона стає. Але, звичайно ж, ніхто не зміг би відмовити молодій леді, та ще такій красуні. Вона прочула про вас і забажала, щоб ви взялися до цієї справи, хоч я й не раз казав їй, що нічого це не дасть. О, Господи! Її екіпаж біля дверей!