- Ну, як зловимо, то дістане прочухана, - пирснув слідопит. - Адже це він сліди поплутав! Підібрав кольчугу десь у долині і затоптав отут усе, поки ми за ним гналися...

- Кольчуга цього виродка і врятувала, - похмуро сказав солдат. - Я ще не знав, що велено брати живим, послав стрілу, а він не впав та й поскакав далі.

- Просто ти промазав, - відмахнувся слідопит. - Стріляєш погано, повертаєшся нехутко, а потім кличеш бідного малого на підмогу! Я вже ситий по горло! [184]

Він обернувся спиною до солдата і побіг у напрямку застави.

- Гей! Куди! - закричав солдат. - Дезертируєш! Я доповім!

- Кому? Чи не славному Шаграту? Йому більше над нами не командувати!

- Я повідомлю твоє ім'я і номер назгулам, - відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. - До Кіріт-Унголу саме прибув один, розслідує...

Малий затримався. Голос його затремтів від злості і страху.

- Ах ти падло, донощик! Та ти й родичів своїх продав би за добру ціну! Ремесла свого не знаєш, а я відповідай? Йди, йди до цих горланів, вони тобі кров заморозять! Якщо раніше їх самих не приберуть... Головного, кажуть, уже прибрали! І не чутка це, а правда!

Солдат кинувся за слідопитом, жбурнувши дротик. Але малий сховався за валунами, натягнув лук й увігнав стрілу прямісінько в око напарнику. Той із шумом повалився в кущі. Слідопит чимдуж помчав геть.

Гобіти трохи посиділи мовчки. Першим опам'ятався Сем.

- Гарно, га? Якщо такі люб'язності тут звичайна річ, нам буде набагато простіше!

- Тихіше, Семе! - шепнув Фродо. - Тут можуть й інші вештатися. Бачиш, вони йдуть по сліду, і ближче, ніж ми думали. А дух розбрату в Мордорі гніздиться всюди. Орки ж були такі завжди, судячи з переказів, ще до того, як пішли слугувати Саурону. Тільки сподіватися на це не варто. Нас вони ненавидять сильніше, і теж здавна. Ця парочка помирилася б, щоб з нами розправитись.

Знову запанувало мовчання, і знову його порушив Сем, тепер уже пошепки:

- А ви чули, пане, про слизького ненажеру? Казав я вам, Горлум живий!

- Краще б ти помилився... Тим більше не можна звідси висовуватися до ночі. Може, поки що розповіси нарешті, звідкіля про Горлума знаєш і взагалі що з тобою без мене було? Тільки помалу, не шуми! [185]

- Постараюсь. Хоч як згадаю про цього падлюку, так і хочеться кричати!

Вони просиділи в кущах, поки жалюгідне денне світло не змінила беззоряна мордорська ніч. Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами, про зрадництво Горлума, про жахливу Шелобу і власні пригоди. Коли він закінчив, Фродо мовчки міцно потис йому руку, а перегодом сказав:

- Ну, а тепер пора йти. Хотів би я знати, чи довго нам ще буде щастити, коли прийде кінець цьому повзанню, усім цим мукам, та ще й марним!

Він підвівся.

- Темно, як у льоху, а фіал діставати не можна. Бережи його, Семе. Мені його зараз ніде ховати, хіба в кулаці, а руки мені знадобляться. Жало я тобі віддаю назовсім. У мене є ніж орків, та й навряд чи мені доведеться боротися такою зброєю...

Важко і ризиковано було йти ось так у темряві, але гобіти йшли, часто спотикаючись, година за годиною, все далі на північ. Коли блякле світло зажеврілося на верхівках західних схилів, години за дві після світанку над Середзем'ям, мандрівники знову прилягли в підхожій заглибині і по черзі поспали. Сем, стоячи на чатах, ніяк не міг відволіктися від продовольчих клопотів. Коли Фродо прокинувся і запропонував щось пожувати, Сем запитав про те, що мучило його вже давно:

- Прошу пробачити, пане, ви не могли б сказати, як довго нам ще крокувати?

- Дуже приблизно, - сказав Фродо. - У Рівенделлі я бачив карту Мордору, зроблену ще до повернення Ворога, але запам'ятав погано. Десь обидві гряди, західна і північна, немов пускають паростки всередину рівнини і сходяться майже впритул. Від мосту під Кіріт-Унголом туди не менше двадцяти ліг. Пройшли ми поки що близько дванадцяти. Правда, ми таким чином віддаляємося від Згубної Гори миль на шістдесят. Навіть якщо все піде як треба, раніше ніж за тиждень я до Гори не дійду. Боюся, голубе, що тягар мій стане ще важчим, і чимчикувати я буду тим повільніше, чим ближче до мети.

Сем зітхнув. [186]

- Цього я й боявся. У такому разі, пане, не кажучи вже про питво, ми повинні тепер або менше їсти, або швидше йти, хоча б по рівній місцевості. Ще одна вечеря або сніданок - і залишиться тільки дещиця ельфійських хлібців.

- Я спробую йти швидше, - сказав Фродо, глибоко вдихаючи сухе повітря. - Отож, пішли...

Вони вирушили ще засвітла і не зупинялися всю ніч. Коли світанок позначив край темного небосхилу, вони сховалися під виступом якоїсь скелі. Повільно розвиднілося, сильний західний вітер змітав тепер димну завісу навіть у височині, і незабаром усе стало видно на кілька миль навколо. Каньйон Моргаї піднімався, поступово звужуючись, поки хребет не перетворювався на карниз, приставлений до стрімкої стіни Горілих Гір, зі сходу він обривався до рівнини Горгорот, немов обрізаний ножем. Назустріч йому від сірого, імлистого північного кряжа Еред-Литуї тяглася немовби довга лапа, залишаючи вузький прохід Карах-Ангрен, або Залізної Пащі. За ним лежала відокремлена глибока долина Удун. Десь тут ховалися підземні арсенали, приготовлені для оборони Чорної Брами. Володар Мордору готувався відбити напад союзного війська заходу. На відрогах гір ставили вартові вишки, розпалювали багаття, впоперек проходів городили земляні насипи.

Милі на дві на північ, на розі, де від головного хребта відщеплявся західний відріг, стояв високо на горі стародавній замок Дуртханг, один із трьох укріплених фортів, що охороняли долину Удун. Від замку вниз повзла, петляючи, дорога на схід, до Залізної Пащі. І хоча похмура, задимлена долина була порожня - ні військ, ні обозів, - гобіти зрозуміли, що весь обхідний шлях відмахали дарма.

- Ми зайшли в тупик, Семе, - сказав Фродо. - Підемо під гору - потрапимо прямо у фортецю; підемо дорогою - будемо як на долоні. А іншого спуску немає. Залишається тільки повернутися.

- Або вийти на дорогу. Давайте ризикнемо, покладемося на талан, пане, якщо талан в Мордорі взагалі мешкає. Годі кружляти наосліп. Вже краще прямо піти і здатися в полон... У нас провізія закінчується! [187]

- Добре, Семе. Тоді веди ти. Ти ще сподіваєшся... А в мене - одна зола. Тільки бігцем я не зможу, пошкандибаю потроху.

- Навіть щоб шкандибати, треба відпочити і поїсти. Давайте дозволимо собі і те, й друге, у міру можливості.

Сем подав Фродо флягу, відламав величенький шматочок хлібця. Потім згорнув свій плащ замість подушки ненаглядному своєму товаришу. А Фродо був занадто змучений, він навіть не помітив, як випив усю воду до краплі і з'їв, крім своєї, порцію вірного Сема. Коли він заснув, Сем прислухався до його подиху, вдивлявся в обличчя; воно змарніло, але не втратило виразу спокійної безстрашності. «Вже пробачте, пане, - подумав Сем, - доведеться мені вас на хвилиночку залишити. Вода потрібна. Без неї далеко не зайдемо...»

Стрибаючи з каменя на камінь з обережністю, надзвичайною навіть для гобіта, він збіг до сухого русла і пішов уздовж нього, пригадуючи, де бачив мимохідь сліди джерела. Раз у раз він нахилявся, ледь не чиркаючи вухом по каменю, і нарешті розчув слабкий шепіт води. Темний струмок падав у неглибоку яму і розтікався калюжею між камінням. Сем спробував - вода виявилася цілком питною. Сем напився досхочу і наповнив флягу; розпрямляючи спину, він раптом помітив чорну живу цятку неподалік від укриття, де спав Фродо. Сем стримав зойк, перемахнув одним стрибком яму з водою і помчав нагору по схилу. Чорна тварина була напоготові, спритно ховалася, але Сем знав, кого побачить, і руки в нього вже свербіли... Чорна голова майнула над обривом і відразу зникла.

- Ну, доля поки що за нас, - посміхнувся Сем. - Мало нам орків, ще й цей падлюка винюхувати з'явився! І як його, лиходія, земля носить...

Сем присів поруч із Фродо; будити не хотілося, але в нього самого очі злипалися, і він м'яко поплескав Фродо по плечу: