Теоден вихопив з рук зброєносця Гутлафа великий ріг і засурмив з такою силою, що ріг тріснув і розпався. Ескадронні ріжки підхопили заклик. Бойова пісня розляглася над темними полями, і луна відгукнулася їй у горах. «Вперед, вперед, нас Гондор жде!» Ярл крикнув щось Сніжногривому, і той полетів стрілою. За ним тріпотів у міцній руці Гутлафа прапор з білим конем на зеленому полі, слідом помчала і дружина, але наздогнати ярла не могла. Еомер дав шпори коню, білий султан на його шоломі бився на вітрі, і весь загін у громі підків котився, мов штормова хвиля до прибережних скель, - але ярла наздогнати не могли. Чи то чари підбадьорили Теодена, чи то кров пращурів - він летів, подібний до героя Ороме в битві Валар у ті далекі часи, коли світ ще був молодий. Золотий щит відбивав перші промені сонця, трава загорялася свіжою зеленню під ногами баского коня. Бо ранок вступив у свої права, свіжий вітер віяв з Моря, пітьма розсіювалася. Стогін пройшов по воїнству Мордору; найманці Саурона розбігалися і гинули під копитами розпашілих коней. Роханці рубали ворога і співали, радість чесної битви переповняла їхні серця, грізний наспів, підхоплений вітром, долетів до захисників обложеного міста.

Володар Мордору знав, кого призначити головним над своїм воїнством. Розум Вождя Дев'ятки був гострий, сила велика. Пітьма піддалася, розвіялася раніше, ніж він розраховував; удача на мить зрадила, перемога вислизнула з рук. Але у вождя назгулів було в запасі ще досить полків, було спорядження і явне, і таємне. Коронована примара відступила, але не здалася. [99] Теоден виїхав на Осгіліатський шлях і озирнувся. Супротивника поблизу не було, зате його нарешті наздогнали свої, з ними і Арнхельм. До міста залишалося близько милі. Вершники Ельфхольма вирували серед облогових машин, рубали, кололи, скидали орків у рови, що палали вогнем. Північна частина Пеленнору була очищена, табір орків горів, самі вони з виттям тікали до Андуїну, але й там їх зустрічали роханці. Однак облогу ще не було знято. Біля воріт ворожі війська засіли міцно, на південь від дороги стояли харадрими. Помітивши роханський прапор трохи осторонь від гущавини бою, серед купки вершників, князь харадримів злобливо закричав, велів розгорнути свій прапор - чорного змія на червоному полі - і кинувся в атаку; криві палаші заблищали на ранковому сонці.

Теоден помітив харадримів і вчасно розвернувся їм назустріч. Кіннотники зіштовхнулися. Роханців було менше, але бойова їхня лють тільки розпалювалася, до того ж вони майстерно володіли і списами, і мечами, їх краще слухалися коні. Витязі Білого Коня впевнено прокладали собі дорогу, немов просіку рубали. У самому вирі сутички Теоден, син Тенгіла, вразив списом на смерть князя, а потім, вихопивши меч, одним ударом розщепив ратище прапора і тіло прапороносця. Чорний змій упав під ноги коням. Розгромлена кіннота Хараду втікала не озираючись.

Минула година, і золотий щит ярла потьмянів - знову наставала Тьма. Коні іржали, стаючи дибки. Люди валилися додолу з сідел.

- До мене! - гукав Теоден. - Усі до мене! Вище голови, діти Еорла! Не піддавайтеся!

Але Сніжногривий, що шаленів від жаху, здійнявся, борючись з невидимою напастю, і відразу з жалібним іржанням повалився набік, пронизаний чорною стрілою. Теоден не встиг зістрибнути і впав разом з конем, притиснутий його вагою.

Чорна тінь, немов хмара, зірвалася з небосхилу. Ні, не хмара: дивна і страшна істота, крилата, але більша за будь-якого птаха на світі, позбавлена пір'я, зі шкірястими крилами, розтягнутими між ороговілими пазурами. Невдале створіння найдавніших століть, що пережило свій час у невідомих щілинах землі, - чим вигодовувало воно своє останнє, спізніле потомство? Володар Тьми подбав про вилупків, вигодував їх м'ясом своїх жертв і подарував слугам [100] замість коней. Крилате чудовисько склало перетинчасті крила, хрипко крякнуло і вп'ялося пазурами в тіло Сніжногривого, по-зміїному зігнувши довгу шию.

На спині чудовиська сидів страхітливий вершник у чорному плащі і сталевій короні; з порожнечі між вінцем корони і фібулою плаща люто світилися очі. Вождь назгулів повернувся сіяти страх і смерть, щоб надію перетворити на розпач, перемогу - на поразку. В руці його погойдувалася важка булава.

Але Теоден не залишився з ворогом сам на сам. Хоча частина воїнів його полягла поряд з ним, а інші не змогли вгамувати коней, що помчали геть, юний Арнхельм стояв, безстрашний у своїй любові і вірності. Він, не приховуючись, плакав над нещастям ярла. Меррі, сидячи за спиною Арнхельма, не дістав ні найменшої подряпини, поки Вихор, зляканий приходом Тьми, не скинув у паніці обох вершників. Тепер Меррі, осліплений, знесилений страхом, повзав у траві на чотирьох, повторюючи крізь зуби:

- Служиш ярлу, то служи! Ти обіцяв шанувати його, як батька! Обіцяв, то тримайся...

Але воля не відгукнулася на голос серця. Меррі боявся розліпити заплющені очі і тільки прислухався, тремтячи, до голосу Арнхельма. Дивно змінився цей голос і щось нагадував знайоме, але що?

- Геть звідси! - почув Меррі. - Геть, перевертень, приборкувач кажанів! Залиш загиблого в спокої!

Крижаний голос відповів:

- Не раджу ставати між назгулом і його здобиччю! Я покараю тебе так, що пошкодуєш про смерть. Я заберу тебе в країну розпачу, у безодню пітьми, де ти станеш безтілесною примарою, і Всевидяче Око буде читати твої думки.

Дзенькнув добутий з піхов меч:

- Погрожуй чим хочеш, я зроблю все, щоб твої погрози не здійснилися!

- Опиратися? Мені? Дурень! Жоден чоловік, навіть найвідважніший воїн не в змозі мені перешкодити!

Меррі почув щось несподіване: презирливий сміх. Арнхельм сміявся, і в його чистому голосі дзвеніла криця:

- Могутній назгуле! Невже не розпізнав? Я не чоловік! Я - Еовіна, донька Еомунда. Ти заважаєш мені підійти до мого ярла і названого батька. Забирайся геть, будь [101] ти хоч двічі безсмертний. Живий ти чи примара, мій меч простромить тебе, якщо торкнешся Теодена!

Крилата тварина закаркала, але служник Персня нічого не відповів. Подив і цікавість допомогли гобіту здолати страх. Він розплющив очі. За два кроки від нього сиділо крилате чудовисько, а на ньому, чорною тінню, вождь назгулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, кого в поході називали Арнхельмом. Шолом уже не вкривав її волосся, і воно золотою хвилею лежало на плечах. Сірі очі дивилися суворо і гнівно, а по щоках котилися чорні від кіптяви сльози. В руках вона тримала меч і щит, затуляючись ним від пекучого погляду примари.

Меррі відразу згадалося обличчя, на яке він звернув увагу ще при від'їзді з Дунхаррану, - обличчя юного витязя, що йде на смерть. Співчуття заворушилося в душі гобіта і розбудило нарешті неспішну, властиву його народові мужність. Меррі стис кулаки. Він не міг допустити, щоб ця прекрасна, сумна дівчина загинула. Принаймні, він не допустить, щоб вона загинула сама і без захисту! Назгул не дивився в його бік, і все ж Меррі поповз, боячись дихнути і привернути до себе страшний погляд убивці. Хоча навряд чи назгул, розлючений опором дівчини, помітив би гобіта, жалюгідного черв'ячка в траві.

Він швидко відкинув вагання. Гобіт ледь не знепритомнів - таким страшенним смородом тхнуло від чудовиська, коли воно розправило крила, злетіло в повітря і зверху кинулося на Еовіну з пронизливим вереском, цілячи в неї пазурами і дзьобом.

Еовіна, Краса Рохану, гнучка і міцна, як нуменорський клинок, занесла меч і вдарила сильно і влучно. Витягнута шия чудовиська надломилася, зі стукотом покотилася голова. Еовіна відскочила, щоб не потрапити під важкий тулуб, що, розчепіривши крила, покотився в траву. Випадковий промінь сонця упав на обличчя Краси Еорлінгів, і волосся її заблищало в ранковому світлі. Але вже підвівся, вивільнившись зі збруї вбитого літуна, Чорний Вершник, моторошний, величезний, і з криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, заніс тяжку булаву і вдарив. Щит Еовіни розколовся, рука безсило впала. Дочка Еомунда опустилася на коліна. Назгул схилився над нею, очі його жевріли багряним вогнем. Він ще раз підняв булаву, щоб добити жертву. [102]