Коли назгул відступив, Гандальф ще довго нерухомо стояв посеред площі. Але Пін зірвався з місця, немов пружина, звільнена від вантажу; переклик роханськгіх ріжків підбадьорив його. Навіть багато років по тому він не міг без сліз чути далекий поклик рога. Але тоді він думав тільки про негайну справу.

Пін устиг добігти до Гандальфа саме в той момент, коли маг вийшов із задуми і шепнув щось на вухо Тінебору, збираючись виїхати за браму.

- Гандальфе! Гандальфе! - вигукнув Пін. Тінебор зупинився.

- Ти що тут робиш? - здивувався Гандальф. - Наскільки я знаю, закони Мінас-Тіріту забороняють усім, хто носить чорне зі сріблом, залишати вежу без особливого дозволу?

- Денетор звільнив мене від служби, відпустив, розумієш, і я відразу - за тобою! Там, нагорі, справжній жах! Денетор, по-моєму, з глузду з'їхав, жити не хоче. Будь ласка, зупини його!

Гандальф дивився прямо крізь відчинену браму. Іззовні лунав шум бою. Маг стис кулаки:

- Я повинен іти туди, де вирує бій. Чорний Вершник кружляє над полем і може усіх занапастити. Я не маю часу ні на що інше.

- А як же Фарамир? - злякався Пін. - Адже він ще не вмер! Денетор його живцем спалить!

- Спалить живцем? Про що це ти? Не мимри, кажи ясно!

- Денетор пішов у свій склеп і забрав Фарамира. Ми, каже, все одно згоримо, то чого чекати? Велів принести [111] дрова і збирається горіти разом із сином. Послав слуг за дровами та олією! Я попередив Берегонда, та він навряд чи наважиться піти з варти! Та й чим Берегонд допоможе? Пін випалив усе це єдиним духом і тремтячими пальцями торкнувся Гандальфового коліна.

- Невже ти не врятуєш Фарамира?

- А тут тим часом загинуть інші? Але Фарамир... Ворог вразив отрутою саме серце міста: адже все це його підступи!

Гандальф підняв Піна, посадив перед собою і розвернув коня. Бруківка загула під копитами Тінебора; назустріч їм, назустріч шуму битви, вже зовсім близької, звідусіль бігли люди, перегукувалися, розбирали зброю. Мррок розпачу відпустив їх.

- Роханці прийшли!

Командири віддавали накази, загони шикувалися і йшли до воріт. По дорозі зустрівся Гандальфу і правитель Дол-Амроту.

- Куди поспішаєш, Мітрандіре? Настав час зібрати всі сили!

- Знаю, - відповів Гандальф. - Я прийду, як тільки зможу. У мене є справа до Денетора, яка не терпить зволікань. Заміни поки що Намісника на полі бою!

Що ближче до Цитаделі, то дужче хвилювався Пін. Прокинувся ранковий вітерець, вже проясняється небокрай. Ой, тільки б не прийти запізно!

- Світає, - зауважив Гандальф, - а над містом, як і раніше, темно...

Сторожі біля дверей вежі не було. «Значить, Берегонд пішов», - з деяким полегшенням подумав Пін.

Замкнену хвіртку вони знайшли одчиненою. Вартовий лежав на порозі, вбитий; ключі з його пояса зникли.

- Оце найкраща радість для Ворога, - мовив Гандальф. - Братовбивча чвара між вірними, що не можуть зрозуміти, в чому полягає їхній обов'язок...

Маг спішився і велів Тінебору йти до стайні:

- Нам обом зараз слід бути там, на полі, але мені потрібно затриматися. Йди і з'явись, щойно я покличу.

Вони пройшли у хвіртку і помчалися по Рат-Дінену. Колони і статуї замигтіли обабіч, немов оживаючи. Раптом мертву тишу порушив лемент і дзенькіт зброї - шум, [112] якого з дня заснування міста не чули в цьому священному місці. Гандальф і Пін побігли до склепу Намісників; крізь світлу сутінь уже вирізалися обриси його круглого купола.

- Стійте! - крикнув Гандальф. - Зупиніться, божевільні!

Відбувалося неймовірне: слуги Денетора, з мечами і смолоскипами, насідали на одну-єдину людину в чорно-білому одязі, а та, стоячи на ґанку, не пускала їх у склеп. Двоє вже лежали на східцях, заплямувавши кров'ю заповітну землю, інші обсипали Берегонда прокльонами, обзиваючи його і вилупком, і зрадником, і бунтівником. Зсередини було чутно голос Денетора:

- Скоріше! Скоріше! Робіть, що я велю! Убийте зрадника або приведіть до мене, я сам покінчу з ним!

Двері, які Берегонд притискав лівою рукою, відчинилися, і з'явився Денетор, гордовитий і грізний, з мечем, занесеним для удару. Очі його гарячково блищали. Одним стрибком Гандальф перескочив на ґанок; люди відсахнулися, затуляючи очі, - маг промайнув, як сліпуча біла блискавка. Він здійняв руку, і відразу пальці Денетора роз-тиснулися, і меч із глухим стукотом упав на білі плити.

- Що відбувається, Денеторе? - спитав Гандальф. - Дім Померлих - не для живих. Чому твої слуги вбивають один одного серед гробниць, коли внизу вирує остання битва? Невже Ворог дістався і сюди, на Вулицю Мовчання?

- З яких це пір правитель Гондору повинен звітувати перед тобою? Хто позбавить мене права наказувати власним слугам?

- Ніхто, звичайно. Але ніхто не примусить також твоїх людей виконувати божевільні, безрозсудні накази. Де твій син Фарамир?

- Він тут, під склепінням родової могили. Він горить, він уже горить. Його тіло на багатті. Незабаром ми всі також згоримо. Захід гине. Я хочу залишити цей світ у полум'ї, бо воно очищає все. Нехай нічого не залишиться, крім попелу і диму, що розвіються за вітром!

Зрозумівши, що старий намісник у нестямі, побоюючись, чи не здійснив він уже свій шалений задум, Гандальф відштовхнув Денетора і увірвався до склепу. Денетор теж увійшов і став біля мармурового ложа, де лежав [113] Фарамир, змучений гарячкою, але живий. Навколо саркофага громадилися сухі гілки, облиті олією; олією був просочений також і одяг Фарамира, і ковдра. Багаття було готове. Гандальф, вміть перестрибнув купу дров, підхопивши пораненого, зіскочив на підлогу і кинувся бігцем до виходу. Величезна сила таїлася під старечою оболонкою мага! Фарамир застогнав і невиразно вимовив ім'я батька. Денетор, немов прокинувшись, закричав:

- Куди ти несеш його? Він кличе мене!

- Тобі не можна зараз підходити до нього, - відповів Гандальф. - Фарамир на межі смерті, але його, можливо, ще вдасться врятувати. Твоє місце - на полі бою, під стінами твого міста. В душі ти й сам це розумієш.

- Фарамир не прокинеться, - вперто відповів Денетор, - боротися даремно. Навіщо ж жити далі? Чому б нам не вмерти разом?

- Нікому не дано призначати годину своєї смерті. Лише язичеські вожді Темних Років самі кінчали з життям, осліплені гординею і розпачем, вбиваючи заодно і своїх рідних, щоб легше було звести рахунки зі світом...

Гандальф виніс Фарамира на ґанок й уклав на ту саму постіль, на якій його принесли. Денетор йшов за магом, але на порозі затримався і з тугою подивився в обличчя сина. Усі завмерли, побачивши неприховані муки Намісника.

- Ходімо з нами, Денеторе, - тихо покликав Гандальф. - Ми обоє потрібні зараз. Ти ще багато встигнеш зробити...

Несподівано Денетор вибухнув сміхом. Зарозуміло розпрямившись, він повернувся до зали, схопив із саркофага подушку, що була в нього під головою, і, стоячи в дверях, зірвав з неї наволочку. В руках у Денетора залишилась темна, матово полискуюча куля. Денетор підняв її високо над головою, і куля стала повільно наливатися багряним полум'ям. Червоні відблиски впали на втомлене обличчя Намісника, підкреслюючи тінями загострені риси, очі його знову горіли.

- Гординя і розпач? - гукнув він. - Ти думав, правитель Білої Вежі сліпий? Ні, очі мої бачили більше за твої, дурню у сірому плащі! Твої надії зростило неуцтво. Йди, спробуй лікувати мертвих. Йди, борися! Даремна праця і [114] жалюгідні намагання! На якийсь день ти, може, і переможеш. Але ти не знаєш сили Чорного Замку! До нас простягнувся поки що тільки один палець ворожої руки. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на нас. Оманливий вітер жене по Андуїну чорні кораблі. Захід гине. Усі, хто не бажає стати рабами, повинен розпрощатися з життям!

- Тоді перемога легко дісталася б Ворогові, - заперечив Гандальф.

- Ти не згоден? - засміявся Денетор. - Я добре знаю тебе, Мітрандіре! Ти сподіваєшся захопити мою владу, стати співправителем усіх країн півночі, півдня і заходу. Я читаю твої думки, я знаю: напіврослик за твоєю вказівкою приховав правду. Ти приставив його до мене, щоб той шпигував! Але я зумів вивідати в нього імена і наміри усіх твоїх союзників. Так! Однією рукою ти штовхнув мене на Мордор, щоб ми послужили тобі заслоною, а другою послав сюди бурлаку-слідопита зайняти моє місце! Але я клянуся, Гандальфе Мітрандір, що не стану твоїм слухняним знаряддям! Намісник роду Анаріона не дозволить перетворити себе на жалюгідного дворецького при безродному самозванці. Хоч би які були його права, я не схилюся перед нащадком роду, що давно втратив гідність і владу!