До прикордоння залишався лише один нічний перехід. Вперед вислали розвідників. Одні не повернулися, інші не досягай стіни Раммас-Ехору, що огороджує приміські слободи Мінас-Тіріту: за три милі на захід від Амон-Діну стоїть велика ворожа армія, посилені роз'їзди прочісують дорогу небезпечно близько від табору роханців. А по околишніх горах і долинах нишпорять орки. Ярл і Еомер допізна тримали раду...

Меррі нудьгував. Ні з ким було відвести душу, а бідолаха Пін замкнений у великому кам'яному місті, такий же самотній і розгублений. Ех, якби став він, Меррі, вищий на зріст, скочив би на баского коня, заграв у ріг і помчав виручати друга... Меррі виліз з-під попони і сів. Звук барабанів помітно наблизився. Серед дерев почулися приглушені голоси і заблимав напівприкритий чимось ліхтар. Сусіди Меррі стали навпомацки підійматися в темряві. Хтось високий спіткнувся об ноги гобіта і вилаявся, поминаючи корені сосон, через які ненароком і шию зламаєш. Меррі впізнав Ельфхольма.

- Я не корінь і не мішок, - сказав Меррі, - просто нещасний гобіт, весь у синцях. Маю право замість відшкодування збитку зажадати свіжих новин! Що відбувається?

- У цій чортовій сутіні нічого добре не довідаєшся, - відгукнувся Ельфхольм. - Наказано бути напоготові.

- Що, ворог уже близько? - перелякався Меррі. - Що це там бубонить? Я думав, мені здалося - крім мене ніхто начебто і не чує!

- Ворог на тракті, а не в лісі, - заспокоїв його Ельфхольм. - Це барабани лісовиків, вони так передають новини. Колись це плем'я було численним, а тепер дуже порідшало. Друадан - їхній давній притулок. Вони користуються отруєними стрілами, а мисливці вони, як кажуть, незрівнянні. Дякувати долі, вони не воюють ні проти Гондору, [91] ні проти нас, найлютіші їхні вороги - орки. Навала пітьми стривожила лісовиків, вони бояться повторення Чорних Років. Тому вони і запропонували нам свої послуги. Саме зараз їхній вождь прийшов до ярла. Онде, бачиш, йдуть з ліхтарями? Ось тобі всі новини, більше сам нічого не знаю. Збирайся поки що, пане мій гобіт. Та й я теж справою займуся.

Ельфхольм розтанув у темряві. Згадка про отруєні стріли і диких лісовиків не дуже підбадьорила Меррі. Він і без того місця собі не знаходив, а тепер взагалі стало нестерпно сидіти без діла і чекати. Чекати... Меррі не стерпів, піднявся і тихенько рушив слідом за вогником ліхтаря.

Вогник вивів Меррі стежкою до галявини, де стояв похідний намет ярла. З гілки старої крислатої липи звисав світильник, накритий плащем, у колі тьмяного світла сиділи Теоден і Еомер, а перед ними, навпочіпки, - дивна людина, кремезна, волохата, начебто замшіла, із шорсткою бородою аж по самі очі; ноги короткі, руки жилаві, замість звичайного одягу - спідниця з трави. Меррі пригадалися Оковиті з Дунхаррану - чи не його предків зображували різьбярі минувшини?

Меррі намагався підібратися ближче. Розмова тільки починалася - лісовик відповідав Теодену. Говорив він з гортанним придихом, але загальною мовою, тільки зрідка вставляючи якісь свої, незрозумілі слова:

- Ні, батьку вершників, ми не воюємо. Ми полюємо. Ми стріляємо тільки в горгунів... в орків. Ми ненавидимо орків. Ви теж ненавидите орків. Ми готові допомогти. Діти лісу мають зіркі очі, чуткі вуха, вони знають всі стежки. Діти лісу вже жили тут, до того, як припливли великі кораблі.

- Допомога нам знадобиться, - сказав Еомер. - Що ви зможете зробити?

- Діти лісу вміють переносити звістки. Ми підіймаємось на вершини і бачимо далеко. Кам'яне місто оточене. Вогонь палав довкола нього, а тепер також усередині. Якщо ви прагнете туди, треба поспішати. Але горгуни і люди звідтіля, - він махнув короткопалою рукою на схід, - захопили шлях. їх багато, дуже багато, більше, ніж вас.

- Звідки ти можеш знати? - здивувався Еомер. Ні пласке обличчя вождя, ні його темні очі не змінили виразу, але в голосі пролунала образа: [92]

- Діти лісу - дикі люди, вільні люди, але не діти. Я - їхній вождь, Ган-бури-ган, і я вмію рахувати різні речі - зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і, п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих набагато більше. Велика битва. Хто переможе? А навколо кам'яного міста також зібралося багато війська.

- Він говорить мудро і розумно, - мовив Теоден. - Нам доповіли, що супротивник риє рови і робить засіки впоперек тракту. Ми не зможемо напасти зненацька і пробитися чвалом.

- Дайте Ган-бури-гану закінчити, - мовив лісовик. - Він знає багато доріг. Він може провести шляхом, де немає вовчих ям, де не ходять горгуни, а тільки діти лісу і звірі. Коли люди з кам'яних міст були набагато сильніші, вони будували шляхи, багато-шляхів. Вони розрізали скелі, як мисливець білує здобич. Діти лісу навіть думали, що вони харчуються каменями. Люди їздили через Друадан до Римону на великих возах. Тепер уже не їздять. Шлях усі забули, а діти лісу пам'ятають. Він веде через гору і під горою, у траві та під деревами, за Римон і вниз до Діну, а потім знову звертає на Шлях Вершників. Діти лісу покажуть вам цей шлях. Ви поб'єте горгунів, розженете пітьму світлими мечами, і діти лісу знову зможуть спати спокійно у своєму лісі.

Теоден коротко переговорив з Еомером роханською мовою і звернувся до Ган-бури-гана:

- Ми приймаємо твою пропозицію. Зрозуміло, ми залишаємо в нашому тилу великі сили ворога, але це зараз не так важливо. Якщо місто захоплять, нам все одно не буде вороття, а якщо ми переможемо, банди орків опиняться в пастці. Допоможи нам, Ган-бури-гане, і я обіцяю тобі щедру нагороду і дружбу Рохану на вічні часи.

- Мертві не можуть дружити з живими та обдаровувати їх, - відповів лісовик. - Але якщо залишишся живий, якщо розвіється пітьма, подаруй нам спокій, не дозволяй нікому полювати на дітей лісу, як на звіра. Ган-бури-ган не обмане. Він сам піде з батьком вершників, і якщо не зуміє вивести вас, можете його убити.

- Домовилися, - відповів Теоден.

- Скільки часу потребує обхід? - запитав Еомер. - Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, та й шлях, мабуть, вузький? [93]

- Діти лісу ходять швидко. А дорога в долині Кам'яних Возів досить широка - чотирьом їхати в ряд, - відповів Ган, вказуючи на південь. - Тільки на початку і в кінці дуже вузько. Діти лісу, якщо виходять звідси на світанку, опівдні вже в Діні.

- Виходить, наші передові дійдуть приблизно за сім годин, - підрахував Еомер. - На збір усіх частин виділимо ще три. Врахуємо і непередбачені затримки. Колона сильно розтягнеться, чимало часу піде на шикування перед боєм, вже на рівнині. Визначити б час...

- Яким це побитом? - знизав плечима Теоден. - Адже зараз ніч триває цілу добу.

- Зараз темно, однак ніч минула, - втрутився Ган. - Схід сонця ми чуємо навіть крізь хмари. Зараз воно вже над Східними горами. Там, нагорі, починається день.

- Тоді виступаємо негайно, - сказав Еомер. - Хоч малоймовірно, навіть при такому поспіху, встигнути сьогодні ж...

Меррі не став слухати далі, повернувся крадькома до себе і приготувався до походу. Останній привал скінчився. Меррі розумів, що мало хто зможе уціліти в бою, але думки про Піна та палаюче місто відігнали страх...

Обхід виконали без будь-яких несподіванок; супротивник, як і раніше, вартував на дорозі, а в ліс не заходив. Для надійності лісовики розставили уздовж стежки досвідчених мисливців, щоб жоден шпигун не помітив руху ро-ханців. Чим ближче до обложеного міста, тим густішою ставала пітьма, вершники і коні здавалися примарами. Кожен ескадрон супроводжував окремий провідник, Ган-бури-ган йшов поруч з ярлом. Спершу рухалися повільніше, ніж очікували, бо коней довелося вести за вуздечку під низькою стелею непролазної хащі і потім, коли спускалися в укриту лісом долину Кам'яних Возів. Уже після полудня передовий загін вступив у сірі зарості на сідловині за Амон-Діном, останнім східним пасмом гір, що тягнеться від Нардолу на заході. Покинутий шлях до головного проїзного тракту з області Аноріен на Мінас-Тіріт ховався в хащах. Багато поколінь змінилося з тих часів, як шлях цей забули; він заріс, на ньому з'явилися ями і вирви, листя всіх минулих листопадів покрило його товстим килимом, Однак саме густота лісу давала роханцям останній [94] шанс потай наблизитися до ворога - далі потрібно було йти по прибережній рівнині Андуїну, а зі сходу і з півдня нагромаджувалися одна на одну голі скелі, поступово складаючись у могутнє тіло Міндоллуїну.