Берегонд не встиг відповісти. Протяжливий крик, повний лютої злості, зірвався з неба. Пін скорчився на лаві, [67] заткнувши руками вуха, Берегонд завмер біля парапету, напружено підвівши голову. Точнісінько такий лемент Пін уже чув у лісах Гобітанії - з того часу крик набув нової сили та злості...
Берегонд із зусиллям струснув головою і промовив хрипко:
- Прилетіли... Наберися духу і глянь, які страховиська! Пін без особливого бажання перевісився через стіну.
Поля Пеленнору тонули в сутінках. Річка вдалині ледве виднілася. Між рікою і Міндоллуїном кружляли, як тіні у вітряну ніч, мерзенні чудовиська, начебто кажани, але розмірами більші за орла. Вони то наближалися на політ стріли, то віддалялися.
- Чорні Вершники, - прошепотів Пін. - Чорні Вершники літають... Ой, дивись, Берегонде! Вони знижуються в одному й тому ж місці! Бачиш? Там щось рухається, якісь маленькі фігурки... Так-так, це люди на конях. Чотири... п'ять вершників! Ой, не можу... не стану дивитися... Гандальфе, Гандальфе, врятуй їх!
Знову пролунав протяжливий, несамовитий крик. Пін відсахнувся від парапету й скоцюрбився під ним, важко дихаючи. Поволі згасало виття назгула, і крізь нього стало чутно слабкий голос сигнального ріжка. Але наступної миті він обірвався високою дзвінкою нотою.
- Фарамир! - скрикнув Берегонд. - Наш Фарамир, це його сигнал! Ти бачиш - він не злякався! Але як же він проб'ється? Ці пекельні тварини його не пустять! Ні, наші не відступають... Дивись, дивись! їхні коні перелякані, задкують... Молодці, вони зістрибнули з коней - і бігцем! Тільки Фарамир утримався в сідлі, нашого капітана слухаються і люди, і коні... Чудовисько знижується, в нього цілить... Рятуйте! Рятуйте! Невже це кінець? Фа-ра-ми-ре!
Не перестаючи кричати, Берегонд помчав по стіні до найближчих вартових. Він боявся не за себе, за свого капітана... Піну стало соромно, і він змусив себе виглянути знов. На півночі затьмареної рівнини мигнула срібна зірочка й раптом стала наближатися, дедалі швидше, наганяючи чотирьох людей, що бігли наосліп. Вона випромінювала ясний, чистий вогонь, і чорні тіні розступалися перед нею.
- Гандальфе! - заволав Пін. - Ти почув! Поспішай, Білий Вершнику! Гандальфе, Гандальфе! - гарячково вигукував [68] він, немов глядач на змаганнях, коли потрібно підбадьорити своїх гравців. Але в цьому змаганні кожен і без того не беріг сил.
Крилаті потвори теж помітили нового супротивника. Одна завернула до нього, але Білий Вершник здійняв руку, і з долоні його зірвався сніп сліпучих сонячних променів - так здалося Піну. Назгул заскиглив і, завалюючись набік, ривками полетів геть; інші четверо, збентежені, швидко злетіли вгору і гвинтом врізалися в чорну хмару. Морок над Пеленнором трохи розвіявся.
Пін бачив, як врятований вершник наблизився до Гандальфа і обидва вони затрималися, очікуючи тих, що бігли позаду. Потім усі разом рушили до міста і зникли за зовнішньою стіною. Пін зрозумів, що вони підуть прямо до Намісника, і побіг до брами верхнього кола. Там уже зібралася юрба: не один лише гобіт стежив за подіями...
Звістка швидко розійшлася по місту, і уздовж вулиць, що вели до Цитаделі, стіною стояли люди. Усюди повторювали імена Фарамира і Мітрандіра. Нарешті з'явилися люди зі смолоскипами, і Пін побачив двох вершників, що їхали ступою; один у білому вбранні, але вже не сяючому, а матовому, ніби весь вогонь був витрачений у сутичці, другий - у темному плащі, з опущеною головою. Біля входу до Цитаделі вони зійшли з коней, віддали повідця конюхам. Гандальф крокував рішуче, відкинувши за плечі старий плащ, в очах його ще жеврів гнівний жар. Фарамир ішов важко, похитуючись від смертельної втоми.
Пін протиснувся ближче до світла, глянув в обличчя Фарамиру, і горло його перехопило: ця людина пережила нестерпний жах і стримувала біль зусиллям волі. Гордовитий і стійкий, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, і Пін устиг з подивом помітити, наскільки він схожий на Боромира. Старшого сина Денетора гобіт з першого ж дня походу міцно полюбив, хоч і дивувався його вдачі, де змішалися вельможна зарозумілість і шляхетна простота. Але в Фарамирі вражала особлива гідність, яка іноді проривалася також у Арагорна: це був син людського племені, народжений правити, але пройнятий мудрістю і сумом старших братів - ельфів. Пін зрозумів, чому Берегонд розповідав про свого капітана з такою любов'ю. За [69] Фарамиром содцати пішли б у вогонь; за ним і гобіт ступив би без вагань під тінь вражих крил.
- Фарамире! - закричав Пін разом з гондорцями. - Привіт, Фарамире!
Його голос, не схожий на інші, привернув увагу капітана; той обернувся і запитав здивовано:
- Напіврослик, у мундирі стража Вежі! Звідкіля ти тут узявся?
- Він прибув зі мною з країни гобітів, - пояснив Гандальф. - Не будемо затримуватися. Треба багато чого обговорити і зробити, а ти втомився. Гобіт піде з нами: йому слід постійно знаходитися при Наміснику. Ходімо, Піне!
Вони увійшли до покоїв, де відпочивав Денетор. У каміні палали дрова; перед ним поставили глибокі крісла, подали вино, але Пін, стоячи за спиною Денетора, навіть не помітив цього - так він боявся втратити хоч слово з цікавої розмови; втоми його наче й не було.
Фарамир з'їв скибку білого хліба, запив вином і відкинувся на спинку крісла, поставленого ліворуч від Денетора. Праворуч і трохи віддалік улаштувався Гандальф; спочатку Піну здавалося, начебто він дрімає. Фарамир повідомив про дії свого загону за минулі десять днів, про битву на Південному Тракті, про розгром харадримів і про жахливого звіра оліфанта, про рух війська Ворога і його союзників. Взагалі, Намісник не раз вислухував такі доповіді - прикордонні сутички траплялися часто і нікого вже не хвилювали.
Раптом Фарамир подивився на Піна:
- А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик - уже не перший, якого я зустрічаю.
Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам'яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.
Коли він дійшов до ночівлі в Еннет-Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф - сам Гандальф! - дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли [70] Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кіріт-Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:
- Кіріт-Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?
- Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п'ятнадцять ліг до входу в долину і ще п'ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з'явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.
Гандальф нервово заходив по кімнаті.
- Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?
- По прямій десь ліг двадцять п'ять, - відповів Фарамир. - Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр-Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? - звернувся він до батька.
- Ти ще питаєш? - вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. - Ти - капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку - слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!
