Він довго сидів, заплющивши очі, в задумі. Мені навіть здалося, ніби заснув. Касета «Beach Boys» скінчилась, я натиснув на кнопку і витягнув її з магнітофона. Навколо запанувала тиша. І тільки одноманітно шурхотіли шини, розбризкуючи воду на шосе. «Яка глуха ніч», — подумав я.

— Я подзвоню в поліцію, — тихо сказав Ґотанда, розплющивши очі. — Анонімно. І назву їм клуб, де вона працювала. Вони встановлять її особу, й це, гадаю, допоможе їм у розслідуванні.

— Прекрасно! — сказав я. — Яка в тебе розумна голова! Справді, я міг зробити такий хід. Тоді поліція нагрянула б на той клуб і дізналася б, що за кілька днів до вбивства ти викликав Мей до себе додому. Ясна річ, тебе викликали б у поліцію. Але тоді постає запитання: чого це я зберігав таємницю, поки вони мені наступали на горло?

Він кивнув.

— Ти правду кажеш. У мене не гаразд із головою. У ній цілковитий розгардіяш.

— Цілковитий розгардіяш, — погодився я. — У такому випадку треба десь залягти — і всі пробіжать повз тебе. Треба перечекати. Нічого особливого не сталось — у готелі задушили жінку. Таке часто трапляється, і цього разу про вбивство всі швидко забудуть. І нема резону, щоб ти відчував якусь вину. Тобі треба втягти голову в плечі й тихо — нічичирк! — сидіти. І не смикатися. Бо як зайвий раз смикнешся — ще більше заплутаєшся.

Можливо, я говорив надто холодним тоном. Надто різко. Зрештою, і в мене є емоції. І в мене…

— Вибач, — сказав я, — що присікався до тебе. Просто мені дуже прикро… Прикро, що я не зміг нічим їй допомогти. От і все. А ти ні в чому не винен.

— Ні, винен, — відповів він.

Тиша стала нестерпною, і я вставив нову касету. Бен Е. Кінґ завів «Spanish Harlem». До самої Йокогами ми обидва мовчали. Але завдяки цій мовчанці, я відчув до Ґотанди, як ніколи раніше, глибоку приязнь. Хотілося покласти руку на його плече й сказати: «Не переживай. Усе вже скінчилося». Та я нічого не сказав. Умерла людина. Померла й тепер лежить у холодній землі. І це важило більше, ніж я міг перенести.

— А все-таки хто ж убивця? — спитав він згодом.

— Ну що тут скажеш?.. — відповів я. — На такій роботі, як у неї, багато хто трапляється. І всяке може статися. Не лише казка…

— Але ж клієнти того клубу — люди з надійною репутацією. Їхні замовлення реєструються, а тому під час розслідування легко встановити, з ким вона зустрічалася.

— А може, того разу замовлення не йшло через клуб. Схоже на таке. Вона могла зустрічатися з особистим знайомим або підробляти поза клубом — одне з двох. Так чи інакше, а клієнт виявився негідником.

— Жаль дівчини, — сказав він.

— Вона надто сильно вірила в казки, — сказав я. — Вірила у світ уявних образів. Але ж так не могло тривати вічно. Для того, щоб так було, треба дотримуватися правил. Та не всі на це здатні. Помилишся в клієнтові — й тобі кінець…

— Дивина та й годі! — сказав Ґотанда. — Чого це така вродлива й розумна дівчина подалася в повії? Незрозуміло. Вона могла б забезпечити собі порядніше життя. Могла б улаштуватися на пристойну роботу або підхопити собі якого-небудь багача. Могла б стати фотомоделлю. Але навіщо працювати повією? Звісно, заробляла добрі гроші. Та вони, здається, її не дуже цікавили. Можливо, як ти казав, їй хотілося казки…

— Можливо, — погодився я. — Як тобі. Як мені. Як усім іншим людям. Усі хочуть казки, та кожне шукає її по-своєму. А тому часто виникають між ними непорозуміння. І навіть доходить до вбивства.

Я зупинився перед готелем «Нью-Ґранд».

— Слухай, може, й ти заночуєш тут сьогодні? — спитав він. — Думаю, номер знайдеться. Замовимо випивку в номер, побалакаємо. Бо все одно я відразу не засну.

Я похитав головою.

— Випити ми ще встигнемо іншим разом. А сьогодні я трохи втомився. Зараз я з радістю поїхав би додому й, ні про що не думаючи, заснув би міцним сном.

— Зрозуміло, — відповів він. — Дякую, що довіз. Сьогодні всю дорогу я, здається, торочив тобі всяку нісенітницю.

— І ти втомився, — сказав я. — А про покійну зараз не думай. Вона нікуди не дінеться. Трохи перепочинь, а вже тоді думай про неї. Ти мене розумієш? Вона мертва. Безповоротно, остаточно. Її труп розтяли, заморозили. І ніякі твої докори сумління її не воскресять.

Ґотанда кивнув.

— Я добре розумію, що ти кажеш.

— На добраніч! — сказав я.

— Я в боргу перед тобою, — подякував він.

— Наступного разу запалиш газовий пальник — і ми з тобою квити.

Усміхаючись, він уже збирався вилазити з автомобіля, як раптом ніби щось пригадав і подивився на мене.

— Дивна річ, але на світі, крім тебе, нема людини, яку я міг би назвати другом. Хоча через двадцять років я зустрічався з тобою лише двічі. Дивина та й годі…

По цих словах він вийшов із автомобіля і, піднявши комір плаща, крізь весняну мжичку попрямував до входу в готель «Нью-Ґранд». «Як у кіно „Касабланка“, — подумав я. Початок прекрасної дружби…»[14]

Річ у тому, що я таки відчував до нього щось подібне. І тому часто розумів, що він має на увазі. Мені здавалося, що зараз нікого, крім нього, я не назвав би своїм другом. І все-таки думав, що це дивно. А в тому, що мені привиділася сцена з фільму «Касабланка», нема його вини.

Слухаючи касету гурту «Sly and the Family Stone» і відбиваючи такт пальцями по керму, я поїхав назад до Токіо. Добра стара пісня «Everyday People»[15]…

Дощ усе сіявся-сіявся, тихо й одноманітно. Лагідний, м’який дощ, од якого вночі із зерен прокльовуються паростки. «Померла безповоротно, остаточно», — сказав я сам собі. «Краще б я заночував у тому готелі й попив віскі разом із Ґотандою», — раптом подумав я. Нас пов’язували між собою чотири речі. Перша — ми разом виконували лабораторні роботи в кабінеті природознавства. Друга — обидва розлучились і жили одинаками. Третя — обидва спали з Кікі. Четверта — так само спали з Мей. І от Мей уже мертва. Безповоротно, остаточно. А випити віскі з Ґотандою годилося б. Адже я міг скласти йому гарну компанію. Так чи інакше, мав багато вільного часу й нічого не планував робити завтра. Що ж тоді мене зупинило? «Мабуть, те, що все це неприємно скидалося на сцену з фільму», — дійшов я висновку. Його можна навіть пожаліти. За його надмірну елегантність. Та він у цьому не винен… Мабуть.

Повернувшись у свою квартиру на Сібуя, я став біля вікна й, потягуючи віскі, крізь жалюзі поглядав на швидкісну автостраду. А десь о четвертій відчув, що мене хилить на сон, забравсь у ліжко й заснув.

Минув тиждень. Тиждень, упродовж якого весна впевнено захоплювала свої позиції й жодного разу не відступала назад. На відміну від того, що було в березні. Сакура цвіла, а нічні дощі розкидали її пелюстки по всьому місту. Нарешті закінчилися вибори. І почався новий навчальний рік[17]. Відкрився Токійський Діснейленд. Од великого спорту відійшов Б’єрн Борг[18]. У хіт-парадах по радіо перше місце постійно посідав Майкл Джексон. Мертві залишалися мертвими.

Для мене цей тиждень виявився плетеницею безладних, безцільних днів, які нікуди не вели. За цей час я двічі поплавав у басейні. Підстригся в перукарні. Іноді купував газети, але не знаходив жодної замітки про Мей. Напевне, поліція все ще не встановила її особи. Щоразу, купивши газету на станції Сібуя, я заходив у «Данкін Донатс», прочитував її від початку до кінця й викидав в урну. Варті уваги статті мені не попадалися.