«Така можливість існує», — подумав я. І в ту саму мить відчув, ніби щось скінчилося. Ледь помітно, але вирішально. Та от що — я не знав. А думати не хотілося. «Подумаю згодом», — вирішив я. І знову відчув самотність. Сидячи удвох із тринадцятирічною дівчиною під дощем на морському березі, я був нестерпно самотній.

Юкі легенько стиснула моє зап’ястя. Дуже довго вона його стискала. Маленькою теплою долонею, що здавалася чимось нереальним — лише відтворенням спогадів про минуле. «Спогади», — подумав я. Від яких на душі тепло. Але якими нічому вже не зарадиш.

— Ходімо, — сказав я. — Відвезу тебе додому.

Я відвіз її до Хаконе. Дорогою ми обоє мовчали. Тиша була настільки нестерпною, що я навмання взяв якусь касету і вставив у магнітофон. Заграла музика, але яка — я сам не розумів. Всю свою увагу я зосередив на дорозі. Координуючи рухами рук та ніг, перемикав швидкість і повертав кермом. На вітровому склі одноманітно вистукували двірники: цок-цок, цок-цок, цок-цок…

Я не мав охоти зустрічатися з Аме, а тому попрощався з Юкі внизу сходів.

— Гей! — сказала Юкі. Вийшовши з автомобіля, вона стояла, міцно обхопивши груди руками, ніби їй було холодно. — Тільки не беріть мої слова за чисту монету. Просто мені так здалось. Як я вже казала, сама не знаю, що в цьому правда, а що — ні. І не зненавидьте мене, чуєте? Бо інакше я не витримаю.

— Я не збираюся тебе ненавидіти, — усміхаючись, відповів я. — І твої слова не візьму за чисту монету. Одначе колись усе-таки стане ясно, як було насправді. Туман розвіється — а правда залишиться. Я в цьому не сумніваюсь. Якщо твої слова справдяться, то це означає, що іноді істина виявляється через тебе, от і все. Ти ні в чому не винна, я знаю. В усякому разі, я сам усе перевірю. Бо інакше нічого не з’ясується.

— Ви з ним зустрінетеся?

— Звичайно, зустрінусь. І прямо спитаю. Іншого виходу нема.

Юкі здвигнула плечима.

— Ви на мене не сердитесь?

— Звичайно, не серджусь, — відповів я. — нема за що на тебе сердитися. Ти ж нічого неправильного не зробила.

— Ви були дуже добрим, — сказала вона. Чомусь у минулому часі. — Я вперше в житті зустріла таку людину, як ви.

— Я також уперше в житті зустрів таку дівчину, як ти.

— Бувайте! — попрощалась Юкі. І пильно глянула на мене. Вона начебто вагалася. Здавалося, ніби хотіла чи то щось додати, чи то потиснути за руку, чи то поцілувати у щоку. Та, звісно, нічого такого не зробила.

По дорозі додому я відчував у салоні автомобіля те її вагання. Слухаючи незнайому музику і зосередившись на керуванні, я повернувся в Токіо. На виїзді з автомагістралі Токіо — Нагоя дощ перестав. Але вимкнути двірники я здогадався лише тоді, коли під’їхав до своєї автостоянки на Сібуя. Хоча я помітив, що дощ перестав, але вимкнути двірників не спромігся. У голові панував повний безлад. Щось треба із цим робити… Сидячи у припаркованому автомобілі, я надовго впав у задуму. Щоб відірвати руки від керма, потрібно було багато часу.

А щоб зібратися з думками, часу було потрібно ще більше.

Найперше питання: вірити чи не вірити словам Юкі? Я спробував проаналізувати їх як чисту можливість, вилучивши, наскільки це можна, з розгляду емоційні фактори. Це вдалося зробити порівняно легко. Бо мої почуття заніміли так, ніби від самого початку їх покусали бджоли. «Можливість існує», — подумав я. І з плином часу ця можливість розбухала, розросталась і набувала рис достовірності, якій не можна було опиратись. Я зайшов у кухню, скип’ятив води, змолов зерна кави і, не поспішаючи, старанно приготував собі напій. Добув із буфету чашку, налив туди кави, сів на ліжку і взявся пити. А коли чашка спорожніла, згадана можливість перетворилася на щось, дуже близьке до твердої впевненості. «Можливо, це справді так», — подумав я. Тобто що Юкі привиділася правдива картина. Що Ґотанда вбив Кікі, відвіз кудись трупа і там закопав у землю.

«Дивина та й годі», — подумав я. Ніяких переконливих доказів нема. Тільки те, що відчула вразлива тринадцятирічна дівчина, дивлячись кінофільм. Однак в її словах я чомусь не сумнівався. Звісно, вони мене шокували. Але картину, що примарилась Юкі, я майже інтуїтивно сприйняв. Цікаво, чому? Звідки взялася така впевненість? Не знаю, хоч убий.

Та байдуже, що не знаю. І я вирішив рухатися далі.

Наступне питання. Навіщо було Ґотанді вбивати Кікі?

Незрозуміло. Ще одне питання: Мей також убив він? Якщо це правда, то чому? Навіщо було Ґотанді вбивати Мей?

Теж незрозуміло. Хоч як я сушив собі голову, а зрозуміти, навіщо Ґотанді було вбивати Кікі або обох — Кікі та Мей, не зумів.

Надто багато незрозумілого.

Урешті-решт залишалось одне: як я пообіцяв Юкі, зустрітися з Ґотандою і прямо запитати. Та, власне, із чого найкраще починати розмову? Я уявив собі сцену, коли дивлюся йому прямо в вічі й питаю: «То це ти вбив Кікі?». Цілковита дурниця, якщо не сказати — гротеск. Аж гидко. Від самої думки про те, що я можу таке сказати, на душі стало так гидко, що хотілося блювати. Видно, до моїх міркувань долучився якийсь помилковий фактор. Та якщо від задуманого кроку відмовитися, руху вперед не буде. Але ж не випадає приховувати правду і пускати все на самоплив. Зараз я не в такому стані, щоб мати змогу перебирати. Незалежно від того, це гротеск чи помилковий фактор, задумане треба зробити. І до того ж, як слід. Я кілька разів намагався подзвонити Ґотанді. Та мені не вдавалося з ним зв’язатися. Сидячи на ліжку з телефонним апаратом на колінах, я глибоко дихав і поволі, цифра за цифрою, крутив диск. Але ні разу не наважився набрати номер до кінця. Клав трубку, плюхався на ліжко і втуплювався у стелю. У моєму житті Ґотанда важив набагато більше, ніж я думав. Ми — друзі. Навіть якби він убив Кікі, то все одно залишався б моїм другом. І я не хотів його втратити. Я і так зазнав надто багато втрат. Нічого не вийде. Я нізащо йому не дзвонитиму.

Я перевів свій телефон на режим автовідповідача й ні за яких обставин не брав трубки. Бо якби зараз Ґотанда й подзвонив, я не знав би, що ж йому відповісти. Протягом дня мені дзвонили кілька разів. Хто — не знаю. Може, Юкі, а може, Юмійосі. Та я не озивався на дзвінки. Хоч би хто дзвонив, я не мав охоти з ним розмовляти. Щоразу, коли лунав дзвінок, я згадував свою колишню подружку, що працювала на телефонній станції. «Повертайтеся на Місяць!» — казала вона мені. «Це правда. Ти правильно кажеш», — відповідав я їй подумки. Справді, мені краще було повернутися на Місяць. Тут для мене надто густе повітря. І надто сильне земне тяжіння.

Цілих чотири чи п’ять діб я наполегливо думав, чому все так складається. Увесь той час майже нічого не їв, не спав, ні краплини спиртного у рот не брав. Здавалося, не відчував, як функціонує мій організм, а тому майже не виходив надвір. «Як багато я втратив у цьому житті, — думав я. — І далі втрачаю. І щоразу залишаюся самотнім. Завжди так само». У певному розумінні ми з Ґотандою — одного поля ягоди. Дарма що у нас різне суспільне становище, мислення й почуття. Все-таки ми з ним — люди однієї породи. Обидва безперестанку щось утрачаємо. А тепер от-от утратимо один одного.

Я подумав про Кікі. Згадав її обличчя, коли вона сказала: «Що сталося?» Тепер вона мертва, лежить у ямі, засипана зверху землею. Як Оселедець. Мені здалося, що врешті-решт Кікі мала вмерти. Як це не дивно, але саме так я передчував. Я примирився з неминучістю. Як дощ, приречений безупинно падати на безкрайню поверхню моря. І навіть не відчував смутку. А тільки щось схоже на легкий дотик чиїхось шкарубких пальців до поверхні душі. Усе безшумно оберталося в ніщо. Як написи на піску під подувом вітру. І ніхто не здатний цього зупинити.

Отже, виходить, що трупів побільшало — на один. Пацюк, Мей, Дік Норт і Кікі. Разом четверо. Живими залишилося двоє. Хто ще може вмерти? «Зрештою, всі колись помруть», — подумав я. Раніше чи пізніше. Перетворяться на скелети й перемістяться в окрему кімнату. В моєму світі всі ці різні дивні кімнати пов’язані між собою. Кімната зі скелетами у торговельному кварталі Гонолулу. Темна холодна комірчина Чоловіка-Вівці в готелі Саппоро. Кімната, в якій у неділю вранці Ґотанда обіймав Кікі… «Власне, наскільки все це реальність? — думав я. — Невже в мене з головою не все гаразд? Чи я ще нормальний?» Різноманітні події відбувалися в нереальних приміщеннях, але, здавалося, переносились у цілковито спотворену дійсність. Власне, що можна вважати первісною реальністю, її оригіналом? Що довше я над цим думав, то, здавалось, істина щораз більше віддалялася від мене. Засніжене Саппоро — реальність? Тепер воно здавалося фікцією. А морський берег Макахи, де ми удвох із Діком Нортом сиділи, — реальність? І він тепер здавався фікцією. Схожою на реальність, але все-таки не її оригіналом. Адже хіба однорукий чоловік може так спритно різати хліб? І чому дівчина за викликом у Гонолулу записала на моїх дверях телефонний номер, який я знайшов у кімнаті скелетів, куди завела мене Кікі? Та все-таки все це має бути реальністю. Бо саме її я зберігаю у своїй пам’яті. Якби я цього не визнавав, то моє світорозуміння похитнулося б.