«Бідолаха», — подумав я. Скільки зусиль він доклав, аби створити свій порядок! Та минув один день — і все це безслідно зникло. Наче й ніколи такого не було. Люди залишають свої тіні в тому місці, яке їм найбільше підходить. Для Діка Норта таким місцем була кухня. Але й у ній за одну мить не стало його хиткої, малопомітної тіні.
«Бідолаха», — повторив я подумки.
Інших слів не знайшов.
Коли я приніс каву, Аме та Юкі сиділи на дивані, притулившись одна до одної. Спочиваючи головою на плечі дочки, Аме дивилася згаслим, вологим від сліз поглядом у простір. Здавалося, що під дією наркотиків у неї нервове виснаження. Юкі мала байдужий вигляд, але начебто не відчувала особливого невдоволення від того, що знеможена мати спирається на неї. «Дивовижні мати й дочка!» — подумав я. Щоразу, коли вони разом, їх огортає якась дивна атмосфера. Щось таке, чого я не відчував у кожної з них окремо. А що саме — я не здогадувався.
Аме взяла чашку обома руками й пила каву повільно, як щось надзвичайно рідкісне.
— Смакота! — сказала вона.
Допивши каву, Аме начебто трохи заспокоїлась. Її очі посвітлішали.
— А ти що-небудь вип’єш? — запитав я Юкі.
Юкі байдуже захитала головою.
— Усе вже скінчилось? Усі оті юридичні та інші формальності? — спитав я Аме.
— Так, скінчилося. Конкретне розслідування нещасного випадку не було особливо складним. Бо це звичайнісінький нещасний випадок. Приходив поліцейський, повідомив про нещастя. А я попросила його подзвонити дружині Діка. Вона, здається, відразу приїхала в поліцію. І всі формальності взяла на себе. Бо я з Діком ніяк юридично не пов’язана. Після того вона зателефонувала мені додому. Майже нічого не говорила, а тільки плакала. Жодного докору, нічого…
Я кивнув. «Звичайнісінький нещасний випадок», — подумав я. Мине ще тижнів три — і вона, напевне, забуде, що жив на світі Дік Норт. Вона з тих жінок, що легко забувають. А він із тих чоловіків, кого легко забути.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитав я її.
Аме зиркнула на мене і втупила в підлогу свій погляд. Пустий — без жодної думки й почуття. І довго думала. А поки думала, в її очах знову потроху світлішало. Здавалося, ніби вона йшла кудись далеко, та раптом передумала й повернулася назад.
— Речі Діка… — сказала вона, наче відкашлюючись. — Ті, які я пообіцяла повернути його дружині. Я вам про це казала, чи не так?
— Так, казали.
— Я їх зібрала вчора ввечері. Рукописи, друкарську машинку, книжки, одяг — усе це поскладала у валізу. Їх не так уже й багато — в одну велику валізу вмістилися. Він не з тих, що обзаводяться багатьма речами… Вибачте, ви не могли б відвезти їх йому додому?
— Звичайно, відвезу. А куди це?
— Десь поблизу храму Ґотокудзі в Токіо, — сказала вона. — Але точної адреси я не знаю. Може, самі пошукаєте? Там, у валізі, серед документів…
Валіза була в кімнаті на другому поверсі. В кінці коридору. На її бирці значилось ім’я — Дік Норт — та адреса будинку, виписані акуратним почерком. Привела мене туди Юкі. Вузька довгаста комірчина, схожа на мансарду, але досить затишна. Юкі повідомила, що колись тут мешкала служниця. Дік Норт підтримував у кімнаті бездоганний порядок. П’ять заточених олівців, покладених рядочком на столі разом із гумкою, справляли враження натюрморту. Календар на стіні — з дрібними помітками. Обпершись об одвірок, Юкі мовчки розглядала кімнату, в якій панувала глибока тиша. І тільки за вікном щебетали птахи. Я згадав про котедж у Макасі. Там стояла така сама тиша. І так само жодного звуку, крім пташиного співу.
Я спустився з валізою в руках униз. Авжеж, напхана рукописами та книжками, вона виявилася набагато важчою, ніж могло здаватись. Її вага змусила мене відчути значущість смерті Діка Норта.
— Негайно й відвезу, — сказав я Аме. — Бо таку справу краще не відкладати на потім. Що для вас іще зробити?
Аме розгублено подивилася на Юкі. А та здвигнула плечима.
— Правду кажучи, в нас їжі обмаль, — тихо сказала Аме. — Він пішов купувати продукти — й тоді все це сталось, а тому…
— Не хвилюйтесь. Я куплю вам усе, що треба, — сказав я.
Я перевірив вміст холодильника і склав список потрібних продуктів. Потім спустився на автомобілі до міста і в супермаркеті, перед яким загинув Дік Норт, накупив усякої поживи. Днів на чотири-п’ять їм вистачить. Кожен привезений продукт я обгорнув целофаном і запхав у холодильник.
— Дякую, — сказала Аме.
— Нема за що, — відповів я. Мені справді не було важко докінчити за Діка Норта те, що він не встиг зробити перед смертю.
Вони обидві проводжали мене з ґанку. Як і тоді в Макасі. Але цього разу ніхто не махав рукою. Махати рукою входило в обов’язки Діка Норта. Мати й дочка стояли поряд на кам’яних східцях і, майже не ворушачись, позирали вниз на мене. Як у сцені з якогось грецького міфу. Я закинув сіру пластикову валізу на заднє сидіння і сів за кермо. Вони стояли й дивилися мені вслід, аж поки я не опинився за поворотом. Сонце вже заходило, море на заході почало вбиратися в жовтогарячий колір. «Яка ніч чекає їх обох?» — подумав я.
Потім я згадав про однорукого скелета, побаченого в темній химерній кімнаті торговельного кварталу Гонолулу. «Невже це був скелет Діка Норта?» — подумав я. Напевне, там збираються чиїсь смерті. Шість скелетів — шість смертей. Та хто інші п’ять? Один — очевидно, Пацюк[57]. Мій загиблий друг. Іще один — напевне, Мей. Залишилося троє…
Залишилося троє.
Однак чому Кікі привела мене туди? Навіщо їй здалося показувати мені ці шість смертей?
Я спустився з пагорба до Одавари й виїхав на швидкісне шосе Токіо-Нагоя. У Санґендзяя з’їхав на столичну автомагістраль і, добряче поблукавши по кручених вулицях району Сетаґая, з допомогою дорожньої карти нарешті дістався оселі Діка Норта. Звичайнісінького, нічим непримітного двоповерхового будинку. З на диво маленькими дверима, вікнами, поштовою скринькою і ліхтарем на воротах. Біля воріт я побачив на ланцюгу пса змішаної породи, що невпевнено крутився коло будки. У вікнах горіло світло. Чулися людські голоси. Біля порога лежало кілька пар чорних черевиків. Стояла також дерев’яна коробка з-під замовлених сусі[58]. У будинку відбувалося нічне прощання з покійним. «Принаймні хоч після смерті Дік Норт мав куди повернутися», — подумав я.
Я витяг з автомобіля валізу, доніс її до дверей і подзвонив. Коли на порозі з’явився чоловік середніх літ, я сказав: «Мене попросили відвезти ці речі сюди», — але вдав, що нічого більше не знаю. Чоловік глянув на бирку валізи й начебто все зрозумів.
— Велике вам спасибі, — сказав він щиро.
Повернувся я у свою квартиру на Сібуя в полоні змішаних почуттів. «Залишилося троє», — подумав я.
* * *
«Що, власне, означає смерть Діка Норта?» — розмірковував я вдома, потягуючи віскі. І дійшов висновку, що в його раптовій загибелі не було ніякого сенсу. В моїй картинці-загадці[59] є кілька порожніх місць, але цей фрагмент — смерть Діка Норта — в жодне з них ніяк не вкладається. Хоч клади його виворотом, хоч втискуй боком — нічого не виходить. Може, цей фрагмент зовсім з іншої картинки? Одначе навіть якщо смерть Діка Норта не має сенсу, вона, здається, змінила ситуацію. У не зовсім хорошому напрямі. Не знаю чому, але так підказує мені інтуїція. Дік Норт, по суті, був доброю людиною. І по-своєму щось між собою зв’язував. Та от зараз його вже нема. Щось таки зміниться. Ситуація стане складнішою, ніж досі.
Приклад?
Ось вам приклад. Мені дуже не до вподоби застиглий погляд Юкі, коли вона з Аме. А також пустий погляд Аме, коли вона з Юкі… Мені здалося, що саме в цьому ховається щось зловісне. Юкі мені подобалася. Розумна дівчина. Іноді страшно вперта, але загалом — щира. Так само прихильно я ставився до Аме. Коли ми розмовляли наодинці, вона перетворювалась на привабливу жінку. Щедро обдаровану й безборонну. З набагато більшою часткою чогось дитячого, ніж Юкі. Та от присутність їх обох мене страшенно втомлювала. І тоді я розумів нарікання Хіраку Макімури на те, що життя з ними звело нанівець його талант.