— Ви цього не розумієте, — відповіла Аме.

— Ваша правда. Не розумію, — погодився я. — Але ж не забувайте — вона ще дитина. Чимось ображена дитина. Хтось її має захистити. Для цього потрібен час і зусилля, але хтось має це зробити. Хтось із відчуттям відповідальності. Ви мене розумієте?

Та вона, ясна річ, не розуміла.

— Але ж я не прошу вас привозити її щодня, — сказала вона. — Досить і того, якщо привезете її тоді, коли вона сама не заперечуватиме. Бо я, зі свого боку, час від часу їй дзвонитиму… Зрозумійте, я так не хочу її втратити. Бо якщо далі буде так, як зараз, то вона виросте й віддалиться від мене остаточно. А я хочу, щоб між нами зберігся духовний зв’язок. І родинні стосунки. Можливо, я була не найкращою матір’ю. Та якби ви знали, скільки мені в житті довелося працювати, а не тільки виконувати материнські обов’язки! Я нічого не могла вдіяти. І це дочка, гадаю, добре розуміє. Ось чому я хочу, щоб нас поєднували не лише стосунки матері й дочки, а щось набагато більше. Якщо хочете, я назвала б це «дружбою по крові».

Я зітхнув. І похитав головою. Та дарма. Бо яка із цього користь?

По дорозі назад ми мовчки слухали музику, що линула з радіо. Тільки іноді я підсвистував мелодії, а загалом в автомобілі панувала тиша. Юкі, відвернувши обличчя, дивилася за вікно, а я також не мав особливо про що говорити. Хвилин п’ятнадцять я гнав автомашину по шосе, аж поки мене не пройняло слабке передчуття. Воно прошило мені мозок, як безшумна куля. Здавалося, ніби маленькими літерами на ньому хтось написав: «Краще зупини десь автомашину».

Послухавшись цього передчуття, я зупинився на першій-ліпшій стоянці якогось пляжу й запитав Юкі, як вона почувається. На всі мої запитання — «Ну як? Усе в порядку? Може, щось вип’єш?» — вона відповідала мовчанням, сповненим якогось натяку. А тому я вирішив більше не питати, а здогадатися, на що вона натякає. Взагалі з віком починаєш потроху розгадувати суть чиїхось натяків. І вчишся терпеливо чекати, поки вони наберуть реальної форми. Так само чекаєш, коли ж висохне пофарбована стіна.

Під пальмами повільно проходили дві дівчини, рука в руку, в однакових чорних бікіні. Йшли, мов кішки по огорожі. Босі, в химерних бікіні, ніби зшитих докупи з окремих хустинок, що могли порозлітатися під сильним подувом вітру. Поширюючи навколо себе відчутну на дотик ірреальність, схожу на загальмований сон, вони неквапливо пройшли переді мною справа наліво й зникли.

Брюс Спрінґстін співав «Hungry Heart»[31]. Гарну пісню. Цей світ усе-таки ще не зійшов на пси. І диск-жокей сказав, що це — класна річ… Злегка покусуючи нігті, я позирав на небо. Там усе ще висіла, немов якась фатальність, знайома черепоподібна хмара. «Гаваї», — подумав я. Наче край світу. Мати хоче здружитися з дочкою. А та хоче не подруги, а матері. Їхні бажання розходяться. Глухий кут. У матері є коханець. Бездомний однорукий поет. У батька також є коханець. «Голубий» учень П’ятниця. Ще один глухий кут.

Минуло хвилин десять — і Юкі розплакалася в мене на плечі. Спочатку тихо, потім щораз голосніше. Плакала, склавши руки на колінах й уткнувшись мені в плече. «Ще б пак! — подумав я. — На її місці я б теж плакав». Ще б пак!

Я обійняв її за плечі й дав їй досхочу наплакатися. Так, що скоро рукав моєї сорочки промок до нитки. Вона плакала дуже довго. Плакала, нестямно струшуючи моє плече. А я тільки мовчки притискав її до себе.

Два поліцейські у темних окулярах, поблискуючи револьверами на боках, переходили через автостоянку. Німецька вівчарка, спрагло висунувши язика, покрутилася мені перед очима й кудись зникла. Пальми гойдали своїм шелестким листям. Поблизу зупинився пікап, з нього зійшов кремезний самоанець і разом із вродливою дівчиною попрямував на пляж. По радіо гурт «J. Gile’s Band» завів добру стару «Dance Paradise»[32].

Удосталь наплакавшись, Юкі начебто заспокоїлася.

— Благаю, не називайте мене більше принцесою. Добре? — промовила вона, все ще не відриваючись обличчям від мого плеча.

— А хіба я так називав? — спитав я.

— Називали.

— Не пам’ятаю.

— Коли ми повернулись із Цудзідо. Того вечора, — сказала вона. — Хоч би там що, більше так не називайте.

— Не називатиму, — відповів я. — Обіцяю. Присягаю перед Боєм Джорджем та гуртом «Duran Duran». Ніколи так не називатиму.

— Мене так мама завжди називала. Принцесою.

— Не називатиму, — повторив я.

— Вона завжди мене ображає. І навіть цього не розуміє. Зовсім. І водночас любить мене. Правда ж?

— Авжеж.

— То що ж мені робити?

— Залишається тільки вирости.

— Та я не хочу!

— Усе одно доведеться, — сказав я. — Хоч-не-хоч усі виростають. А потім старіють і з усіма своїми клопотами хоч-не-хоч умирають. Здавна так ведеться, і так буде завжди. Не лише з тобою.

Вона підвела заплакане обличчя і глянула мені в очі.

— Ви що, невже не можете заспокоїти людину?

— Збираюся… — відповів я.

— Ви якісь схибнуті… — сказала вона. Потім, скинувши мою руку з плеча, вийняла із сумки серветку й висякала носа.

— Так от що… — запропонував я практичним тоном і рушив автомашиною зі стоянки. — Їдьмо додому, трохи скупаємось, а тоді приготуємо чогось смачненького й дружньо повечеряємо.

Десь із годину ми купались. Юкі досить уміло плавала. Запливала далеко від берега, пірнала головою у воду й дригала в повітрі ногами. Потім, прийнявши душ, ми подалися до супермаркету й накупили овочів та м’яса для біфштексів. Я підсмажив свіженьке м’ясо із цибулею та соєвим соусом, приготував овочевий салат. Зварив також суп із тофу[33] й цибулею, приправлений місо. Вечеря вийшла якнайкраща. Навіть Юкі випила зі мною півсклянки каліфорнійського вина.

— Ви — чудовий кухар! — захоплено сказала вона.

— Та який там «чудовий». Просто я вкладаю душу в те, що роблю. От у чому вся суть. Найголовніше — як ставишся до будь-якої справи. Якщо з любов’ю, то до певної міри свого досягаєш. Якщо намагаєшся жити легко, то до певної міри тобі це вдається.

— І не більше?

— А більше — це вже як пощастить, — відповів я.

— Я бачу, ви — майстер заганяти людину в депресію. А ще дорослими себе вважаєте! — обурилася вона.

Ми вдвох прибрали тарілки зі стола, вийшли з готелю, щоб прогулятися по гамірному бульвару Калакава, який тільки-но починав запалювати вечірні вогні. Ми зазирали в різноманітні, хоч чимось привабливі крамнички, прицінювалися до товарів, розглядали перехожих на вулиці й перепочили в переповненому барі готелю «Роял Гаваян». Там для себе я замовив «Пінья-коладу», а для Юкі — фруктовий сік. І подумав, що, напевне, саме таке галасливе нічне місто страшно не подобається Діку Норту. Не те що мені.

— Слухайте, а що ви думаєте про маму? — запитала Юкі.

— Якщо чесно — я погано розумію людей при першій зустрічі, — відповів я, трохи подумавши. — Щоб зібратися з думками й дійти певного висновку, мені потрібен час. Бо я — тугодум.

— Але ж ви трохи розсердилися, чи не так?

— Невже?

— Ага. Це було написано на вашому обличчі, — сказала Юкі.

— Можливо, — визнав я. І, поглядаючи на вечірнє море, ковтнув «Пінья-колади». — Якщо ти так кажеш, то, може, й розсердився.

— На що?

— На те, що ніхто з людей, які мали б за тебе відповідати, не збирається всерйоз цього робити. А втім, дарма сердився. Я не маю права сердитись, а якби й сердився — ніякої користі із цього не було б.

Юкі взяла з тарілки солоний крендель і почала його хрумати.

— Очевидно, ніхто не знає, як діяти. Усі вважають, що треба щось робити, а що саме — не знають.

— Мабуть, так… Схоже, що ніхто не знає.

— А ви знаєте?

— Я думаю, треба почекати, поки натяки не наберуть конкретної форми, і лише тоді до чогось братися. Коротко кажучи…