— Я чув, ніби ти щось пописуєш, — сказав Макімура.

— Та яке там «пописуєш», — відповів я. — Всього-на-всього пропоную тексти для затикання дірок у рекламі. Будь-чим. Лиш би текст був. Треба ж комусь і таке писати. От я й пишу! Все одно що розгрібаю кучугури. Культурницькі кучугури…

— Розгрібаєш кучугури? — перепитав Макімура. І зиркнув на ключку для гольфа під ногами. — Цікавий вираз…

— Дякую, — сказав я.

— Любиш писати тексти?

— Те, що я тепер роблю, не можна любити чи не любити. Бо це не такого високого рівня робота. Однак, ясна річ, я маю свої способи ефективного розгрібання кучугур. Свої хитрощі, ноу-хау, позицію, манеру докладання зусиль тощо. Над такими речами мені думати не набридає.

— Яка точна відповідь! — майже захоплено сказав він.

— На низькому рівні все простіше.

— Гм-м-м… — промимрив він. І замовк на секунд п’ятнадцять. — Це ти сам придумав вираз «розгрібання кучугур»?

— Так… По-моєму, сам, — відповів я.

— Ти не проти, якщо я його десь використаю? «Розгрібання кучугур». Цікавий вираз. «Культурницьке розгрібання кучугур».

— Будь ласка… Бо це ж не продаж авторського права.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав Макімура, посмикуючи вухо. — Іноді я сам це відчуваю. Як мало змісту в тому, що пишу. Іноді… Колись було не так. Світ був набагато меншим. Усе вдавалося тримати під руками. Чітко розуміти, що зараз робиш. Що від тебе вимагають люди. Мас-медіа не мали таких велетенських розмірів. Усі ніби жили в одному маленькому селі. І знали одне одного в обличчя…

Висушивши свою склянку, він узяв другу пляшку пива й налив нам обом. Я відмовлявся, та він не звертав на це уваги.

— А от тепер усе не так. Ніхто не розуміє, що таке справедливість. Ніхто. Кожен порпається тільки в тому, що в нього перед носом. Розгрібає кучугури… Як ти кажеш, — додав він і знову перевів погляд на зелену сітку між двома деревами. На траві лежали білі м’ячики, штук тридцять-сорок.

Я ковтнув пива.

Макімура думав, що б іще сказати. Час минав, але це його не бентежило. Бо він звик, що всі дивляться йому в рот, коли щось розповідає. Не було ради — я також чекав. А він тим часом пощипував вухо. Так, ніби перераховував пачку нових банкнот.

— Моя дочка до тебе дуже прихилилася, — сказав він нарешті. — Так просто вона ні до кого не прихиляється. Тобто майже ні до кого. Зі мною по-людському не розмовляє. З матір’ю також відмовчується, але принаймні поважає. А от мене — ні. Зовсім. Навіть глузує. Ні з ким не дружить. Кілька місяців тому й до школи перестала ходити. Всі дні сидить дома й слухає музику, від якої барабанні перетинки лопаються. Важкий підліток, можна сказати… Це й учителька підтвердила. З людьми не знаходить спільної мови. А от до тебе прихилилася. Цікаво, чому?

— Справді, чому? — повторив я.

— Зійшлися характерами?

— Можливо…

— Що ти думаєш про неї?

Перед тим як відповідати, я трохи подумав. Здалося, ніби я на усному іспиті. І вирішив, що треба давати щиру відповідь.

— Важкий вік. Сам по собі важкий, а тут ще додалися непрості сімейні обставини. Настільки непрості, що не піддаються виправленню. Тим паче що нікого це не турбує. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності. Тож їй нема з ким поговорити. Нема кому відкрити свою душу. Зболену душу. І нема людини, яка б її вилікувала. В неї дуже знамениті батьки. Надто красиве обличчя. Надто важкий тягар лежить на її тендітних плечах. І, крім того, незвичайна чутливість чи що… Загалом, разюча відмінність від інших. Однак за природою вона дуже щира. Якби хтось про неї як слід потурбувався — з неї виросли б люди.

— Та про неї ніхто не турбується…

— Виходить, що так.

Макімура глибоко зітхнув. Потім відняв руку від вуха й довго розглядав кінчики пальців.

— Так, ти правду кажеш. Чисту правду. Та я нічого не можу зробити. По-перше, при розлученні я підписав документ, в якому зобов’язався зовсім не втручатися у виховання Юкі. Іншого виходу я не мав. Бо в той час сильно бігав за жінками й не міг навіть писнути. Правду кажучи, й цього разу я мав би попросити дозволу в Аме на зустріч з дочкою. Що за безглузді імена — Аме, Юкі… В усякому разі, так вийшло. По-друге, як я вже розповідав, Юкі ставиться до мене як до чужого. Хоч би що я казав — не слухається. Тому я не можу нічим їй зарадити. Та я її люблю. Що й казати, одна-єдина дитина. А допомогти не вдається. Не маю права втручатися в її життя.

І він знову подивився на зелену сітку. Вечірня темрява густішала. М’ячики для гольфа біліли в траві так, ніби хтось розсипав цілий кошик кісток суглобів.

— Але ж не годиться дивитися на все це, склавши руки! — сказав я. — Її мати з головою в своїй роботі, гасає по світу, а подумати про дитину не має часу. Навіть забуває про неї. Залишила її в готелі на Хоккайдо без гроша в кишені — і згадала тільки через три дні. Три дні! Дитину привезли в Токіо, і вона сидить безвилазно в квартирі, слухає рок і харчується смаженою курятиною та кексами. До школи не ходить. Ні з ким не дружить. Як не крути, а така ситуація — ненормальна. Може, ви скажете: не пхай носа в чужу сім’ю, обійдемося без твоїх порад. Та їй від цього буде тільки гірше. А може, я міркую надто прагматично, або надто раціонально, або з позицій середнього класу?

— Та ні, ти правий на всі сто відсотків, — відповів Макімура. І повільно кивнув. — Усе саме так. Я не маю чим заперечити. Ти правий і на двісті відсотків. А тому я хочу з тобою порадитися. Тому запросив тебе сюди.

Мене охопило зловісне передчуття. Кінь упав. Індіанці перестали бити в барабани. Настала мертва тиша… Кінцем мізинця я пошкріб скроню.

— І от я подумав, чи ти не міг би приглянути за Юкі, — сказав Макімура. — Приглянути — не те слово. Просто іноді з нею зустрічатися. Дві-три години на день. Розмовляти вдвох, ходити кудись разом і їсти щось нормальне. Цього було б досить. За таку роботу я плататиму. Як домашньому вчителеві, якому, однак, не треба чогось навчати. Я не знаю, скільки ти заробляєш, але, гадаю, приблизно таку ж плату я тобі можу гарантувати. Вільний час використаєш, як тобі заманеться. Єдина умова — щоб ти зустрічався з нею щодня впродовж кількох годин. Ну як — непогана пропозиція? Я також з Аме про це по телефону поговорив. Вона зараз на Гаваях. Фотографує. Я їй пояснив ситуацію — і вона зі мною погодилася: мовляв, треба тебе попросити. Вона по-своєму також про Юкі турбується. Вона трохи немов сама не своя. З нервами в неї не все гаразд. Але страшно талановита! Тому іноді голова в неї не спрацьовує. Так, ніби запобіжник плавиться. І тоді вона забуває про все на світі. Ні з одним практичним завданням не може впоратися. Навіть відняти числа не зуміє.

— Я не розумію, — сказав я, мляво всміхаючись. — Хіба ви не знаєте, що дитині потрібна батьківська любов? Упевненість, що хтось безкорисно і щиро її любить. Такого я їй дати не можу. Можуть дати лише батьки. Ось що треба чітко усвідомити і вам, і вашій дружині. Це по-перше. По-друге, дівчині такого віку будь-що потрібна подружка-ровесниця, з якою вона могла б поговорити по щирості. Уже цього було б досить, щоб їй стало легше. А я — чоловік й набагато старший за неї. Крім того, ні ви, ні ваша дружина про мене нічого не знаєте, чи не так? Узагалі тринадцятирічна дівчина — в певному розумінні вже доросла. Вона дуже вродлива і, крім того, психічно нестійка. Хіба можна таку дитину довіряти зовсім незнайомому чоловікові? Власне, що ви знаєте про мене? Та недавно мене поліція затримала у зв’язку з убивством. А якщо я вкоротив життя людині, що тоді?

— То це ти вбив?

— Та ні! — відповів я, зітхнувши. І батько, і дочка спитали те саме. — Нікого я не вбивав!

— От і добре. Я тобі вірю. Якщо ти кажеш, що не вбивав, — значить, не вбивав.

— А чого це ви мені вірите?

— Ти не з тих, що людей вбивають. І не з тих, що ґвалтують неповнолітніх дівчат. По тобі видно, — відповів Макімура. — Крім того, я довіряю інтуїції дочки. З раннього дитинства вона в неї надзвичайно гостра. Не така, як у всіх. Як би це краще сказати… Така гостра, що іноді стає не по собі. Як у медіума. Іноді здається, що вона бачить те, що іншим не видно. Тобі щось таке відоме?