Так чи інакше, на цьому їхні запитання скінчилися. Тож я повернуся додому. Залізу в ванну, почищу зуби та як слід поголюся. Вип’ю нормальної кави. Нормально поїм.

— Ну що? — промовив Рибалка, потягуючись й розминаючи руками свій поперек. — Чи не пора нам обідати?

— Як мені здається, ваші запитання скінчилися, а тому я йду додому, — сказав я.

— Е ні… так не годиться, — затинаючись, заперечив Рибалка.

— А це чому? — спитав я.

— Треба, щоб ви підписали все, що розповіли.

— Гаразд, я підпишу!

— Але перед тим переконайтеся, чи правильно передано зміст ваших слів. Прочитайте все, рядок за рядком. Бо це надзвичайно важливо.

Я старанно перечитав тридцять чи сорок аркушів паперу, густо помережаних ієрогліфами, від початку до кінця. За читанням мене не полишала думка, що, може, через років двісті цей документ вважатиметься цінним джерелом знань про колишні звичаї. Патологічно докладним і доказовим. І, мабуть, корисним для майбутніх дослідників. Життя городянина, самотнього чоловіка тридцяти чотирьох років з’явиться перед ними як на долоні. Якщо навіть не пересічної людини, то принаймні дитини своєї епохи… Однак перечитування цього документа в кабінеті дізнання поліції наводило на мене нудьгу. Щоб прочитати його до кінця, я витратив п’ятнадцять хвилин. «Ось і кінець! — зрадів я. — Підпишу й піду додому». Дочитавши, я поскладав аркуші на столі докупи.

— Все в порядку! — сказав я. — До змісту заперечень не маю. Підпишу. Де поставити підпис?

Граючись авторучкою між пальцями, Рибак обернувся до Літератора. Той взяв з батареї пачку «Хоуп», витягнув з неї одну сигарету, закурив і, скрививши фізіономію, поглядав на клубки диму. Мене охопило страшно зловісне передчуття. Ніби кінь мій падав з ніг, а здалека долинало гупання барабанів.

— Все не так просто, — дуже повільно сказав Літератор. Як професіонал, що дає пояснення новачку, розжовуючи кожне своє слово. — Такий документ треба написати власноручно.

— Власноручно?

— Інакше кажучи, вам доведеться ще раз його переписати. Своїм почерком. Бо інакше він не матиме юридичної сили.

Я глянув на стосик паперу. У мене навіть не залишилося сили, щоб розізлитися. А так хотілося вибухнути гнівом. Кортіло закричати: «Все це — наруга над людиною!». Навіть вдарити кулаком по столу й заявити: «Ви не маєте права так зі мною обходитися! Мене як громадянина захищає закон!». Я хотів зірватися на ноги й піти додому. Я знав, що вони не мають права зупинити мене. Але я дуже втомився. А тому не мав сили що-небудь робити. І не хотів ні перед ким себе відстоювати. Мені навіть здавалося, що найкращий спосіб досягти свого — виконувати все, що звелять. Так начебто було зручніше. «Я розпускаю рюмси, — подумав я. — Від утоми розпускаю рюмси». Такого раніше я за собою не помічав. Раніше я ще не так розлютився б. А от тепер уже ніщо мене не дратувало — ні харчові покидьки, ні тютюновий дим, ні електробритва. Постарів. І зовсім ослаб.

— Не буду! — сказав я. — Я втомився. Іду додому. Маю на це право. Ніхто не може мене зупинити.

Літератор видав якийсь невиразний звук — чи то застогнав, чи то позіхнув. Рибалка, задерши догори голову, постукував кінцем авторучки по столу в такому ритмі: цокцокцок-цок, цокцок-цокцок-цок.

— Такою відмовою ви тільки ускладнюєте нашу розмову, — холодним тоном сказав Рибалка. — Гаразд! Якщо так — ми попросимо ордер на ваш арешт. Силоміць затримаємо й допитаємо. Панькатися вже не будемо. Нехай так, нам самим легше стане. Правду кажу? — і він повернувся до Літератора.

— Справді, тоді й нам буде легше працювати. Так і зробимо, — відповів Літератор.

— Робіть, що хочете, — сказав я. — Та поки надійде ордер про арешт, я — вільна людина. Буду сидіти дома, як отримаєте ордер — приїжджайте по мене. А тепер мені все одно, я йду додому. Бо тут з вами можна здуріти.

— Ми можемо вас тимчасово затримати, поки надійде ордер на арешт, — сказав Літератор. — Не сумнівайтесь, такий закон існує.

«Принесіть Звід законів і покажіть мені, де це написано!» — збирався я сказати, але в цю мить моя енергія остаточно вичерпалася. Я знав, що агенти поліції блефують, але почувався надто виснаженим, щоб їм протистояти.

— Я зрозумів, — сказав я, примирившись. — Перепишу, як ви сказали. А замість цього дозвольте подзвонити.

Рибалка підсунув до мене телефонний апарат. Я ще раз подзвонив Юкі.

— Я все ще в поліції, — повідомив я. — Схоже на те, що пробуду тут до вечора. А тому й сьогодні, мабуть, не зможу приїхати. Вибач.

— Ви все ще там? — здивовано спитала вона.

— Якесь безглуздя! — сказав я першим.

— Це ж ненормально! — сказала Юкі. Про те саме іншими словами.

— Що ти зараз робиш? — спитав я.

— Нічого особливого, — відповіла вона. — Лежу, слухаю музику. Журнали почитую. Печиво жую.

— Гм-м-м… — промимрив я. — В усякому разі, як виберуся звідси — подзвоню, добре?

— Добре, якщо виберетеся, — байдужим тоном відповіла Юкі.

Обидва агенти поліції, знову наставивши вуха, уважно прислухалися до моєї телефонної розмови. А проте й цього разу нічого особливого не дізналися.

— Ну що ж… В усякому разі, пора обідати, — сказав Рибалка.

На обід була гречана локшина. Така довга, що досить підхопити її паличками і підняти до рота, щоб вона обірвалася. Схожа на рідку їжу для пацієнтів лікарні. І відгонила невиліковною хворобою. Та оскільки обидва агенти наминали її з апетитом, то й мені довелося їх наслідувати. Після локшини Літератор знову приніс теплуватого зеленого чаю.

Друга половина дня спливала спокійно, як застояна вода у глибокій ріці. Тишу в кімнаті порушувало тільки цокання годинника. Іноді із суміжної кімнати долинав телефонний дзвінок. Я виписував на папері для листів ієрогліф за ієрогліфом. Поки писав, агенти поліції навпереміну, один по одному, відпочивали. Часом обидва виходили в коридор і про щось перешіптувалися. А я все сидів за столом і мовчки водив кульковою авторучкою по аркушах паперу. Переписуючи зліва направо беззмістовний текст. «Десь о шостій п’ятнадцять я вирішив повечеряти, добув з холодильника конняку…». Повне виснаження. «Ти розпускаєш рюмси, — сказав я сам собі. — Зовсім собою не володієш. Робиш усе, що тобі кажуть. І жодного слова не писнеш…».

«Та це ще не все», — подумав я. Я справді трохи ослаб. Однак найгірше те, що я не впевнений у собі. А тому не можу опиратися насиллю. Хіба я справді правильно роблю? Хіба не мав би допомогти розслідуванню, чесно все розповівши, замість того, щоб вигороджувати Ґотанду? А я брешу. Будь-яка брехня — річ неприємна. Навіть якщо хочеш захистити друга. Себе самого я можу заспокоїти — мовляв, уже нічим не вдасться воскресити Мей. Тільки от опиратися мені несила. А тому я мовчки далі переписував протокол. І до вечора встиг переписати двадцять аркушів. Писання кульковою авторучкою малих ієрогліфів упродовж тривалого часу — важка робота. Поступово почало ломити зап’ястя. Обважніли лікті. Заболів середній палець правої руки. В голові потьмарилося, і в тексті з’явилися помилки. Я їх закреслював і на цьому місці залишав відбиток великого пальця. Душа впадала в розпач.

На вечерю знову принесли бенто. Їсти майже не хотілося. Я випив зеленого чаю, і мене занудило. У туалеті я подивився в дзеркало — і не впізнав себе.

— Результатів ще нема? — спитав я у Рибалки. — Результатів експертизи відбитків пальців, залишених речей та анатомічного розтину трупа?

— Ще нема, — відповів він. — Доведеться ще трохи почекати.

До десятої вечора з гріхом пополам я переписав ще п’ять аркушів й опинився на межі своїх фізичних можливостей. «Більше ні одного ієрогліфа не зможу написати», — подумав я. І сказав це вголос. Рибалка знову відвів мене в камеру. Я там заснув як убитий. З повного байдужістю до того, що не почистив зубів й не перемінив одягу.

Вранці я знову поголився електробритвою, випив кави, закусив ріжком. І подумав: «Залишилося ще п’ять аркушів». Через дві години я їх переписав. Після того на кожному аркуші акуратно поставив підпис та відбиток великого пальця. Літератор усе це перевірив.