— Я почекаю, — сказав Рибалка. — Я почекаю, а ви поволі згадуйте. — Він вийняв з кишені піджака пачку «Севен Старз» і прикурив одну сигарету від запальнички «Бік». — Ви курите?

— Ні, дякую, — відповів я. Як пише журнал «Брутус», для сучасного городянина курити — вже не модно. Однак ці двоє не зважали на такий заклик і курили з великою насолодою. Рибалка — «Севен Старз», Літератор — «Хоуп». Обидва виявилися затятими курцями, які ні на мить не розлучаються із сигаретами. Журнал «Брутус» вони ніколи не читали. Видно, не жили в дусі часу.

— Почекаємо п’ять хвилин, — сказав Літератор, як завжди, безвиразним, байдужим голосом. — А за цей час постарайтеся усе як слід пригадати. Де були і що робили вчора ввечері…

— Ти ж бачиш, це інтелігент! — обернувшись до Літератора, сказав Рибалка. — Я перевірив — він колись уже перебував під слідством. Відбитки пальців збереглися. За участь у студентських заворушеннях. За перешкоджання роботі адміністративних органів. Справу передавали в прокуратуру… До такого йому не звикати. Міцний горішок! Обізнаний із законами. Добре знає про права, гарантовані Конституцією. Ще трохи, і почне вимагати: «Покличте мого адвоката!».

— Але ж він з власної волі поїхав з нами. І ми ставимо йому дуже прості запитання, — ніби дивуючись, сказав Літератор Рибалці. — А, крім того, ніхто не збирається його арештовувати. Нічого не розумію. Нема підстави для виклику адвоката. Мені важко збагнути його хитромудрі міркування.

— Ти ж бачиш, він просто ненавидить поліцію. Фізіологічно ненавидить усе, що з нею пов’язане. Від патрульних автомашин до регулювальників дорожнього руху. А тому, гадаю, він скоріше здохне, ніж захоче з нами співпрацювати, — сказав Рибалка.

— Та нічого, все буде добре! Бо як раніше відповість — раніше додому піде. Якщо він — розсудлива людина, то, напевне, відповість на наше запитання. Жоден адвокат не прийде на виклик тільки тому, що в його клієнта поцікавилися, чим він займався вчора ввечері. Адже адвокати теж люди зайняті. Якщо він — інтелігент, то принаймні це розуміє.

— Ну що ж, — сказав Рибалка. — Якщо він справді розуміє, то збереже час і собі, й нам. Ми зайняті. І він, гадаю, має що робити. А як зволікатиме — час змарнує. І, крім того, втомиться. Сильно втомиться…

Поки тривав цей комічний діалог, минуло п’ять хвилин.

— Ну то як? — спитав Рибалка. — Щось пригадали?

Я нічого не пригадав і не збирався цього робити. Мабуть, пізніше щось само собою пригадається. Тільки не зараз. Пам’ять відібрало надовго.

— Передусім я хотів би знати, в чому справа, — сказав я. — Я не можу нічого сказати, якщо не знаю, про що йдеться. Поки не знаю, в чому річ, не хочу наговорювати на себе. Правила пристойності вимагають, щоб людині спочатку пояснили всю справу, а вже потім запитували. Ваша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності.

— Він не хоче наговорювати на себе… — повторив Літератор так, ніби перевіряв текст. — Наша поведінка зовсім не відповідає правилам пристойності…

— Я ж тобі казав, що це інтелігент! — мовив Рибалка. — Все бачить у перекрученому вигляді. Передплачує газету «Асахі» й читає щомісячник «Секай»[34].

— Газети я не передплачую і «Секай» не читаю, — заперечив я. — Поки мені не пояснять, якого біса мене сюди притягли, я нічого не скажу. Як хочете понукати мною — понукайте скільки вам завгодно. Я нікуди не спішу. У мене вільного часу — по саму зав’язку.

Обидва агенти поліції перезирнулися.

— Отже, якщо пояснимо, в чому справа, то отримаємо відповідь на наше запитання, так чи ні? — спитав Рибалка.

— Можливо, — відповів я.

— У нього неабияке почуття гумору, — схрестивши руки на грудях і поглядаючи на верхню частину стіни, сказав Літератор. — Бачте, «можливо»…

Рибалка провів пальцем по шрамові на носі. Шрам, видно, був від ножа — глибокий, із рваними краями.

— Послухайте, — сказав він. — Часу в нас обмаль. І зійшлися ми сюди не для забави. Нам хочеться якнайшвидше покінчити з цією справою. Ви думаєте, ми насолоду маємо від того, що робимо? Нам би до шостої з усім упоратися — і повечеряти з родиною, як нормальні люди! Проти вас ми зла не відчуваємо. І каменюку за пазухою не тримаємо. Розкажіть, де ви були і що робили вчора ввечері, і більше нічого ми від вас не вимагатимемо. Якщо совість чиста, то розповісти про це неважко, чи не так? А, може, вам є що приховувати — й тому ви мовчите?

Я втупився очима в попільничку на столі.

Літератор склав блокнот й заховав його в кишеню. Мовчанка тривала десь з півхвилини. Рибалка взяв у рот наступну сигарету й прикурив.

— Міцний горішок! — сказав він.

— Може, викличемо сюди Комісію з питань захисту прав людини? — спитав Літератор.

— Мова не йде про права людини, — заперечив Рибалка. — А про обов’язки громадян. Адже в законі чітко записано, що громадяни зобов’язані повною мірою допомагати поліції у розслідуванні кримінальних справ. Саме так сказано у вашому улюбленому законодавстві! За що ж ви так ненавидите поліцію? Коли заблудитеся, про дорогу в поліцейського розпитуєте? А коли злодій вривається до вашого дому, в поліцію дзвоните? То чого б вам не допомогти нам у такій простій справі? В порядку взаємодопомоги. Невже не можете відповісти на простісіньке запитання? Де ви були і що робили вчора ввечері? Може, не зволікатимемо і якомога швидше з усім цим покінчимо, га? І тоді ми займемося іншими своїми справами, а ви повернетеся додому. І все буде о’кей. А ви так не думаєте?

— Передусім я хотів би знати, в чому справа, — повторив я.

Літератор добув з кишені паперову серветку і голосно висякався. Рибалка вийняв з шухляди стола пластмасову лінійку і заляскав нею по своїй долоні.

— Невже ви не розумієте? — спитав Літератор, викидаючи серветку у відро для сміття біля столу. — Ви ж так лише погіршуєте своє становище.

— Тепер не сімдесятий рік. І ми не маємо права марнувати час на ваші антиурядові ігри, — втомленим голосом сказав Рибалка. — Така епоха вже давно минула. Нинішнє суспільство засмоктало всіх — і нас, і вас — у своє болото. Вже нема ні влади, ні революційної опозиції. Ніхто вже не користується такими поняттями. Теперішнє суспільство надто велике. Хоч би яку бурю ви знімали — нічого доброго з цього не буде. Система утвердилася остаточно й безповоротно. І кожному, кому вона остогидла, нічого не залишається, як очікувати великого землетрусу. Або викопати собі глибоку яму й там заховатися. Отож і зараз хоч би скільки ви впиралися як баран — користі не буде ні вам, ні нам. А саме виснаження. Як інтелігент ви мали б це зрозуміти, чи не так?

— Ну, звісно, ми трохи втомилися і тому говорили з вами не дуже ввічливо. Якщо це так — вибачте, — сказав Літератор, знову перегортаючи сторінки блокнота. — Ми таки втомилися. Добряче запрацювалися. Від учорашнього вечора майже не спали. Ось уже п’ять днів дітей своїх не бачили. Як слід ні разу не попоїли. Може, вам це не сподобається, але ми також, по-своєму, гнемо спину заради цього суспільства. Та от з’являєтеся ви, впираєтеся як баран і не хочете відповідати на наші запитання. Повірте, така поведінка не може нас не дратувати. Ви розумієте? І коли я кажу, що ви лише погіршуєте своє становище, то це означає: щораз більша наша втома обертається на злість проти вас. Простісінькі питання не вдається розв’язати. І справа ускладнюється. Звісно, ви можете спиратися на закони. І на громадянські права, виписані в Конституції. Однак для їхнього застосування потрібен час. І поки час спливатиме, ви можете потрапити в неприємну халепу. Закон — дуже складна штука, що забирає чимало сил і часу. І до того ж, його застосування залежить від конкретних обставин та людей…

— Ми не хочемо, щоб ви нас неправильно зрозуміли. Ми не збираємося вас залякувати, — сказав Рибалка. — Він вас лише застерігає. Ми й гадки не маємо, щоб піддавати вас неприємним випробуванням.

Я мовчки дивився на попільничку. На ній не було жодного напису або візерунка. Просто стара й брудна попільничка. Може, колись і була прозорою. Але не тепер. Тепер вона була мутно-білявою, із слідами нікотину по краях. «Цікаво, скільки років вона пролежала на цьому столі? — подумав я. — Напевне, років десять…».