— Шикарно одягаєшся! — сказав він. — Зі смаком!

— Спасибі, — відповів я.

— Як кінозірка! — додав він. Без іронії, просто пожартував. Я розсміявся, він також. Завдяки цьому ми обидва трохи розслабилися. Ґотанда окинув поглядом салон автомобіля. — Чудова машина, правда? Мені її дає кіностудія, коли треба. Разом з шофером. Так я уникаю аварій і не сідаю за кермо п’яним. Безпека передусім. І для студії, і для мене. Обидві сторони щасливі.

— Звичайно, — погодився я.

— Сам я на такій не їжджу. Мені до вподоби набагато менша.

— «Порше»? — спитав я.

— «Мазераті», — відповів він.

— Ну, а я люблю ще меншу, — сказав я.

— «Сівік»? — запитав він.

— «Субару», — відповів я.

— «Субару»… — повторив він і кивнув головою. — Колись і я на такій їздив. То була перша в моєму житті машина. Не студійна, а куплена за власні гроші. За гонорар, отриманий за роль у першому фільмі, я купив стареньку «субару». Вона мені страх як подобалася. Я на ній їздив до кіностудії. А в другому фільмі мені дали більшу роль. І відразу застерегли: «Як хочеш стати кінозіркою — на якійсь там „субарі“ не смій їздити». Довелося замінити її на іншу. Такий от світ! А машина була чудова. Практична, дешева. «Субару» мені подобається.

— Мені також, — сказав я.

— Як ти гадаєш, чому я пересів на «мазераті»?

— Не знаю.

— Бо треба списати більше грошей на витрати! — пояснив він, насупивши брови так, ніби відкривав мені якусь таємницю. — Менеджер усе повторює: витрачай більше! Мовляв, я недостатньо використовую кошти. Ось тому я і придбав дорогу машину. Одна така купівля — і витрати підскочили вгору. Всі стали щасливі.

«Казна-що! — обурився я. — Невже не можна думати ні про що інше, крім витрат?».

— Їсти хочеться, аж шкура болить! — сказав Ґотанда і похитав головою. — Від товстого біфштекса не відмовився б. Складеш мені компанію?

Я відповів, що покладаюся на нього, і він сказав шоферу, куди їхати. Той мовчки кивнув, й автомобіль рушив з місця. Тоді Ґотанда, глянувши мені в очі, усміхнувся і сказав:

— Особисте запитання! Сам собі готуєш — отже, живеш одинаком, чи не так?

— Саме так, — відповів я. — Одружився, розлучився…

— Як і я, — сказав він. — Одружився, розлучився… А ти аліменти платиш?

— Ні, не плачу, — відповів я.

— Ніскільки?

Я похитав головою.

— Вона не бере.

— Щасливчик! — сказав він. І розсміявся: — Я також не плачу, але через одруження зовсім розорився. Про моє розлучення ти що-небудь знаєш?

— Ледь-ледь… — відповів я. Він промовчав.

Років чотири-п’ять тому Ґотанда одружився з популярною кіноактрисою, а через два з лишком роки розлучився. Всі ці його сімейні перипетії докладно, з усіх боків, описали тижневики, охочі до скандальної хроніки. Як завжди в таких випадках, не було ясно, котрі з них писали правду, а котрі — брехню. Та врешті-решт вийшло, начебто Ґотанда не зміг зжитися з родиною тієї актриси. Таке в житті часто буває. Напориста рідня дружини-кіноактриси прискіпливо стежила як за її особистими, так і громадськими справами. А Ґотанда, пестунчик долі від самого малку, був схильний до вільного, незалежного життя. Отож про якусь сімейну злагоду не могло бути й мови.

— Диво та й годі! Якщо колись ми разом виконували лабораторну роботу з природознавства, то тепер, коли знову зустрілися, виявилося, що обидва розлучилися. Як ти гадаєш, це не дивно? — сказав Ґотанда, всміхаючись. І кінчиком вказівного пальця злегка торкнувся повіки. — До речі, чому ти розлучився?

— Все було дуже просто! Одного дня вона пішла з дому.

— Раптово?

— Саме так. І нічого не сказала. Я навіть не сподівався. Прийшов додому — а її нема. Подумав, що пішла кудись у супермаркет. А тому приготував собі вечерю й чекав. Однак і вранці вона не повернулася. Минув тиждень, минув місяць, а її все не було. А вже потім прийшло поштою від неї прохання про розлучення.

На хвилину Ґотанда задумався над моїми словами. І зітхнув.

— Може, ти образишся, коли я скажу, що, по-моєму, ти щасливіший за мене, — сказав він.

— Чому? — спитав я.

— Моя дружина не пішла з дому, це мене з нього викинули. Буквально. Раптом одного дня викинули, — сказав він і крізь вітрове скло автомобіля втупився очима в далечінь. — Жахлива історія! Спланована від початку до кінця. До найменших подробиць. Як справжнє шахрайство. Без мого відома вона перереєструвала все майно на своє ім’я. З великою спритністю. Так, що я ні про що не здогадувався. Разом з нею я користувався послугами одного й того ж обліковця податків. Довіряв їй. Передав їй свою печатку, посвідчення, акції, ощадну книжку — мовляв все це потрібне для складання податкової декларації… Я не розуміюся на таких бухгалтерських тонкощах і готовий покластися на інших, яким можна довіряти. Однак вона змовилася з ріднею, і не встиг я похопитись, як залишився без гроша в кишені. Обчухрали мене до кісток. І викинули як собаку, яка вже відслужила свій вік… Загалом добряче мене провчили! — і він знову всміхнувся. — Завдяки цьому я трохи подорослішав.

— Тобі вже тридцять чотири. Хоч-не-хоч у такому віці всі стають дорослими.

— Твоя правда. Людина — дивна істота. Стає дорослою за одну мить. Ось так. А я колись думав, що людина дорослішає поступово, рік за роком, — сказав Ґотанда, пильно заглядаючи мені в очі. — А виявилося — ні. Людина стає дорослою за одну мить.

Висококласний ресторан, що спеціалізувався на приготуванні біфштексів і до якого мене привіз Ґотанда, розміщувався в тихому завулку на задвірках Роппонґі[25]. Як тільки наш «мерседес» зупинився перед входом, нам на зустріч вибігли метрдотель і бой. Ґотанда наказав шоферу приїхати по нас через годину — і «мерседес» безшумно розтанув у вечірній темряві, як велетенська розумна риба в морі. Нас провели до столика під стіною у глибині залу. На всіх відвідувачах був тільки модний одяг, але на їхньому тлі Ґотанда у своїх оксамитових штанах і кросівках виділявся особливо шикарним виглядом. Навіть не знаю чому. В усякому разі, він привернув до себе увагу. Як тільки ми зайшли у зал, погляди відвідувачів за столиками на коротку мить, не довше двох секунд, затримувалися на ньому. Мабуть, дивитися довше вважалося непристойним. Який складний цей світ!

Сівши за столик, ми передусім замовили шотландського віскі з водою.

— За колишніх дружин! — промовив Ґотанда. І ми випили.

— Яке безглуздя! — сказав він. — Я все ще люблю її. Хоча вона так познущалася з мене — все одно люблю. Забути не можу. А іншу полюбити не вдається.

Милуючись вишуканою формою шматка льоду, я кивнув.

— А ти як?

— Ти питаєш, що я думаю про свою колишню дружину?

— Ага.

— Не знаю, — зізнався я чесно. — Я не хотів, щоб вона йшла з дому. Та вона таки пішла. Хто в цьому винен — не знаю. Однак це вже сталося. Стало доконаним фактом. І я довго намагався звикнути до нього. Думав лише про те, щоб звикнути. Тому й не знаю…

— Зрозуміло, — сказав Ґотанда. — Слухай, може, тобі боляче про це говорити?

— Та ні, — відповів я. — Факт — це факт. Від нього не можна відвернутися. А тому я болю не відчуваю. А щось зовсім незрозуміле…

Він злегка ляснув пальцями.

— Це правда. Відчуваєш щось зовсім незрозуміле… Враження таке, ніби земне тяжіння раптом ослабло. І навіть душа не болить.

Підійшов офіціант, і ми замовили по біфштексу. І мені, і йому — з кров’ю. А також по салату. І по другій порції віскі з водою.

— Слухай, — сказав Ґотанда. — У тебе до мене якась справа, чи не так? Викладай, поки ми тверезі.

— Розумієш, це трохи дивна історія, — почав я.

Він привітно всміхнувся. Добре вишколеною, приязною усмішкою.

— А я люблю дивні історії, — сказав він.

— Недавно я подивився фільм з твоєю участю, — вів я далі.

— «Нерозділене кохання»? — насупивши брови, спитав він тихо. — Нікудишній фільм. Нікудишній режисер. Нікудишній сценарій. Як завжди… Всі, хто брав участь в його зніманні, хочуть про нього забути…