— Ви справді вернетеся? — спитав він. — А я думав: ви мені скажете, щоб я їхав своєю дорогою… Схоже було на те. Як правило, так воно закінчується.

— Мабуть, — погодився я.

— Коли попрацюєш отак не один рік, інтуїція не підводить.

— А буває і навпаки: чим довше працюєш, тим частіше вона підводить. Згідно з теорією імовірності.

— Може, воно й так, — ледь-ледь збентежено відповів водій. — Але мені здається, що ви — трохи дивакуватий.

— Ви так думаєте? — здивувався я. Невже я справді такий дивакуватий?

Повернувшись у номер, я сполоснув обличчя, почистив зуби. Поки їх чистив, злегка пожалкував, що вернувся. Але врешті-решт заснув як убитий. Загалом я ніколи довго не жалкую.

Вранці я передусім зателефонував у реєстратуру і продовжив номер ще на три доби. Зробити це вдалося легко. Бо до туристичного сезону було далеко й багато номерів пустувало.

Потім я купив газету і зайшов у найближчу кондитерську «Данкін Донатс», де з’їв дві солодкі булочки і випив дві великі чашки кави. Одного дня виявилося досить, щоб готельний сніданок обрид. А от «Данкін Донатс» для сніданків — найкраще місце. Обходиться дешево й другу порцію кави можна дістати.

Після того я спіймав таксі й відправився в бібліотеку. Так і сказав водієві: відвезіть мене до найбільшої в Саппоро бібліотеки. У бібліотеці я переглянув підшивку номерів журналу, який вона мені назвала. Стаття про готель «Дельфін» містилася у випуску за двадцяте жовтня. Я зняв з неї ксерокопію, зайшов у найближчий кафетерій і, попиваючи каву, взявся її читати.

Стаття читалася важко. І щоб її зрозуміти, мені довелося перечитувати її кілька разів. Автор докладав велетенських зусиль, щоб викласти її суть якомога ясніше, але, видно, через свою складність тема виявилася йому не по зубах. Розповідь була страшенно заплутаною. Однак після уважного читання дещо все-таки прояснилося. Стаття мала назву: «Земельні оборудки в Саппоро. Підозріла тяганина за лаштунками генерального плану розвитку міста». І супроводжувалася фотографією готелю «Дельфін» на стадії, близькій до завершення будівництва, знятою з пташиного польоту.

Загалом вся ця історія пов’язана з тим, що хтось почав скуповувати одну за одною великі земельні ділянки в одному з районів Саппоро. Відбувалося це дуже дивно: упродовж двох років на поверхню так і не виплило ім’я покупця. Ціна на землю зростала шаленим темпом. На підставі такої інформації журналіст і почав своє розслідування. З’ясувалося, що землю скуповували різноманітні фірми, більшість з яких існувала тільки на папері. Звісно, їхня реєстрація проводилася. Податки сплачувалися. Але ні офісів, ні персоналу в них не було. У свою чергу, всі ці фіктивні фірми замикалися на інші такі ж фірми. Ось таким справді хитромудрим чином відбувався номінальний перепродаж землі. Ділянка вартістю двадцять мільйонів єн начебто переходила до іншого власника за шістдесят мільйонів, а потім продавалася вже за двісті мільйонів єн. Добряче поблукавши в лабіринті фіктивних фірм, автор статті дійшов висновку, що всіма тими операціями стояла цілком реальна фірма Б, зайнята торгівлею нерухомого майна, з головною конторою у великій сучасній будівлі, розміщеній в районі Акасака[7]. У свою чергу, фірма Б на неофіційному рівні змикалася з конгломератом А — велетенською корпорацією, якій підпорядковувалися залізниці, готелі, кінофабрики, ресторани, універмаги, журнали, кредитні банки і страхові компанії. Крім того, конгломерат А мав широкі зв’язки в політичних колах. Але, навіть докопавшись до цього, журналіст не заспокоївся. А з’ясував ще цікавішу річ: що всі земельні ділянки, які скупила фірма Б, містилися на території, яку охоплював генеральний план розвитку міста. Саме сюди потекли інвестиції на будівництво метро і на переміщення адміністративних будівель. Більша половина інвестицій — з державного бюджету. Центральний уряд, адміністрація Хоккайдо і муніципалітет Саппоро в процесі тривалих переговорів відшліфували план розвитку й ухвалили остаточне рішення щодо території, масштабів будівництва, бюджету тощо. Та коли про все це стало відомо, виявилося, що упродовж кількох років хтось уже прибрав у свої залізні руки земельні ділянки на цій території. Вся ця інформація осіла в архівах конгломерату А. Отож виходить, що глибоко приховане скуповування землі відбулося задовго до затвердження генерального плану розвитку міста. Коротко кажучи, остаточне рішення стало доконаним фактом ще перед його офіційним ухваленням.

Авангардна роль у захопленні тамтешньої нерухомості випала готелю «Дельфін». Під його будівництво відійшла найкраща земельна ділянка. Велетенський готель перетворився у штаб-квартиру конгломерату А й будівельного лідера району. Він почав притягувати до себе людей, змінював людські потоки на навколишніх вулицях і став символом місцевих змін. Усе розгорталося точно за планом. Згідно з практикою розвиненого капіталізму. Хто вкладає найбільший капітал — дістає найкориснішу інформацію й отримує відповідний зиск. І не звертає вину на інших. Усе це вже закладено в саме поняття «інвестування». Інвестори шукають ефективної віддачі, пропорційної величині вкладеного капіталу. Так само, як покупець старого автомобіля штурхає ногою шини і прислухається до роботи мотора, а іноді безпосередньо сам бере участь в управлінні фінансовими операціями. У цій сфері чесність втрачає будь-який зміст. Занадто великі суми інвестовано, щоб про неї думати.

Трапляються і випадки застосування сили.

Скажімо, хтось відмовляється продати землю. Якийсь власник крамнички взуття не хоче виселятися за гроші з того місця, де його родина торгувала з давніх-давен. І тоді з’являється кілька здорованів. Великі фірми завжди мають вихід на таку братію. В їхніх руках перебуває все живе — від політиків, письменників і рок-зірок до якудза. Озброєні ножами гевали вриваються до будь-кого, а поліція не дуже спішить утручатися у такі справи, бо з її начальством — малим і великим — все уже давно домовлено. Це навіть не корупція, а система в дії. Складова частина процесу ефективного вкладення капіталу. Ясна річ, у тій чи іншій мірі все це існувало й раніше, але, на відміну від минулого, за своєю всеохопністю і жорсткістю тепер тенета сучасного капіталу ні з чим незрівнянні. Завдяки велетенським суперкомп’ютерам усі речі та явища, які тільки існують на світі, в нього на обліку. Нагромадження капіталу та його урізноманітнення призвело до витворення своєрідного універсального поняття, яке стали обожнювати. Люди почали схиляти голову перед динамізмом капіталу. Поклонятися міфу про нього. Вартості земельних ділянок у Токіо і всьому, що символізує блискуча модель «порше». Бо інших міфів у цьому світі не залишилося.

Ось такий він, цей розвинений капіталізм. Ми живемо в такому суспільстві незалежно від того, подобається воно нам чи ні. Різноманітними стали й критерії добра і зла. Витончилися. Добро розділилося на модне й немодне. Так само, як і зло. Модне добро буває формальним, випадковим, у стилі «хіппі», «холодним», як джаз у класичному виконанні, в дусі часу і снобістським. Насолоду приносить і його комбінація. Скажімо, складний змішаний стиль — светр від Мусоні разом з черевиками від Поліні та короткими штанами від Трусарді. В такому світі філософія дуже швидко уподібнилася теорії менеджменту. І стала узгоджуватися з динамікою епохи.

Хоча тоді я так не думав, але 1969 року світ був набагато простішим. Шпурлянням каменюки у спецзагін поліції кожен міг самовиразитися. То був по-своєму гарний час. А тепер, з витонченою філософією, хто наважиться кидати каміння в поліцію? Хто з власної волі захоче опинитися у клубах сльозогінного газу? Така наша реальність. З усіх боків протягнуто сіті. За першим рядом — другий. Нікуди не пройдеш. А кинеш каменюку — відскочить назад до тебе. Ось так.

Журналіст не шкодував сил, щоб докопатися до правди. Однак що глибше копав, то дедалі більше його стаття втрачала переконливість. Звинувачувальної сили вона не мала. Просто він чогось не розумів. І підстав для підозри не мав. Бо все це — природний процес розвиненого капіталізму. Всі про нього знають, а тому на такі речі їм наплювати. Хто перейматиметься тим, що велетенський капітал незаконно заволодів інформацією, скупив землю, домігся політичного рішення і нарешті нацькував здорованів якудзи на крамничку взуття або власника занедбаного готельчика? Час протікає, мов сипучий пісок. Зараз під нашими ногами — вже не те, що було хвилину тому…