Я прошу його розповісти про статки його батька і на чому він розбагатів. Він каже, що розмови про гроші наганяють на нього нудьгу, але якщо мене цікавить, він може розповісти мені все, що про це знає. Все почалося в Шолені з будівництва загальних помешкань для місцевих жителів. Батько побудував їх три сотні. Йому належить багато вулиць. Син його розмовляє французькою з надто виразним паризьким акцентом, він говорить про гроші з природною розкутістю. У батька були будинки, він продав їх, щоб купити ділянки під забудову на півдні Шолена. Рисові поля він теж продав, здається, в Садеку. Я запитую про епідемії. Кажу, що бачила цілі вулиці з зачиненими будинками-відсіками, де вікна і двері забиті дошками через епідемію чуми. Він каже, що тут епідемій менше, що тут пацюків труять значно частіше, ніж у факторіях. Нараз він видає цілий монолог про загальні помешкання. Вони коштують значно дешевше, ніж квартири в багатоповерховому будинку чи приватному особняку, і набагато краще підходять для робочого люду, аніж окремі квартири. Люди тут тримаються разом, особливо в бідних кварталах, до того ж усі вони вихідці з села і звикли жити на свіжому повітрі, на вулиці. А звичок бідноти ламати не треба. Батько саме завершив будівництво цілої серії відсіків з критими галереями, що виходять на вулицю. Це справжні вулиці — такі освітлені, такі привітні. Люди цілі дні проводять на галереях. Вони навіть там сплять, коли тепло. Я кажу: мені теж подобалося б жити на такій галереї, в дитинстві я завжди мріяла спати на вулиці. І раптом я відчуваю біль. Легкий, ледь чутний. Ніби серцебиття змістилося в ту чутливу свіжу рану, якої завдав мені той, що говорить зараз зі мною, той, що подарував мені сьогодні насолоду. Я вже не чую, що він мені каже, я не слухаю. Він помічає це і замовкає. Я кажу йому: говори далі. Він говорить. Я знову слухаю. Він каже, що часто думає про Париж. Він вважає, що я зовсім інакша, ніж парижанки, що я не така чемна. Я кажу, що ця затія з загальними помешканнями навряд чи така вже й прибуткова. Він уже не відповідає.

Протягом усього нашого знайомства, усі ці півтора року, ми розмовляємо саме так, ми ніколи не говоримо про себе. З перших днів ми знаємо, що разом нам не бути, тож ми ніколи не говоримо про майбутнє, теми наших розмов наче запозичені з газет, про те, про се, і завжди про одне й те саме.

Я кажу, що перебування у Франції було для нього фатальним. Він погоджується. Каже, що все купив у Парижі: своїх жінок, свої знання, спосіб мислення. Він на дванадцять років старший за мене, і це його лякає. Я слухаю, як він говорить, як обманює самого себе, і все ж любить мене, з певною театральністю, але дуже щиро.

Я кажу, що хочу познайомити його з своєю родиною, він хоче уникнути цієї теми, а я сміюся.

Він не вміє виразити своїх істинних почуттів, виходить пародія. Я помічаю, що йому бракує відваги любити мене всупереч своєму батькові, забрати мене, поїхати зі мною світ за очі. Він часто плаче, тому що його кохання не може пересилити свій страх. Його геройство — це я, а батькові статки — його рабство.

Коли я розповідаю про своїх братів, він зразу поринає в цей страх, ніби його в чомусь звинувачують. Він гадає, ніби всі тільки й чекають, коли він попросить моєї руки. Він знає, що в очах моєї родини він уже негідник, і йому судилося тільки ще більше очорнити себе, а заодно й мене.

Він розповідає, що поїхав у Париж навчатися у школі комерції, і врешті каже правду: він там нічого не робив, і тоді батько перестав надсилати йому гроші, а прислав зворотний квиток і змусив його покинути Францію. Повернення додому — його трагедія. Тієї школи комерції він не закінчив. Каже, що розраховує закінчити її тут заочно.

Зустрічі з моєю родиною почалися з пишних обідів у Шолені. Коли мати з братами приїжджають у Сайґон, я кажу йому: треба запросити їх у китайський ресторан, вони там ніколи не були.

Всі обіди проходять абсолютно одноманітно. Брати пожирають страви й ніколи не кажуть йому жодного слова. Навіть не дивляться в його бік. Не можуть на нього дивитися. Просто не можуть. Якби вони себе пересилили і бодай глянули на нього, тоді б до них прийшло і щось інше: наприклад, здатність до навчання чи опанування елементарних правил поведінки на людях. Під час цих застіль трохи говорить лише моя мати, принаймні спочатку; вона кидає кілька зауважень про страви, які нам подають, про шалені ціни на них, потім і вона замовкає. А він перші два рази також пробує завести розмову, розповідає про свої походеньки в Парижі, але все марно. Так, ніби він взагалі не говорив. Всі його спроби загрузають у в’язкій мовчанці. Мої брати не перестають наминати. Такого пожирального завзяття я ще ніколи не бачила.

Він розраховується. Відраховує гроші. Кладе їх на блюдечко. Всі дивляться. Пам’ятаю, першого разу він виклав сімдесят сім піастрів. Ще трохи, і моя мати істерично розсміється. Всі встають, щоб іти. Ніхто не дякує. Йому ніхто ніколи не каже «дякуємо за чудовий обід», ні «добрий день», ні «до побачення», ні «як справи» — жодного слова.

Брати ніколи не звертаються до нього. Ніби він у шапці-невидимці, безтілесний, його не помічають, не бачать, не чують. А все тому, що він біля моїх ніг, і вони переконані, що я його не люблю, що я з ним заради грошей, і що про любов тут не йдеться. Вони стерпіли б від мене все, але не допускають і думки, що я можу його любити. Бо він китаєць, а не білий. Старший брат мовчить і нарочито ігнорує мого коханця. У ставленні до нього всі беруть приклад із старшого брата. Я теж, у їхній присутності я з ним не спілкуюся. У присутності рідних я не повинна говорити з ним, не можу сказати йому ані слова. Хіба що на прохання моїх братів. Наприклад, вони кажуть мені після вечері, що хочуть піти в нічний клуб «Джерело», випити й потанцювати, а я маю переказати йому: ми хочемо випити й потанцювати в «Джерелі». Спочатку він удає, що не почув. А я, за логікою старшого брата, не повинна повторювати, не можу просити двічі, це означало б, що я помилилася, і вдома брат мені докорятиме. Врешті-решт він мені відповідає. Тихим голосом, що старається бути інтимним, він каже, що волів би побути зі мною наодинці. Він намагається покласти край цим мукам. Тож я знову маю вдавати, ніби недочула, знову його зраджую, а він намагається відбивати удари сам, так, ніби хоче викрити в моїх очах негідну поведінку старшого брата, тож я й тепер не маю права щось казати. А він, він робить ще одну спробу і наважується сказати: «Подивіться на вашу маму, вона втомилася». Справді, мати після ситної китайської вечері в Шолені засинає на ходу. Та я й далі мовчу. І тут чується голос старшого брата, він кидає одну коротеньку фразу, різку й остаточну. Мати якось мовила про нього: з вас трьох він говорить найкраще. Брат кинув фразу й чекає. Всі завмирають; я дивлюся на мого коханця і впізнаю його страх — це страх мого молодшого брата. Більше він не чинить опору. Ми йдемо в «Джерело». Мати теж іде з нами, в «Джерелі» вона засне.

У присутності старшого брата він перестає бути моїм коханцем. Так, він існує, але для мене він ніхто. Порожнє місце. Жага мого тіла слабша за волю старшого брата, який відкидає мого коханця. Щоразу, коли я бачу їх поруч, мені здається, що я цього не витримаю. І я зрікаюся коханця, його кволого духу і тіла, хоч саме ця кволість і дає мені таку неймовірну насолоду. В присутності брата він стає моїм пекучим соромом, ганьбою, яку треба приховувати. Я не в силі чинити опір мовчазним наказам старшого брата. Коли він налаштовує мене проти молодшого, я ще борюся, але коли йдеться про мого коханця, я нічого не можу з собою вдіяти. Навіть тепер, коли я про це пишу, моє обличчя набуває лицемірного, байдужого виразу людини, що мовби задивилася в інший бік і думає про щось позасвітнє, проте за ледь стиснутими щелепами можна здогадатися, що нерви на межі, і людина мусить терпіти цю ницість лише для того, щоб добре попоїсти в дорогому ресторані, хоча, здавалося б, що може бути природнішим? Навколо спогаду ряхтить синювате світло ночі мисливця. Він вийшов на промисел. Я чую різкий крик переляку, плач дитини.