Мені п’ятнадцять з половиною. Переправа через річку. Коли я повертаюся до Сайґона, це для мене як ціла подорож, особливо коли я їду автобусом. А того ранку я сіла в автобус у Садеку, де моя мати працює директоркою школи для дівчаток. Закінчуються шкільні вакації, уже не пам’ятаю які. Я провела їх у маленькому будиночку при школі, там мешкає моя мати. І ось я повертаюся до свого пансіону в Сайґоні. Автобус для місцевих мешканців відходить з базарної площі Садека. Як завжди, мене проводжає мати, вона передає мене водієві — вона завжди довіряє мене водіям автобусів до Сайґона на випадок аварії, пожежі, зґвалтування, нападу піратів, катастрофи на поромі. Як завжди, водій садовить мене спереду, поруч з собою — тут місце для білих пасажирів.
Саме під час подорожі формується цей образ. Він міг би стати не такий розмитий. Міг би існувати на фото, хтось міг сфотографувати дівчину, як, зрештою, фотографували її за інших обставин. Але такої світлини нема. З якого дива комусь прийшло б у голову її фотографувати? Якби хтось міг передбачити, яку важливу роль відіграє в моєму житті ця подорож, ця переправа через річку! Але тоді про це ніхто нічого не знав. Ніхто, крім Бога. Ось чому того образу — а інакше й бути не могло — просто не існує. Його пропустили. Забули. Не виокремили, не відібрали. І саме тому він такий безцінний: він втілює у собі абсолют і сам його, власне, творить.
Отже, я перетинаю один з рукавів Меконґа на поромі, що курсує між Садеком і Вінглонґом серед широкої болотистої рисової долини, — це південна частина Кохінхіна, Долина Птахів.
Я виходжу з автобуса. Іду до парапету. Дивлюся на річку. Іноді мати мені каже, що я за все життя ніколи більше не побачу таких красивих річок, як тут, таких великих, таких диких, як Меконґ зі своїми рукавами, що біжать до океану, щоб навіки пропасти у прозорих безоднях. На цій рівнині, що тягнеться, скільки сягає око, потоки надзвичайно швидкі, мовби земля нахилилася.
Коли автобус виїжджає на пором, я завжди виходжу, навіть уночі, бо мені страшно, що не витримають канати і нас знесе в море. Серед шаленої течії я мовби спостерігаю останні миті свого життя. Така течія може змести все — камінь, вежу, ціле місто. Вітер, який дме в утробі ріки. Навіжений вітер.
На мені шовкова сукня, доволі зношена, майже прозора. Раніше цю сукню носила моя мати, але вона перестала її одягати — сукня видалась їй надто світла — і віддала мені. Сукня без рукавів, з глибоким декольте. Вона блякло-жовтуватого кольору — такими стають усі зношені шовкові речі. Це сукня, яку я пам’ятаю. Я завжди вважала, що вона мені дуже личить. Талію я підперезала шкіряним паском, що належить котромусь із моїх братів. Не можу пригадати взуття, яке носила в ті роки, пам’ятаю тільки деякі сукні. Здається, переважно я ходила в полотняних сандалях на босу ногу. Це було ще до ліцею в Сайґоні. Відтоді я, звичайно, ходила в туфлях. Того дня, швидше за все, я мала на собі знамениті туфельки із золотої парчі на високому підборі. Не уявляю нічого іншого, що б я могла тоді взути. Мати купила їх на розпродажі уцінених речей. Я взуваю ці золочені туфельки, коли збираюся до ліцею. Так, я ходжу в ліцей у вечірніх туфлях, прикрашених стразами. Мені так хочеться. Я подобаюся собі лише в цих туфлях, навіть тепер вони мені подобаються; такі високі закаблуки у мене вперше в житті, туфлі чудові, вони затьмарили все інше взуття, яке з’явилося після них, навіть оті білі полотняні сандалі на низькому підборі, у яких так зручно було бігати й гратися.
Але того дня не взуття робить поставу дівчинки такою незвичайною, неймовірною. Того дня дівчинка має на собі чоловічий капелюх з пласкими крисами, з гнучкого фетру кольору трояндового дерева, з широкою чорною стрічкою.
Двозначність її образу закладена саме в цьому капелюсі.
Уже й не пригадаю, як він до мене потрапив. Навіть не уявляю, хто мені його міг подарувати. Здається, його купила мама, і, здається, на моє прохання. Єдине, що знаю напевне: на дешевому розпродажі. Як пояснити таку покупку? Ні жінки, ні дівчата в колоніях не наділи б у той час чоловічий фетровий капелюх. А місцеві тим паче. Гадаю, ось як це було: я приміряла той капелюх просто так, знічев’я, заради сміху, глянула в дзеркало, що висіло в крамничці, й побачила, що під чоловічим капелюхом моє обличчя і тендітна підліткова фігура враз перемінилися, перестали бути прикрими недоліками природи, а навпаки — зробилися чудовими дарами, вибором душі. Я раптом зрозуміла, що вони бажані. Я мовби побачила себе збоку — незнайомку, що відкрита кожному, відкрита всім поглядам — у містах, на дорогах, і, головне, — бажану. Я беру капелюха, я більше з ним не розлучаюсь, я його маю, я вся належу йому, я носитиму його завжди. Із туфельками, напевне, було щось подібне, але вже після капелюха. Вони суперечать капелюхові, але й капелюх суперечить дитячій фігурці, а отже, вони мені пасують. Я більше з ними не розлучаюсь, тепер я всюди ходжу в цих туфельках і в цьому капелюсі — за будь-якої погоди, за будь-якої нагоди, я йду в них містом.
Я знайшла фотографію мого сина у двадцять років. Він у Каліфорнії з Ерікою та Елізабет Леннар, своїми приятельками. Він такий худющий, що його можна сприйняти за уґандійця, тільки білого. У нього трохи зверхня посмішка — здається, він насміхається з усього і всіх. Він хоче скидатися на молодого волоцюгу. Він подобається собі у цій ролі, у цій витівці — худий, небагатий, довготелесий. Саме ця фотографія стоїть найближче до тієї, що ніколи не була зроблена — з дівчиною на поромі.
А ось і та, що купила мені той рожевий капелюшок з пласкими крисами й широкою чорною стрічкою, це вона — жінка зі старої фотографії, моя мати. Тут вона більше подібна на себе, ніж на пізніших фото. Двір нашого будинку на Малому озері Ханоя. Ми разом, вона і ми, її діти. Мені чотири роки. Мати стоїть у центрі. Я бачу, як вона напружено тримається, не усміхається, так, ніби чекає, коли вже нарешті сфотографують. За її виснаженим обличчям, за якоюсь розхристаністю одягу, за її сонливим поглядом я пригадую, що було спекотно, що вона стомлена, що їй тоскно. І саме за тим, як одягнені ми, діти, який у нас нещасний вигляд, я розумію: мати в черговий раз перебуває у тому своєму стані. Це траплялося з нею нерідко, і ми вже тоді, в дитинстві, бачили ці ознаки — їх добре видно на фото. Вони з’являлися несподівано — мати мовби раптово знесилювалась і не могла нас ані мити, ані одягати, а часом навіть і годувати. Повна байдужість до життя протягом цілого дня. Іноді це тривало довше, а іноді до ночі минало. Я мала щастя мати обезнадієну матір. Її безнадія була така глибока, що навіть яскраві буденні радощі не могли її цілковито розвіяти. Чого я точно ніколи не дізнаюся, — то це того, з яких саме причин вона покидала нас у такий спосіб. Можливо, тепер справа в тому, що вона впорола цю дурницю: купила будинок — ось він, на фотографії, — абсолютно нам непотрібний, адже батько був уже тяжко хворий, він помре за кілька місяців. Чи, можливо, їй сказали, що вона теж має ту саму хворобу, від якої помирає батько? Судячи з дати, може, й так. Я не знаю, та вона, напевно, й сама не знала природи тієї раптової безнадії, що спалахувала в ній. Може, то згасання батька, може, згасання ще одного дня? розчарування шлюбом? дітьми? чи всім на світі?
Це повторювалося щодня. Я добре пам’ятаю. Щодня — брутально, раптово накочувався цей відчай. А коли наростання зашкалювало, їй просто не хотілося нічого, чи хотілося спати, чи, навпаки, хотілося купити будинок, кудись переїхати, або вона просто була в кепському гуморі чи пригнічена, а часом поводилася, мов королева — дарувала все, що просили, приймала все, що дарували — цей будинок на Малому озері (не зрозуміло, навіщо він нам, адже батько вмирає), чи цей капелюх з пласкими крисами (дівчатко так його хотіло!), чи ці золоті туфельки, або щось таке інше. Або нічого, або спати, вмерти.
