Я ніколи не бачила фільму, де індіанки носять такі самі капелюхи з пласкими крисами і коси, що спадають на груди. Того дня я теж заплела коси, але не зашпилила. їх, як звичайно. Однак вони не такі, як у фільмі. Дві довгі коси, що спадають на груди, як у тих індіанок, яких я ніколи не бачила, проте це дитячі коси. Отримавши капелюха, я перестала зашпилювати волосся — так зручніше. Тепер я з силою стягую його, зачісую назад і пригладжую, щоб не витикалося. Щовечора я розчісуюся і перед сном переплітаю коси — так мене навчила мати. Волосся важке, воно кучерявиться, розчісувати його боляче; ця мідно-золотава маса сягає до пояса. Мені часто кажуть: волосся — найгарніше, що в тебе є, і я розумію це в тому сенсі, що я негарна. Я обітну це своє розкішне волосся у двадцять три роки, в Парижі, п’ять років потому, як залишу матір. Я сказала: обтинайте. І він обтяв. За одним махом. Я відчула, як холодні ножиці ковзнули по шиї. Волосся впало на підлогу. Мене запитали, чи не хочу я його забрати, запропонували загорнути. Я відмовилась. Відтоді ніхто не казав, що в мене гарне волосся, тобто ніхто більше цього не підкреслював так, як тоді, коли я його ще не обтяла. Опісля зазвичай казали: у неї милий погляд. І приємна усмішка.

Ось гляньте: на поромі я ще маю коси. П’ятнадцять з половиною. Я вже малююся. І користуюся кремом «Токалон» — намагаюся приховати ластовиння на щоках, під очима. Поверх крему накладаю пудру тілесної барви марки «Губіґан». Це мамина пудра, вона вживає її, коли йде на вечори в Головне управління. Того дня я нафарбувала губи темно-вишневою помадою. Не пам’ятаю, де я її взяла, можливо, Гелен Лаґонель поцупила її для мене в своєї матері, не знаю. Я не вживаю парфумів — у нас є тільки Колонська вода і мило «Пальмолів».

На поромі, поряд з автобусом, — великий чорний лімузин з водієм у білій бавовняній лівреї. Так, це велике, подібне на похоронне, авто з моїх пізніших книжок. Це «Морріс Леон-Болле». Чорна «Лянчія» французького посла в Калькутті ще не в’їхала в літературу.

Між водієм та власником авта — скляна перегородка, що підіймається і опускається. Є ще відкидні сидіння. Там просторо, як у кімнаті.

У лімузині сидить елегантний чоловік і дивиться на мене. Він не європеєць. Хоча одягнений по-європейському, на ньому костюм з легкого світлого шовку, як у банкірів Сайґона. Він не зводить з мене погляду. Я вже звикла, що на мене дивляться. У колоніях завжди дивляться на білих, навіть на дванадцятирічних дівчаток. Останні три роки я зауважую, що на мене на вулицях стали дивитися й білі мужчини, а материні друзі чемно пропонують мені зайти до них на чай, коли їхні жінки грають у теніс у спортивному клубі.

Я могла б помилятися, вирішити, що я гарна, як ті вродливі жінки, на яких зупиняють погляди, адже на мене справді часто задивлялися. Але я знаю, що справа тут не в красі, а в іншому. Можливо, це особливий дар: я здаюся такою, якою хочу, якщо треба — то й гарною теж, гарною й милою, милою, наприклад, для родини, тільки для родини і все, я завжди можу зробитися такою, якою мене хочуть. І вірю, що це справді я. Вірю, що я теж чарівна. І щойно я починаю в це вірити, як воно постає правдою для того, хто на мене дивиться і хоче, щоб я була на його смак, я знаю й про це. Я можу бути чарівна навіть тоді, коли мене переслідує думка про смерть мого брата. Смерть з єдиною співучасницею — моєю матір’ю. Я кажу «чарівна», бо так говорили дорослі при мені в дитинстві.

Я вже не дитина. Я дещо знаю. Знаю, що жінку роблять гарнішою не сукні, не пещеність, не дорога косметика, не вишуканість, і не ціна вбрання. Знаю, що суть у чомусь іншому. Але в чому — не знаю. Тільки знаю, що вона не там, де її шукають жінки. Я спостерігаю за жінками на вулицях Сайґона, у факторіях серед джунглів. Серед них є дуже гарні, дуже білі, вони докладають неймовірних зусиль, дбаючи про свою красу, особливо ті, у факторіях. Вони нічого не роблять, займаються лише собою, бережуть себе для Європи, для коханців, для відпочинку в Італії, для довгих вакацій на шість місяців кожні три роки, коли вони зможуть нарешті розповідати знайомим про те, як їм тут живеться, про це особливе колоніальне існування, про те, як тут працюється, про своїх таких удатних служок-боїв, про буйну рослинність, про пороми, про оті білі вілли, такі великі, що в них можна заблукати, і в яких мешкають функціонери з найвіддаленіших факторій. Жінки чекають. Марно чепуряться. Вдивляються в дзеркала. У напівтемряві білих вілл вони розглядають себе на потім, гадаючи, що їхнє життя — роман, вони вже мають повні шафи суконь і не знають, що з ними робити, вони нанизують сукні на вішаки, одну за одною, як на вервечку часу — довгі-предовгі дні чекання. Деякі божеволіють. Деяких покинули заради молодої прислуги, яка завжди мовчить. Покинуті. Слівце ляскає дзвінко, як ляпас. Декотрі накладають на себе руки.

Цей безкінечний замах жінок на самих себе завжди мене дивував, я знала, у чому їхня помилка.

Тут не йшлося про те, щоб викликати бажання.

Воно в жінці або є, або його немає. Бажання бачиш або з першого погляду, або розумієш, що його нема і ніколи не було. Воно або передбачає, власне, сексуальні стосунки, або німує. І це теж прийшло до мене ще до пізнання.

Одна лиш Гелена Лаґонель уникла помилки. Вона назавжди застрягла в дитинстві.

Я довго не мала власних суконь. Мої сукні були мішкуваті, перекроєні зі старих суконь моєї матері, теж мішкуватих. Окрім тих, що пошила мені До. До — це гувернантка. Вона не покине мою матір, навіть коли та повернеться до Франції, навіть коли в Садеку мій старший брат спробує її зґвалтувати у будиночку при школі, і навіть, коли матері нічим буде їй платити. До виховувалася у монашій місії; вона вишиває, робить плісе, шиє так, як не шиють уже декілька століть — тоненькими, як волосини, голками. Оскільки вона вишиває, мати дає їй вишивати простирадла. Оскільки вона робить плісе, моя мати доручає їй шити для мене плісировані сукні, сукні з оборками, та вони все одно висять на мені, як мішок, вони мають застарілий фасон, завжди дитячий, дві групи складок спереду і заокруглений комірець, або декоративні вставки в спідниці, або навскісні рюші, щоб мало вигляд як «от кутюр». І я ношу ці сукні, наче підперезані мішки, пасок спотворює їх остаточно, і їм немає зносу, вони вічні.

П’ятнадцять з половиною років. Тіло тоненьке, майже кволе, груди ще дитячі, на обличчі блідо-рожеві рум’яна, а на губах помада. І потім цей одяг, з якого можна кепкувати, проте ніхто не сміявся. Я добре бачу, що в моєму образі уже все є. Все є, але гра ще не зіграна, я бачу це по очах, по очах уже можна все бачити. Я хочу писати. Я вже сказала матері: єдине, чого я хочу, — це писати. Спершу вона не відповіла. А потім запитала: що писати? Книги, романи, кажу я. Вона строго відповідає: витримаєш випускний екзамен на місце математички, тоді пиши, якщо захочеш, це вже мене не обходитиме. Вона — проти, це — не гідне заняття, це не робота. Так, це забавка, скаже вона мені згодом: дитячі витребеньки.

Дівчинка в фетровім капелюсі стоїть у лимонному відблиску ріки, стоїть сама на палубі порома, спершись на поруччя. Чоловічий капелюх заливає рожевим усю сцену. Це єдиний колір. У туманному сонці ріки, пекучому сонці, береги розмиті, здається, ріка сягає небокраю. Вона плине мовчки, жодного шуму, як кров у тілі. Над водою ані вітерцю. Двигун порома — єдиний звук у цій сцені, шум старого латаного двигуна із затопленим шатуном. Час від часу легкими поривами — відлуння голосів. А потім — гавкіт собак, звідусіль: з-за туману, з кожного села. Дівчинка знає цього поромника з дитинства. Поромник усміхається до неї, питає, як справи у пані директорки. Каже, що часто бачить, як вона переправляється вечорами, коли їде в Камбоджу до своєї концесії. У мами все добре, каже мала. Довкола порома — вода, швидкоплинна ріка, налита по вінця берегів, вона перетинає стоячі заплави рисових полів, але їхні води не змішуються. Ріка несе все, що трапилось їй на шляху з Тонлесапа, камбоджійського пралісу: солом’яні халупки, дерева, обгорілі головешки, мертвих птахів, собак, тигрів, буйволів, потопельників, приманки на рибу, і ще бозна-що, і острівці водяних ґіацинтів — усе рине до Тихого океану, і не встигає навіть потонути, усе підхоплене глибоким, запаморочливим виром внутрішньої течії, усе зависає на поверхні потужного плину.