Мати жила в Сайґоні з 1932 до 1949 року. В грудні 1942 року помер мій молодший брат. Вона вже не могла зрушити з місця. Вона казала, що залишилася там, біля його могили. Потім вона таки повернулася до Франції. Моєму синові було два роки, коли ми знову побачились. Було запізно, щоб знов віднайти одна одну. Ми зрозуміли це з першого погляду. Що там було віднаходити? Вона цілком належала старшому синові, все інше зникло. Вона оселилася в департаменті Луар-е-Шер у замку «під Людовіка XIV», там і померла. З нею жила До. Мати усе ще боялась ночі. Вона купила рушницю. До вартувала її сон в мансарді останнього поверху замку. Вона також придбала маєток під Амбуазом для свого старшого сина. Там був ліс. Він розпорядився його вирубати. Він їздив грати на гроші у баккара в паризькому нічному клубі. Ліс він програв за одну ніч. Саме ця згадка несподівано робить мене поблажливою: до сліз шкода старшого брата, коли він програв оті, виручені за ліс, гроші. Знаю, що зранку його знайшли на Монпарнасі, навпроти кафе «Куполь», він лежав у своїй машині і казав, що не хоче жити. Що було далі — не знаю. Що вона зробила зі своїм маєтком — не маю зеленого поняття; все — для старшого сина, своєї дитини, який і в п’ятдесят років не навчився заробляти гроші. Купила електричні інкубатори і встановила їх у великій вітальні на першому поверсі. Вилупилося зразу шістсот курчат, сорок квадратних метрів курчат. Вона помилилася в регулюванні обігріву — курчата вилупилися зарано, жодне не могло саме їсти. Шістсот курчат з роззявленими дзьобиками, що не стуляються, усі вони помруть з голоду, більше вона з інкубаторами не зв’язується. Я приїхала в замок, коли вони вилупились, то було справжнє свято. А потім здохлі курчата і їхній корм так смердять, що я просто не можу там їсти, постійний блювальний рефлекс.

Вона померла на руках у До і в того, кого називала «моє дитя», у великій спальні на другому поверсі, у тій самій, куди вона запускала на ніч овець, від чотирьох до шести баранів лежали навколо її ліжка в морозяні ночі упродовж кількох зим, останніх зим.

Саме там, в своєму останньому домі на березі Луари, коли вона врешті заспокоїлась і перестала їздити сюди-туди, коли завершилися всі сімейні справи, саме там я вперше ясно побачила її божевілля. Я зрозуміла: До з моїм братом завжди були занурені в те божевілля. А я — ні. Мені ніколи і в голову не приходило, що вона божевільна. З народження. В неї це було в крові. Вона не була хвора на божевілля, то був її нормальний стан. Вона покладалася на До і старшого сина. Ніхто інший про це не здогадувався. У неї завжди було багато друзів, вона підтримувала дружбу протягом довгих років і завжди заводила нові знайомства, часто з дуже молодими, що прибували на службу в факторію, а згодом також і в Турені — серед них траплялося чимало пенсіонерів, що повернулися з французьких колоній. Люди завжди тяглися до неї, незалежно від віку, їх притягав її розум — такий жвавий розум, казали вони, її веселий норов і непідробна природність, що не покидали її і в старості.

Я не знаю, хто зробив те фото, де так явно струмує відчай. Там, де ми на подвір’ї будинку в Ханої. Можливо, батько востаннє клацнув фотоапаратом. За кілька місяців його відкличуть до Франції, за станом здоров’я. А перед тим він отримає нове призначення — у Пномпень. І пробуде там всього кілька тижнів. Жити йому лишилося менше року. Мати відмовиться їхати разом з ним до Франції, залишилася там, де була. У Пномпені. У цій пишній резиденції, що виходить на Меконґ, колишньому палаці короля Камбоджі, серед величезного парку на багато гектарів, де мою матір завжди опосідав страх. Вночі ми самі її боїмося. Ми спимо вчотирьох на одному ліжку. Вона каже: я боюся ночі. Саме у цій резиденції мати дізнається про смерть батька. Дізнається ще до приходу телеграми, напередодні, щойно побачить знак і зрозуміє його: то була пташка, що перелякано билася й кричала серед ночі біля батькового кабінету з північного боку фасаду. А ще, саме там, за кілька днів до смерті чоловіка мати побачить примару батька, її батька. Вона вмикає світло. Він тут. Стоїть біля столу серед великої восьмикутної вітальні. Дивиться на неї. Я пригадую крик, як вона кликала на поміч. Вона розбудила нас, розповіла про примару, що він був у своєму недільному сірому костюмі, як тримався і як втупився у неї поглядом. Вона каже: я покликала його так, як кликала у дитинстві. Каже: мені не було страшно. Кинулась до нього, але примара раптом щезла. Обидвоє — і батько, і дідусь — померли у той день і час, коли з’являлася пташка і примара. Ось чому ми так захоплювались матір’ю — вона знала все на світі, навіть смерть.

З лімузина виходить елегантний чоловік, він курить англійську сигарету. Він дивиться на дівчину в чоловічому капелюсі й золочених туфельках. Повільно до неї підходить. Видно, що він дещо ніяковіє. Спочатку навіть не усміхається. Раптом пропонує їй сиґарету. Пальці його злегенька тремтять. Між ними перепона, адже він не білий, вони належать до різних рас, він має перебороти себе, ось чому він тремтить. Вона відповідає, що не курить: ні, дякую. І не каже більше нічого, не просить дати їй спокій. Тепер йому вже не так страшно. Далі він каже: це мовби чарівний сон. Вона не відповідає. Справді, чи варто відповідати, і що, власне, вона має на це відповісти. Вона чекає. Тоді запитує він: а звідки ви? Вона каже, що вона донька вчительки жіночої школи в Садеку. Він розмірковує, а потім каже, що чув про цю пані, її матір, це ж треба, не повезло їй з тією концесією, здається, в Камбоджі, чи не так? Саме так.

Він каже: як незвичайно зустріти вас тут, на поромі. В таку ранню годину, така чарівна дівчина, ви навіть не усвідомлюєте, наскільки це несподівано — молода біла дівчина в автобусі для місцевих.

Він каже, що капелюх їй до лиця, навіть дуже до лиця, що це… оригінально… чоловічий капелюх, чому б і ні? Вона така гарна, вона може собі будь-що дозволити.

Вона дивиться на нього. І питає, звідки він. Він каже, що недавно з Парижа, де навчався, що також живе в Садеку, прямо біля річки, знаєте, такий великий будинок з терасами й балюстрадою з голубої кераміки. Вона питає, хто він. Він каже, що він китаєць, що його родина походить з Північного Китаю, з Фу-Шуня. Ви дозволите мені відвезти вас у Сайґон? Вона киває. Він велить водієві забрати її речі з автобуса і перенести їх у чорний автомобіль.

Китаєць. Він належить до тієї меншості підприємців китайського походження, які займаються управлінням всієї нерухомості колонії. Того дня він перетинав Меконґ у напрямку до Сайґона.

Вона сіла в чорне авто. Траснули дверцята. Знову повернулася заледве відчутна розгубленість, дивна втома, сонячний відблиск на річці злегка блякне, залишається тільки слід. Якась ледь помітна приглушеність, мовби все оповив туман.

Я більше ніколи не сяду в автобус для місцевих. Відтепер у моєму розпорядженні лімузин, щоб їздити в ліцей і повертатися до пансіону. Я вечерятиму у найелегантніших закладах міста. І завжди шкодуватиму про те, що роблю, і за тим, від чого відмовляюся і що приймаю — і добре, й погане: автобус, водій автобуса, з яким ми сміялися, старі панії на задніх сидіннях, що постійно жують бетель, діти на багажних полицях, родина в Садеку, жах її існування і її геніальна мовчанка.

Він говорив. Він казав, що сумує за Парижем, за чарівними парижанками, що йому бракує тут вечірок, розваг, так-так, «Куполь», «ла Ротонд» (особисто мені більше подобалася ла Ротонд), нічних барів — словом, усього того «шаленого» життя, яким він жив два роки. Вона уважно слухала, виловлюючи в його розповідях відомості про його статки і все те, що могло вказати на суму його мільйонів. Він розповідав далі. Його мати померла, він був єдиною дитиною. Залишився тільки батько, йому, власне, й належать усі гроші. Але ви знаєте, що то таке, коли він уже десять років сидить на одному місці, курить люльку з опіумом, дивиться на ріку і розпоряджається усім своїм майном, лежачи в польовому ліжку. Вона каже, що розуміє.