А мертве тіло не відчувало жодних подій, причиною яких воно було. Безсмертя, яке знайшло в ньому притулок на двадцять сім років життя, а він і не підозрював про нього.
Окрім мене, ніхто цього не знав. І коли я це усвідомила, усвідомила таку просту істину, що тіло молодшого брата було й моїм тілом, я мала вмерти. І я вмерла. Молодший брат увібрав у себе й мене, я злилася з ним і померла.
Людей треба попереджувати про такі речі. Їх треба навчити, що безсмертя смертне, що воно може вмерти, таке вже ставалося і може статися знову. Навчити, що безсмертя ніколи не виказує себе, що воно завжди ховається за абсолютною двоїстістю. Що деякі люди можуть приховати його присутність, але за однієї умови — вони не повинні підозрювати про таке своє вміння. А хтось може виявити безсмертя в інших людях, але він теж не повинен знати про таку свою здатність. Поки життя живеться, воно безсмертне. Безсмертя — не питання часу, навіть не питання власне безсмертя, це справа іншого порядку, але ніхто не знає якого. Говорити, ніби безсмертя не має кінця-краю, — хибно, як і говорити, що воно починається і закінчується з життям людського духу, хоч саме з духом воно і співіснує — бере участь у гонитві за вітром. Погляньте на мертві піски пустелі, на тіла мертвих дітей: безсмертя не проходить крізь них, воно зупиняється і йде в обхід.
Безсмертя мого брата було чисте й безмежне — без вади і пустої вигадки. Молодший брат не мав про що кричати в пустелі, йому нічого було казати — ні там, ні тут, — просто нічого. Він не здобув освіти, йому так і не вдалося вивчитись на кого-небудь. Він не вмів говорити, ледве читав, ледве вмів писати, часом складалося таке враження, що він навіть не вмів страждати. Він просто нічого не розумів і боявся.
Моя безглузда любов до нього залишиться для мене нерозгаданою таємницею. Я не знаю, чому я його любила аж так, що ладна була померти замість нього. До того, коли це сталося, ми не бачилися з ним більше десяти років і згадувала я про нього нечасто. Виходить, я любила його завжди, і ніщо не було владне над цією любов’ю. Ніщо, крім смерті, а про неї я й забула.
Ми зрідка з ним говорили, майже не говорили про старшого брата, про наше нещастя, про нещастя нашої матері, про невдачу з наділом. Переважно говорили про полювання, про карабіни, про механіку, про машини. Він не міг без гніву дивитися на розбитий автомобіль і розповідав мені, які в нього колись будуть машини. Я знала всі марки мисливських карабінів і всі марки машин. Ще ми, звичайно, говорили й про те, що можна потрапити в зуби тигрові, якщо бути роззявами, що можна втопитися, якщо надумаєш купатися в бурхливому потоці, де надто швидка течія. Він був старший за мене на два роки.
Вітер ущух, і під деревами засяяло незвичне світло, яке буває після дощу. Птахи щебечуть на все горло, як малохольні, їм дошкуляє холод, і вони оглушливо верещать в прохолодному повітрі, широко роззявлюючи свої дзьоби.
Вимкнувши двигуни та довірившись буксирам, пароплави підіймалися течією до портових будов у гирло Меконґа, в напрямку Сайґона. Це гирло, цей рукав Меконґу, називається тут Рів’єрою, сайґонською Рів’єрою. Стоянка триває тиждень. Пароплав причалював до пристані, і з ним причалювала сама Франція. Можна було повечеряти й потанцювати у Франції, щоправда, моя мати не могла собі цього дозволити, надто дорого, та, зрештою, їй це було ні до чого, а ось із коханцем з Шолена туди можна було піти. Але він не хотів цього, оскільки боявся, що його побачать з такою молодесенькою білою дівчинкою, він цього не казав, але вона все знала. У той час, і це було не так і давно, якихось п’ятдесят років тому, мандрувати світом можна було тільки на пароплавах. Гігантські простори на всіх континентах ще не були обплутані мережею шосейних доріг і залізниць. Сотні, тисячі квадратних кілометрів поєднувались тільки древніми морськими шляхами. Сполучення між Індокитаєм та Францією забезпечували найкращі пароплави компанії «Мессажері марітім», мушкетери морських трас «Портос», «Д’Артаньян», «Араміс».
Така подорож тривала двадцять чотири дні. Рейсові пароплави уже ставали тоді цілими містами зі своїми вулицями, барами, кафе, бібліотеками, салонами, зустрічами, коханцями, одруженнями, смертями. Тут утворювалося своє товариство, випадкове, вимушене, що само собою зрозуміло, але саме тому воно всіх влаштовувало, було досить приємне для спілкування, і для багатьох це були незабутні, веселі дні. Тим паче для жінок, для яких це був єдино можливий вид подорожей. Принаймні, для більшості жінок і для деяких чоловіків, така подорож із Франції в колонії на все життя залишалася найзахоплюючішою пригодою. Для матері ці подорожі, а ми тоді були зовсім маленькі, теж стали, як вона називала, «тим найкращим у житті».
Від’їзд. Від’їзд був завжди однаковий. Він завжди був як перший від’їзд морем. Розлука з землею завжди супроводжувалася болем і безнадією, але це, врешті, усе ж не перешкоджало від’їжджати чоловікам — вічним блукальцям, духовним людям і просто мандрівникам, що подорожували тільки заради самої морської подорожі, так само, як і не перешкоджало жінкам відпускати своїх чоловіків; жінки ніколи не від’їжджали, вони залишалися, щоб оберігати родинне вогнище, чистоту роду, майно, щоб чоловікам було куди повертатися. Упродовж століть завдяки кораблям морські подорожі були повільніші й трагічніші, ніж у наші дні. Тривалість подорожі тоді дорівнювала відстані. Усі були звичні до повільних швидкостей на землі і на морі — людських швидкостей, звикли до запізнень і затримок, до очікування попутного вітру, ясної погоди, сонця, змирилися з кораблетрощами і смертю. Пароплави, які бачила біла дівчинка, були тоді найсучасніші і найшвидші — останні поштові пароплави на світі. І справді, за часів її молодості уже освоювалися перші лінії авіаційного сполучення, які поступово звільнили людство від довгих морських подорожей.
Ми ще приходили щовечора на квартиру в Шолені. Тривалий час він робив це ніби за звичкою, обливав мене водою із глиняного дзбана і ніс у ліжко. Лягав біля мене, випростувався, але не мав уже ніякої снаги, ніякої енергії. Відтоді, як день мого від’їзду, хоч і неблизький, був уже визначений, він більше нічого не міг робити з моїм тілом. Це сталося раптово, опріч його волі. Його тіло не хотіло тієї, що поїде геть, що зрадила. Він казав: я більше не можу тебе взяти, думав, що зможу, але нічого не виходить. Я вмер, казав він. З ніжною, вибачливою усмішкою промовляв, що, мабуть, уже ніколи більше не зможе. А ти хотів би? — питала я. Пробуючи розсміятись, він відповідав: не знаю, у цей момент, напевне, що так. Його ніжність перетворилася на біль. Він не говорив про цей біль, ні разу навіть словом не обмовився про нього. Інколи його уста здригалися, тоді він заплющував очі і стискав зуби. Проте він і далі мовчав, і я не знала, що він бачить там, за заплющеними очима. Могло здатися, що він любив цей біль, як колись любив мене, дуже сильно, можливо, аж до смерті, бо відтепер надавав перевагу болю. Часом казав, що хоче мене гладити, голубити, бо я ж так хотіла цього, а він так любить дивитися, коли на мене находить задоволення. І він голубив мене, і дивився на мене, і кликав мене, як свою дитину. Ми вирішили більше не зустрічатися, але це було неможливо, абсолютно неможливо. Щовечора я знову бачила його біля ліцею в чорному автомобілі, він сидів і ховав від сорому лице.
Настав час відплиття, корабель дав три гудки, дуже протяжні, дуже гучні, їх було чути на все місто, і небо над портом почорніло від диму. Потім до пароплава підпливли буксири і потягли його на середину, до головного фарватеру ріки. Зробивши справу, буксири віддали швартові і повернулися в порт. Тоді пароплав ще раз попрощався, ще раз пролунав оглушний рев, сповнений такої таємничої журби, що люди готові були розплакатись, і не лише ті, хто відпливав чи провожав своїх близьких, а й ті, хто прийшов просто так, подивитися, хоч їм і не було з ким прощатися. Запрацювали мотори — і пароплав сповільна рушив униз по ріці. Ще довго було видно його високий силует, що віддалявся у напрямку моря. Люди усе ще проводжали його поглядами, махали шарфами й хусточками, але все рідше й рідше, усе з меншим і меншим запалом. І врешті силует пароплава остаточно зник за горизонтом. День був ясний і здавалося, що пароплав повільно занурюється у воду.
