Той квапливо відступив до дверей. Легрі підняв з підлоги срібний долар і люто пожбурив його в темряву за вікно.

Сембо радий був забратися геть без лиха. Коли він пішов, Легрі нібито засоромився свого переляку. Він похмуро сів у крісло і, взявши склянку з пуншем, почав сьорбати з неї.

Кассі непомітно вислизнула за двері й пішла допомогти бідолашному Томові, як ми вже щойно розповіли про те читачам.

Що ж таке скоїлося з Легрі? Чому звичайне пасемко волосся так жахнуло цього бездушного чоловіка, що звик давати волю своїм найжорстокішим пориванням? Щоб відповісти на це, нам доведеться разом з читачем звернутися до його минулого життя.

Хоч який лихий і бездушний був тепер цей чоловік, а проте свого часу і він мав рідну матір, що колисала його біля грудей, молилася над ним і змалечку навертала на добру путь. Далеко в Новій Англії та золотокоса жінка ніжно й дбайливо виховувала свого єдиного сина. Та Легрі пішов слідами грубого й безсердечного батька, якому та лагідна жінка марно віддала стільки зневаженої любові. Зухвалий, розбещений і свавільний він знехтував усі материні поради й не хотів слухати її докорів. Ледве досягши повноліття, він покинув її і Подався шукати щастя в морі. Лиш один раз потім вернувся він у рідний дім. Нещасна мати, чиє серце так жадало когось любити, звернулася до нього з палкими благаннями, прагнучи відрадити його від безпутного життя й напровадити на розум.

То був знаменний день у житті Легрі. Його серце відгукнулося на поклик добра, і він уже ладен був піддатися. В зворушеній душі його точилася боротьба, але зло взяло гору, і він з усією силою своєї непогамовної вдачі приглушив голос сумління. Він пиячив і лаявся, став ще несамовитіший і бездушніший, ніж звичайно. І одного вечора, коли мати в останньому пориві розпачу впала на коліна біля його ніг, він грубо відштовхнув ії від себе, так що вона впала на підлогу непритомна, і з брутальною лайкою подався на свій корабель..

Відтоді Легрі й не згадував про матір, аж поки одного разу, коли він пиячив у буйній компанії, йому подали листа. Він розпечатав конверт, і звідти вислизнуло довге пасемко кучерявого волосся й враз обвинулося в нього круг пальців. У листі сповіщалося, що його мати померла і перед смертю простила й благословила його.

Така вже темна сила зла, що воно, мов лихими чарами обертає все найкраще, найсвятіше для людини на жахливі, моторошні привиддя. Блідий образ люблячої матері, що посилала йому своє передсмертне благословення, викликав у запеклій душі Легрі лише страхітливе передчуття гнівного осуду та кари. Він кинув у вогонь і лист, і волосся і, побачивши, як його із шкварчанням пожирає полум’я, аж здригнувся від думки про майбутні пекельні муки. Намагаючись відігнати від себе спогади про матір, він ще дужче пиячив, ще лютіше буяв і лаявся, і все ж не раз серед урочистої нічної тиші, коли його лиха душа залишалася наодинці сама із собою, він бачив біля свого узголів’я невиразний материн образ і неначе знову відчував, як оте її волосся м’яко обвивається в нього круг пальців. Тоді його проймав холодний піт, і він з жахом схоплювався з ліжка.

— А нехай йому лиха година! — мовив Легрі сам до себе, помалу сьорбаючи пунш. — І де він узяв те волосся? Якби ж то хоч не точнісінько таке саме!.. Уух!..А я вже думав, що все пішло в непам’ять. Ет, щоб я пропав, коли на цьому світі можна щось забути! Де там!.. Як же мені набридла проклята ця самотина! Треба покликати Ем. Вона ненавидить мене, бісова мавпа! Ну й начхати!.. Не схоче йти — силою приведу!

Легрі вийшов у великий передпокій, де починалися сходи нагору. Колись то були пишні кручені сходи, але нині все тут мало похмурий і неохайний вигляд — скрізь копичилися якісь порожні ящики та інший непотріб, а голі брудні східці вели в морок, не знати й куди. Крізь розбите віконце над дверима пробивалося бліда місячне світло. Повітря було вогке й затхле, наче в склепі.

Легрі спинився перед сходами й раптом почув, як хтось співає. Дивно й примарно лунав той спів у похмурому старому будинку, а нерви Легрі й без того були до краю напружені.

— А чорт! Що воно таке?..

Нестямний, проникливий голос виводив поширений серед невільників гімн:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди!

Ой як плакатимуть в день страшного суду!

— Кляте дівчисько! — сказав Легрі, — Я задушу її… Ем! Емі — сердито погукав він, та почув у відповідь лиш глузливу луну.

голос співав далі:

Розлучаться діти з батьками! Розлучаться діти з батьками!

І ніколи не стрінуться знов!

У безлюдному будинку гучно й виразно лунав приспів:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди! Ой як плакатимуть в день страшного суду!

Лепрі наче прикипів до місця. Соромно було сказати, але чоло йому зросили великі краплини поту, а серце важко гупало з ляку. Йому навіть здалося, ніби там, нагорі, забовваніло щось біле, і його аж морозом обсипало на думку, що зараз він побачить перед собою покійну матір.

— Одне я знаю добре, — промовив він сам до себе, йдучи назад у вітальню і знову сідаючи в своє крісло, — тепер я того негра пальцем не зачеплю! ї на біса було мені брати в руки його клятий папір! Тепер я, напевне, зачаклований. Авжеж, так і є! Весь час мене трусить і піт проймає. Але де він узяв те волосся? Ні, не може воно бути те саме, аж ніяк! Те волосся я спалив, я ж це добре знаю! Ото була б штука, якби волосся могло воскресати!.. Чуєте, ви! — гукнув тп і, тупнувши ногою, свиснув до собак. — Ану прокиньтеся та розважте мене!

Та собаки лиш сонно блимнули на нього й знову заплющили очі.

— Покличу-но я Сембо та Кнімбо. Нехай заспівають мені, утнуть якогось свого бісівського танцю, щоб я позбувся цього страхіття, — сказав Легрі.

Надягши капелюха, він вийшов на веранду й задудів у ріг, яким завжди прикликав до себе своїх чорних посіпак. Перебуваючи в доброму гуморі, він частенько приводив до вітальні тих двох підпанків і, збадьоривши їх горілшю, розважався тим, що загадував м співати, танцювати чи битися — коли як іому було до вподоби.

Десь о другій годині ночі, навертаючись із старої комори, де вона допомагала нещасному Томові, Кассі почула дикий галас, тупотіння і співи, що долинали з вітальні. Час від часу до цього гармидеру долучався гавкіт собак.

Вона піднялася на веранду й зазирнула у вікно. Легрі та обидва його посіпаки, геть п’яні, співали, реготали, перекидали стільці й на всі лади гримасували й вискалялись один до одного.

Кассі поклала свою маленьку, тендітну руку на віконницю і пильно дивилася на них. її чорні очі були сповнені гніву, презирства й гіркого смутку.

— Невже то гріх — звільнити світ від такого нелюда? — промовила жінка сама до себе.

Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.

Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано підхопилася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.

— Ой Кассі, це ти? Я така рада, що ти прийшла! А я злякалась, думала, це… Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт унизу цілий вечір!

— Добре уявляю, — похмуро мовила Кассі. — Не раз його чула!

— Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди — нехай і в болото до гадюк, байдуже! Невже не можна вирватися звідси куди-небудь?

— Хіба що в домовину, — відказала Кассі.

— А ти ніколи не пробувала втекти?

— Я бачила, як пробували інші і чим це кінчалося, — сказала Кассі.

— Я б краще жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Краще вже?кити з гадюками, ніж з ним! — палко промовила Емелін.

— Багато хто й до тебе так міркував, — сказала Кассі. —Але нд мочарах довго не пробудеш — тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді… тоді…