Деякий час карета помалу посувається далі, лиш вряди-годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння, — і карета спиняється. Знадвору чути вигуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо,

— Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Мабуть, доведеться підкладати жердини.

Сенатор у розпачі вилазить з карети, обережно намацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його витягає Куджо, у дуже жалюгідному стані.

Була вже глупа ніч, коли карета, вибравшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заляпана болотом, спинилася перед дверима великого фермерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, щоб підняти їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному панові, м’яко кажучи не дуже привабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на порозі, тримаючи в руці свічку й вражено блимаючи на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він робить ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.

Доброчесний Джон ван Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник. І хоч на вигляд він був справжній ведмідь, проте серце мав від природи велике й справедливе, цілком відповідне до його велетенської постаті. Багато років, тамуючи душевний неспокій, спостерігав він згубні наслідки рабовласницької системи, що однаково калічила душі і«гноблених, і гнобителів. Нарешті його велике серце переповнилось і не витримало. Отож якось Він узяв гаманець, переправився через річку до штату Огайо і купив там чималу ділянку родючої землі; тоді виправив визвільні листи на всіх своїх рабів — чоловіків, жінок і дітей, — посадовив їх у фургони й вирядив на проживання в ті місця, а сам подався у верхоріччя й оселився на невеличкій відлюдній фермі, де й жив тепер із спокійною душею та чистим сумлінням.

— Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає від людоловів? — навпростець запитав сенатор.

— А чому ж би ні? — поважно відказав чесний Джон.

— Так я й думав, — сказав сенатор.

— А якщо хтось поткнеться за нею сюди, — промовив добродушний здоровань, випростуючись на весь свій велетенський зріст, — я вже його зустріну як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, усі з мене заввишки, вони теж залюбки мені підможуть. Отож вітайте тих панів і перекажіть їм, що „на них тут радо чекають о будь-якій порі, — докінчив Джон і, запустивши пальці в свою буйну чуприну, що здималась на голові, мов копиця, голосно зареготав.

Бліда, знеможена, ледве жива від утоми, Еліза рушила до дверей, тримаючи на руках міцно заснулого хлопчика. Вайлуватий господар підніс їй до обличчя свічку і, співчутливо щось пробурмотівши, відчинив двері до невеличкої кімнати, суміжної з просторою кухнею, в яку вони зайшли. Тоді засвітив ще одну свічку, поставив її на стіл і обернувся до Елізи.

— Отож, голубонько, вам нема чого боятися, нехай би хоч хто сюди заявився. Я маю все, що треба для такої нагоди, — мовив він, показуючи на кілька добрячих рушниць, що висіли на стіні, — і мої друзі знають, що не поведеться тому, хто спробує забрати з цього дому гостей без моєї на те волі. А тепер лягайте і спіть собі спокійно, наче в рідної матусі.

Він вийшов і зачинив за собою двері.

— Та вона справжня красуня, — мовив він до сенатора. — Авжеж, таким от красуням і доводиться здебільшого тікати, коли вони доброчесні та порядні. Хто-хто, а я це добре знаю.

Сенатор коротенько розповів господареві ферми Елізину історію.

—,Ой леле!..Оце-то так!.. — жалісливо приказував той добрий чоловік. — Бідолашна! Вони женуться за нею, мов за оленицею, і все лиш за те, що вона любить свою дитину і вчинила так, як вчинила б кожна мати. Ні, скажу я вам, коли я чую про таке, мені хочеться проклинати все на світі, — мовив він, витираючи очі своєю величезною, вкритою ластовинням рукою.

За мить Джон відкоркував пляшку пінистого сидру і почастував сенатора.

— Вам би теж краще лишитися тут, доки розвидніє, — щиро сказав він. — Ось я зараз гукну свою стару, вона миттю влаштує вам постіль.

— Ні, дякую, мій добрий друже, — відказав сенатор. — Мені треба їхати, щоб встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.

— Ну що ж, як треба — то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тієї, якою ви приїхали. Та дорога надто погана.

Джон одягся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.

— Це для неї, — коротко мовив він.

— Еге ж, — так само коротко озвався Джон, Вони потиснули один одному руки.

Сірий і дощуватий лютневий ранок зазирнув у вікно хатини дядька Тома. Він освітив засмучені обличчя — живі образи сердечної туги. Перед грубкою стояв невеликий стіл, вкритий прасувальною сукниною, на стільці поруч нього висіло кілька щойно випрасуваних грубих, але чистеньких сорочок, а ще одна така сама сорочка була розстелена на столі перед тітонькою Хлоєю, і вона дбайливо та ретельно відпрасовувала кожний рубчик і кожну складнику, раз у раз підносячи руку до обличчя втерти сльози, що збігали в неї по щоках.

Том сидів поряд, підперши голову рукою. Обоє мовчали. Година була рання, і малеча ще спала покотом на своєму грубо збитому ліжку.

Собі на біду, Том, як і більшість людей його стражденної раси, був ніжний батько, безмежно відданий сім’ї. Він підвівся і тихенько підійшов поглянути на дітей.

— Останній раз… — мовив він.

Тітонька Хлоя не озвалась ані словом, тільки водила й водила праскою по сорочці, що й так уже була гладенька аж далі нікуди. Та раптом „вона рвучко поставила праску, сіла біля столу й гірко заплакала.

— Кажуть, ми повинні коритися. Та як же я можу коритися!.. Коли б я хоч знала, куди тебе повезуть і як тобі там буде! Пані обіцяє, що десь через рік чи два викупить тебе. Але ж ніхто ще не вертався живий з того клятого пониззя. Негрів там мордують до смерті! Я сама чула, що вони конають від тяжкої праці на тих плантаціях.

— Дякуймо богові хоча б за те, що продали мене, а не тебе чи дітей, — сказав Том. — Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною…

О мужнє, хоробре серце! Тамуючи власний біль, Том намагався хоч якось розрадити дружину Він аж охрипнув, у горлі йому стискалось, але голос його звучав твердо й безбоязно.

— Це бездушно, несправедливо! — обізвалася тітонька Хлоя. — Хазяїн не мав права віддавати тебе за борги. Своєю працею ти заробив йому куди більше грошей, ніж він оце тепер за тебе взяв, удвічі більше! Йому б давно вже слід дати тобі волю, ти її заслужив. Може, тепер йому справді прикрутило, та все одно це несправедливо. І нехай мене хоч б’ють, хоч ріжуть, я однаково це казала й казатиму! Продати такого вірного слугу, що дбав про його добробут більше, ніж „про свій власний, і цінував його більше, ніж дружину та рідних дітей! Продати таке щире, віддане серце, аби лиш самому виплутатись із халепи — хіба ж це не тяжкий гріх?!

— Годі, Хлоє! Якщо ти любиш мене, не кажи такого. Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! Але знай, Хлоє, кожне твоє слово проти хазяїна ранить моє серце. Чи не поклали мені його на руки ще немовлям? Отож і не дивно, що я так дбав про нього. Та що йому! Хіба він буде думати про бідолаху Тома! Пани звикли, щоб усе для них робилось, на те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди кращий за інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не допустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, не допустив би.