1 Вашингтон Джордж — головнокомандувач американської армії у війні з Англією за незалежність; згодом — перший президент США.

На грубій лаві в кутку сиділо двоє кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони наглядали за крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходити. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в хлопчаків гучний захват, наче то було хтозна-яке розумне діяння.

Перед грубкою стояв стіл, ніжки якого наче слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все свідчило про те, що скоро буде вечеря. Біля столу сидів дядько Том — найперший помічник містера Шелбі, — а оскільки він має стати й головним героєм нашої розповіді, то ми вважаємо за свій обов’язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної будови чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського типу, поважним та розумним на вигляд, а до того ж завжди добрим і приязним. Весь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що це людина простосерда й довірлива.

Перед ним лежала грифельна дошка, і він зосереджено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався дуже статечно як і належало вчителеві.

— Не так, дядечку Томе, не так, — жваво сказав він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери «g» не в той бік. — Ти пишеш «q», а не «g», ось поглянь.

— Ти диви, а й справді! — озвався дядько Том, шанобливо і вражено спостерігаючи, як його юний учитель хвацько вимальовує йому на науку численні «q» і «g». Потім, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.

— Білим людям усе воно за іграшку! — промовила тітонька Хлоя, підводячи голову від сковорідки, яку змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича. — Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!

— Дивина то воно дивина, тітонько Хлоє, але ж і їсти вже страх як хочеться, — сказав Джордж. — Невже той пиріг у жаровні ще не готовий?

— Зараз буде готовий, паничу Джордже, — відказала тітонька Хлоя, піднімаючи покришку й заглядаючи до жаровні.

— Ач як гарно присмагнув — подивитися любо. Ще б пак, тут мене вчити не треба! А оце десь тими днями пані загадала Селлі спекти пирога — нехай, мовляв, довчиться. «Та що ви, пані! — кажу я їй. — Мене аж жаль бере отак добро переводити. Ви тільки погляньте, який він у неї перехняблений, нема на що дивитися — ну просто стара пантофля. Де вже їй пироги пекти!»

Висловивши в такий спосіб свою зневагу до невправності Селлі, тітонька Хлоя підняла покришку над жаровнею, і всі побачили пишний, добре випечений пиріг, якого не посоромився б жоден міський кондитер. То, як видно, мала бути окраса всього столу, і тепер тітонька Хлоя ревно заходилася коло інших страв.

— Гей ви, Мозе, Піте, ану не плутайтесь під ногами, негренята! І ти, Поллі, ясочко, йди собі, ось зараз матуся дасть чогось і своїй маленькій донечці. А ви, паничу Джордже, хутчій складайте книжки та присувайтесь ближче до мого старого. Ось я вже подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.

— Мені казали прийти вечеряти додому, — відповів Джордж, — та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.

— Ваша правда, голубе, ваша правда, — підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром. — Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!

З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.

— А тепер — до пирога! — сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.

— Боронь боже, паничу Джордже! — злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку. — Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже — наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров’ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.

— А То? Лінкольн каже, — промовив Джордж із повним ротом, — що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.

— Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! — зневажливо відказала тітонька Хлоя, — Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн — чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! — І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.

— Але ж ти сама не раз казала, — заперечив Джордж, — що Джінні дуже добра куховарка.

— Атож, казала, — погодилася тітонька Хлоя. — І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків — уже не те. Коржі в Джінні не хтозна-які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги — вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.

— А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? — спитав Джордж.

— Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим-то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка — вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!

Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.

— Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги, — озвався Джордж. — Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.

Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: «Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху.»—і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна-який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи «на всю губу».

— То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!

— Так, — підтвердив Джордж. — Я не раз йому казав: «Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!»

— Атож, шкода, що він їх не бачив, — мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.

— А ви б коли-небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте, — докинула вона, споважнівши на обличчі.

— Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні, — сказав Джордж. — А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!

— А чого ж, і нагодуємо, — весело відгукнулася тітонька Хлоя. — Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам’ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: «Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями, — вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені — пекти пироги, а вам — приємно гаяти час у вітальні?» Отак мені надало, паничу Джордже!