— Ну, а далі?

— Мій хазяїн мав справи з одним із тих торговців і згодом перекупив у нього мою старшу сестру. Вона була хороша дівчина — гарна на вроду, як і моя нещасна маяти, цнотлива, добре вихована. Спочатку я радів, що її куплено, бо мав тепер коло себе хоч одного друга. Та скоро мені довелося про це шкодувати. Я стояв під дверима, пане, і чув, як її шмагали нагаєм. Кожен удар боляче краяв мені серце, та я нічим не міг їй допомогти. А відшмагали її лише за те, що вона хотіла жити як годиться доброчесній дівчині; але ж за вашими законами невільниці не мають права на таке життя. Останній раз я побачив її закуту в кайдани разом з цілим гуртом рабів, яких мали везти на продаж до Нового Орлеана, хоч ото була і вся її провина. Відтоді я більше про неї не чув…

Минали довгі роки. Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побоїв та голоду. Вірите, пане, такий був голодний, що радо гриз кістки, які кидали собакам. Та навіть тоді, малим хлопчиськом, коли я плакав ночами, лежачи без сну, я плакав не від голоду, не від болю. Ні, сер. Я плакав за матір’ю, за сестрами, плакав, бо не мав у цілому світі жодної прихильної до мене душі. Я ніколи не знав ні втіхи, ні розради, не чув ні від кого ані слова доброго, аж доки потрапив на вашу фабрику. Ви, містере Вілсон, перший повелися зі мною по-людському, ви напучували мене на добро, прилучали до науки, допомагали звестися на ноги, і я безмежно вдячний вам за все.

А потім я познайомився зі своєю дружиною. Ви бачили її, сер, і знаєте, яка вона красуня. Коли я переконався, що й вона покохала мене, коли ми з нею побрались, я себе не чув від щастя. Вона ж і душею така сама прекрасна, як і на вигляд. Але що ж далі? А далі з’являється мій хазяїн, забирає мене від роботи, від товаришів, від усього, що було мені любе, і кидає в самісінький бруд і гній! За що? За те, каже він, що я забув, хто я такий, отож він, мовляв, змусить мене затямити, що я всього-на-всього нікчемний негр! Та й це ще не все. Врешті йому заманулося розлучити мене з дружиною, і він звелів, щоб я покинув її і став жити з іншою жінкою, І на все це дають йому право ваші закони! Ви тільки подумайте, містере Вілсон! Кожне, так, кожне з цих лиходійств, що знівечили життя моїй матері, сестрі, дружині й мені самому, вчинено з дозволу отих ваших законів. Адже кожному господареві в Кентуккі вільно таке чинити, і ніхто не має права сказати йому зась! І оце ви називаєте законами моєї країни? Ні, сер, я не маю рідної країни, так само як не маю батька. Але я знайду її. Від вашої країни мені нічого не треба — нехай лиш дадуть мені спокій, щоб я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся до Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й захищатимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму. Та якщо хто й надумає мене спинити, хай начувається, бо я битимусь за свою волю на відчай душі, до останку!

Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі його палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.

— Сто чортів їм у печінку! — раптом скипів він. — Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся. Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого… цебто постарайся не вбивати. Як на мене, то краще цього не робити, їй-право… А де твоя дружина, Джордже? — спитав він, починаючи й собі збуджено ходити по кімнаті.

— Втекла, сер… Втекла з дитиною на руках світ за очі. Подалася десь на Північ, і хтозна, коли ми тепер побачимось і чи побачимось взагалі.

— Не може бути! Оце-то диво! Втекла від таких добрих господарів?

— Добрі господарі часом залазять у борги, а закони вашої країни дозволяють їм одірвати дитину від матері й продати на виплат тих боргів, — гірко відказав Джордж.

— Ото дивина! — мовив старий добряк, засунувши руку в кишеню. — Можливо, я чиню нерозважливо… Та де вже тут, у біса, бути розважливим! — раптом вигукнув він. — Ось візьми, Джордже. — І, витягши пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.

— Ні, мій добрий заступнику! — сказав Джордж. — Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб дістатися, куди мені треба.

— Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші — то скрізь велика підмога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!

— Гаразд, але з умовою, що я поверну їх вам, коли зможу, — сказав Джордж, беручи гроші.

— А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе це дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою — хто він?

— То вірний товариш. Він утік до Канади «десь понад рік тому. А вже там почув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.

— І забрав?

— Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він залишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.

— Небезпечно, ой як небезпечно! — мовив містер Вілсон.

Джордж випростався і зневажливо посміхнувся. Старий добряк з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.

— Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти поводишся й розмовляєш наче зовсім інша людина, — сказав він.

— Бо я тепер вільна людина! — гордо відказав Джордж. — Так, сер, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!

— Стережися! Хтозна… тебе ще можуть спіймати.

— Коли б таке й сталося, містере Вілсон, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні, — мовив Джордж.

— Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства! — сказав містер Вілсон. — Заявитись отак до найближчого заїзду!..

— В тім-то й річ, що до найближчого, містере Вілсон. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джіма, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, мабуть, і шукати покинули. Ну, а мене з тієї об’яви теж навряд щоб хто впізнав.

— А тавро на руці?

Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.

— Це прощальний дарунок містера Гарріса, — гидливо мовив він. — Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от-от від нього втеч. Цікава штука, правда ж? — додав він, знову надягаючи рукавичку.

— У мене аж кров холоне, коли про все це подумаю… Такий риск, така небезпека! — сказав містер Вілсон.

— І в мене вона холола багато літ, містере Вілсон, зате тепер аж кипить, — відказав Джордж.

З хвилину обидва мовчали.

— Ну от, мій добрий заступнику, — знову обізвався Джордж. — Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, щоб ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму вдень, спинятимусь у найкращих готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, сері Як почуєте, що мене спіймали, то знайте — я вже мертвий!

Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряк щиро потиснув її, узяв свою парасольку і, докинувши на прощання ще кілька застережень, поплентався з кімнати.

Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом у нього сяйнула ще якась думка. Він квапливо ступив до дверей, розчинив їх і гукнув:

— Містере Вілсон, ще одне слово.

Старий повернувся до кімнати. Джордж, як і раніш, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав: