Ця хвиля вже була більшою. Роланд знову почав підтягуватися вгору схилом узбережжя. Щойно він витяг руки, тварюка з клешнями метнулася до нього з такою блискавичністю, яку годі було навіть уявити, судячи з її попередніх рухів.

Стрілець відчув яскравий спалах болю у правій руці, але думати про це було ніколи. Він щосили відштовхувався від землі підборами промоклих чобіт, чіплявся за неї скрюченими пальцями і все-таки спромігся уникнути хвилі.

– Дид-е-чик? – зажурено запитала потвора, наче кажучи: «Невже ти мені не допоможеш? Бачиш, я у безвиході!» – і Роланд побачив, як кінці великого і вказівного пальців його правої руки зникають у зубчастому дзьобі істоти. Вона знову метнулася вперед, і Роланд підняв праву руку, з якої стікала кров, – саме вчасно, аби врятувати ті два пальці, що залишилися.

– Дум-е-чум? Дед-е-чем?

Стрілець, похитуючись, звівся на ноги. Істота розірвала його мокрі джинси, продірявила старий чобіт, зроблений з м’якої, але міцної, мов сталь, шкіри, і вирвала шматок м’яса з Роландової литки.

Правою рукою він витяг револьвер, але те, що двох пальців, потрібних йому для виконання цього древнього обряду – вбивства, вже немає, збагнув тільки тієї миті, коли револьвер з глухим стукотом упав на пісок.

І потвора жадібно накинулася на нього.

– Е ні, мерзото! – гаркнув Роланд і вдарив тварюку ногою. З таким самим успіхом можна було садонути по камінній брилі… що кусається.

Створіння відірвало носок Роландового правого чобота, більшу частину великого пальця, зірвало з його ноги сам чобіт.

Стрілець нахилився, підняв револьвер, впустив його, вилаявся і врешті-решт спромігся втримати зброю. Дія, що раніше здавалася настільки простою, що навіть задумуватися не доводилося, зненацька виявилася трюком, не легшим за жонглювання.

Істота вже припала до ноги стрільця й шматувала її, белькочучи свої незрозумілі питання. В напрямку берега котила нова хвиля. У розсіяному сяйві півмісяця хребет хвилі з баранцями здавався мертвотно-блідим. Омароподібне страховисько облишило гризти чобіт і знову підняло клешні, прибираючи позу боксера.

Скориставшись лівою рукою, Роланд витяг іншого револьвера і тричі натиснув на гачок. Клац, клац, клац.

Тепер принаймні ясно, що з набоями у барабані.

Він сховав револьвер у ліву кобуру. Щоби вкласти зброю в праву кобуру, довелося за допомогою лівої руки повернути його дулом донизу й дозволити опуститися на місце. Потерті рукоятки з «залізного» дерева були слизькими від крові, плями вкривали кобуру й старі джинси, до яких вона була прив’язана ремінцем. З цурпалок, на місці яких ще зовсім недавно були стрільцеві пальці, струменіла кров.

Скалічена права нога заніміла, тому болю в ній не відчувалося, а от у правій руці лютував нестерпний вогонь. Душі вправних, натренованих протягом багатьох років пальців, котрі вже розчинялися в нутрі тварюки під дією її шлункового соку, волали, що вони досі на місці, що їм боляче, вони у вогні.

«Бачу, попереду в мене великі проблеми», – відсторонено подумав стрілець.

Хвиля відступила. Монстр опустив клешні, прорвав нову дірку в стрільцевому чоботі, а потім вирішив, що його господар значно смачніший, аніж цей шмат шкіри, що невідь яким чином з нього знялася.

– Дад-е-чам? – спитала істота і в блискавичному темпі майнула за ним.

Стрілець відступав, майже не відчуваючи своїх ніг. Він розумів, що, напевне, істота наділена якимось розумом, бо ж наближалася вона до нього обережно, мабуть, з досить віддаленого прибережжя, не знаючи, що він таке й на що він може бути спроможний. І якби його не розбудила чимала хвиля, створіння розшматувало б йому обличчя, поки він бачив десятий сон. А тепер воно вирішило, що він не тільки смачна, а й легка здобич.

Страховисько – ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), – вже майже наздогнало його.

Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівновагу.

– Дод-е-чок? – якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).

Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.

Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп’ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.

Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.

– Дед-е… – почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.

Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б’ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.

Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З-під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.

Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.

Насунулася чергова хвиля.

Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.

Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один – на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.

Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.

Через силу скинувши камінь, він почав методично топтати лівим чоботом тіло потвори з правого боку, розкришуючи панцир, вдавлюючи білі кишки в темно-сірий пісок. Істота вже була мертвою, але він ніяк не міг вгамувати свій гнів. Ніколи за весь довгий час мандрів його не ранили так сильно. І так несподівано.

Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.

Хитаючись, мов п’яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.

На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де перебував, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.

У голому світлі місяця він побачив інших істот – таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.

Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною й отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли-небудь ранок.