Але якщо в цьому світі люди ставали такими, то Роланд починав замислюватися, чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», – казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями – особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою – щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому-далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», – подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом править не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В’язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув його головою об найближчу стіну. Свідомість в’язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з-під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.

В’язень не бачив нічого, стрілець – усе.

Жінка вирішила, що він злодій чи божевільний. Він – або, мабуть, це був я, так, дуже на те схоже – повівся якось не так, і це змусило її запідозрити негаразди. Вона змінила свою думку, але потім та, інша жінка переконала її в слушності підозр… от тільки тепер, по-моєму, вони знають, у чому справді проблема. Знають, що він збирається осквернити обряд.

А потім його наче громовиця вдарила: ось у чім штука. По-перше, суть була не в тому, аби пронести мішки до його світу так само, як він це зробив з монетою. Монета ж не була приклеєна до тіла в’язня клейкою стрічкою, яку він обмотав довкола торсу, щоби пакети міцно прилягали до шкіри. Та й клейка стрічка – це ще не все. В’язень не помітив тимчасового зникнення однієї монети – їх у нього було повно. Але якщо він збагне, що те, заради чого він ризикує життям, зненацька зникло, він неодмінно запанікує… і що тоді?

Більш ніж імовірно, що в’язень почне поводитися настільки нерозумно, що його піймають на оскверненні обряду й одразу запроторять у темницю. Наслідки ж будуть сумними. Якщо пакети з порошком у нього під пахвами просто щезнуть, то він може вирішити, що з’їхав з глузду.

Повітряний диліжанс, рухаючись по землі тяжко, наче неповороткий віл, з натугою повернув ліворуч. Стрілець зрозумів, що роздумувати далі – неприпустима розкіш, бо час спливав. Тепер йому потрібно було не просто виступити вперед – він мусив вступити в контакт із Едді Діном.

Негайно.

Едді поклав митну декларацію і паспорт у нагрудну кишеню. Сталевий дріт тепер невпинно обмотувався довкола його нутрощів, вганяючись дедалі сильніше й сильніше, від чого нерви шарпало й лихоманило. І тут у нього в голові пролунав голос.

Не думка – голос.

Слухай сюди, хлопче. Уважно слухай. І якщо хочеш лишитися в безпеці, то зроби так, щоб ці жінки-військові не прочитали на твоєму обличчі думок, які зродять у них подальші підозри. Бачить Бог, вони й так уже занадто недовірливі.

Спершу Едді подумав, що в нього на голові ще й досі навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п’ять хвилин тому.

Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…

Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос – він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад – Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі – десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

Що, в дідька лисого, тут відбувається?

«Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, – відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі – доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. – Це по-перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

Невже це телепатія?

Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під’їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту Кеннеді.

Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам-військовим відомо, що ти везеш…

Настала пауза. З’явилося відчуття – несказанно дивне, – що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

…героїн чи кокаїн. Що саме – сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

– Які жінки-військові? – тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. – Що ти, в біса, верзе…

Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

Стули писок, ти, клятий недоноску!

Гаразд, гаразд. Господи!

І знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в’язню!

– Як ти… – почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм усе відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

Але звідки? Це ж просто смішно!

Мені невідомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть жерцям, що проводять цю церемонію, це Проходження Митниці…

Голос шварготів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до Едді чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, він боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джиґу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за ґрати, а я сконаю! – проревів голос.