Згодом я повернувся у Потаємне море і приплив до Хавнору. Я родом з острова Ґонт (це недалеко від Карґада) і свого часу таки поблукав світами, але на Хавнор прибув уперше. Там я побачив білі вежі та спілкувався з поважними людьми, з купцями та принцами, володарями прадавніх королівств. Я розповів їм про свій скарб і сказав, що маю намір податися до Гробниць Атуану за другим уламком каблучки Ерет-Акбе, щоби нарешті віднайти Втрачену Руну, запоруку миру. Бо в цьому світі нам найбільше бракує миру... Вожді Хавнору гаряче підтримали мене і допомогли спорядити човен. А небавом я вивчив карґадську мову і приплив на Атуан...

Яструб замовк, втупивши погляд у тіні на стіні.

— Невже наші люди не зауважили, що ти прибув із Заходу? Адже у тебе темна шкіра та й вимова чужинська...

— Та ні, обдурити людей зовсім нескладно, — промовив маг трохи розгублено. — Якщо вмієш напускати ману і плести чари, то ніхто, крім іншого чарівника, не зможе тебе викрити. А тут, у Каргаді, немає жодного чаклуна... А взагалі це досить дивна річ! Адже ти сама багато років тому прогнала геть усіх чарівників і заборонила мистецтво магії, а тепер не наважуєшся у це повірити.

— Мене не вчили вірити у такі речі. Це суперечить ученню Жриць Богокороля. Проте зараз я розумію, що лише магія привела тебе до Гробниць і допомогла відкрити двері Невільницького входу.

— Не лише магія, а й слушна порада. Гадаю, що ми частіше, ніж ви, звертаємося за порадою до книг. А ти взагалі вмієш читати?

— Ні. Це чорне ремесло...

— Але корисне, — сказав Яструб. — Ті невдахи, котрі побували тут раніше, залишили плутані описи Гробниць, а також поради тим, хто зуміє скористатися Великим Закляттям Одкровення. Усе це було в книзі, яка зберігається у скарбниці принцеси Хавнорської. Вона дозволила мені прочитати її. Отак я й дістався до великої печери...

— До Підмогилля.

— Той, хто описав дорогу туди, гадав, що скарб — саме там, у Підмогиллі. Я теж побував у тій печері, але щось мені підказувало, що святиню заховали ретельніше, у закутках Лабіринту. Я знав, де розташовані двері до Лабіринту, а коли уздрів тебе, то пішов слідом, сподіваючись причаїтися у темряві тунелів і віднайти реліквію. Звісно, я схибив. Безіменні вже тримали мене в лабетах і затуманили мій розум. Тож я ставав дедалі слабшим і дурнішим. Їм не можна коритися, треба чинити опір, зберігаючи силу духу та ясність думки. Але тут, де їхня сила нездоланна, це надто важко зробити. Вони хоч і не боги, Тенар, проте дужчі за будь-кого з людей...

Сказавши це, Яструб надовго замовк.

— А що ще ти знайшов у скринях? — зрештою, спитала Арха.

— Різний мотлох. Золото, самоцвіти, мечі, корони. Нічого, що було би вартим людського життя. А як ти стала жрицею Гробниць?

— Коли помирає Єдина Жриця, по всьому Атуану починають шукати дівчинку, котра народилася в ніч смерті Архи. І таку дівчинку завжди знаходять, бо вона — перероджена Жриця. Коли дитині виповнюється п'ять літ, її забирають до Гробниць, а в шість років — віддають Силам Темряви, і ті поглинають її душу. Відтоді душа жриці належить Безіменним. Так само, як вона належала їм ще з часів створення світу... Тому жриця і не має імені.

— І ти віриш у все це?

— Я завжди вірила.

— А тепер продовжуєш вірити?

Дівчина не відповіла нічого.

— Розкажи мені... — після тривалого мовчання промовила вона. — Розкажи мені про драконів, які живуть на Заході.

— Тенар, що ти робитимеш? Адже ми не можемо сидіти тут і чекати, коли згасне свічка і все знову порине у темряву!

— Я не знаю, що робити. Я боюся, — сидячи на кам'яній скрині, дівчина випросталася, зціпила кулаки і голосно, як від болю, крикнула: — Я боюся пітьми!

— Ти мусиш зробити вибір, — спокійно сказав Яструб. — Або замкнути мене тут, піднятися нагору до вівтаря і принести чаклуна в жертву Безіменним. Тоді ти повернешся до Косіль, помиришся із нею — і на цьому історія закінчиться. Або ж відімкнути двері і разом зі мною залишити все це. Покинь Гробниці, покинь Атуан, гайда зі мною за море! І тоді це стане початком твого нового життя. Вибирай, ким ти хочеш стати: Архою чи Тенар? Адже неможливо бути ними обома водночас.

Голос Яструба звучав лагідно й упевнено. Дівчина поглянула на його шорстке, пошрамоване, проте не жорстоке, щире обличчя.

— Якщо я зраджу Безіменних, то вони знищать мене. А якщо піду звідси, то помру...

— Ти не помреш. Помре тільки Арха.

— Я не можу...

— Тенар, для того, щоби відродитися, потрібно вмерти. Це не так уже й важко, як може видатися з іншого боку...

— Вони не дозволять нам вийти звідси. Ніколи.

— Може, й так. Але спробувати варто! У тебе є знання, у мене — досвід, а між нами... — він замовк.

— А між нами — каблучка Ерет-Акбе!

— Це, звісно, так. Але я подумав про ті стосунки, що виникли між нами. Я би назвав їх щирими... І це дуже важливо! Поодинці ми слабкі, але разом ми є силою, котра може здолати Пітьму.

Його чистий погляд зараз видавався навдивовижу натхненним.

— Послухай, Тенар! — продовжував чаклун. — Я прийшов сюди злодієм, налаштованим проти тебе, а ти пощадила мене й виказала довіру. І я теж одразу повірив тобі. Лише на єдину мить я побачив у пітьмі Підмогилля твоє прекрасне обличчя. Я не хочу тебе обманювати і тепер мені немає дороги назад. Я дам тобі те, що маю дати. Моє істинне ім'я — Гед. Воно — у твоїх руках...

Маг підвівся і подав їй половину каблучки Ерет-Акбе.

— Давай з'єднаємо її, — запропонував він.

Дівчина взяла з його руки уламок реліквії, а тоді зняла з шиї срібний ланцюжок, на якому висіла друга половинка. Склавши на долоні два уламки докупи, вона замилувалася цілою каблучкою.

— Я піду з тобою, — зрештою сказала дівчина, не відводячи очей від долоні.

Я піду з тобою, — сказала вона, а тоді маг на ім'я Гед узяв з її долоні зламаний амулет. Дівчина здригнулася, поглянула на нього — і побачила його усміхнене обличчя, що ясніло життям і радістю. Вона все ще трохи побоювалася чарівника, не довіряла йому.

— Ти звільнила нас обох, — сказав він. — Поодинці ніхто з нас не вийде на волю. Ходімо, не марнуймо часу, доки він у нас іще є... Покажи-но мені каблучку ще раз, лише на хвильку.

Арха міцно тримала в кулаці уламки срібної каблучки, але на його прохання знову розклала їх на долоні.

Гед торкнувся срібла пучками пальців. А тоді промовив кілька слів і рясний піт зросив його обличчя. Дівчина відчула у своїй долоні дивне дрібне тремтіння — так ніби уві сні заворушилося якесь звірятко. Гед зітхнув, а тоді розслабився і витер із чола піт.

— Ось, — він узяв каблучку Ерет-Акбе та надів її на зап'ясток дівчини. — Ти ба! — Гед задоволено дивився на неї. — Як для тебе зроблене! Мабуть, на жіночу руку, а може, й на дитячу...

— Воно триматиметься? — напружено пробурмотіла дівчина, відчуваючи на зап'ястку холодний ніжний дотик срібла.

— Триматиметься. Я не міг злютувати каблучку Ерет-Акбе так само, як сільська ворожка запаює дірявий чайник. Довелося вдатися до чарів Кшталтування і зробити з уламків єдине ціле. Тепер каблучка — суцільна, так ніби й не ламалася ніколи... Але нам пора тікати звідси! Я візьму торбу та баклагу, а ти накинь плащ...

Коли дівчина відмикала двері, Гед сказав:

— Шкода, що ти забрала у мене патерицю!

— Вона за дверима, — пошепки відповіла дівчина. — Я взяла її з собою...

— Навіщо ти це зробила? — здивовано запитав Гед.

— Я думала... Думала, що доведеться гнати тебе до входу...

— Але ти не зробила цього! Ти могла залишити мене рабом, і сама би залишилася рабинею. Або звільнити мене — і піти зі мною... Ходімо, Тенар, опануй себе та відімкни двері!

Дівчина взяла ключ із фігуркою дракона і відчинила двері, що вели в тісний темний тунель. Вона вийшла із Скарбниці, маючи на руці каблучку Ерет-Акбе, а чоловік ішов услід за нею...