Біля величезних, відчинених навстіж дверей стояла варта. Колона жінок у чорних шатах вийшла надвір. Від свіжого ранкового вітру ще й досі перехоплювало подих, хоча сонце дедалі вище спиналося над обрієм — його прозоре сяйво вже визолотило фасад Тронної Зали та далекі гори, що виднілися на заході. Решта споруд міста, розташованого у глибоких виярках серед горбів, іще ховалися у червоних досвітніх сутінках. Лише неподалік тьмяно виблискували у світанковому промінні куполи Храму Богобратів, який увінчував сусідню гору.

Чорна процесія врочисто рушила вниз, до підніжжя Могильного пагорба. Жриці стиха завели одноманітну старовинну пісню, раз у раз на різні лади повторюючи одне-єдине слово, котре вже давно втратило будь-який сенс — як, скажімо, дороговказ на узбіччі пустельного, забутого людьми шляху. Але такою була традиція — сьогодні, у день Відродження Жриці, це тихе і монотонне жіноче квиління мало тривати аж до заходу сонця.

Зрештою, зі святом Відродження тут завжди було пов'язано чимало вірувань і звичаїв. Учасниці чорної процесії, знемагаючи від голоду і спраги, цілісінький день ходили від храму до храму, переводячи дівчинку з однієї зали до іншої. І скрізь мала, у якої теж іще й ріски в роті не було, мусила брати участь у різних обрядах і ритуалах: в одному місці їй на язик поклали щіпочку солі, у другому — наказали стати навколішки, повернувшись обличчям на захід, а тоді срібними ножицями зістригли з голови кілька пасемець волосся та намастили коси духмяним зіллям. У третьому храмі дівчинку завели за вівтар і поклали долілиць на чорну мармурову плиту — там вона пролежала майже півгодини, дослухаючись до пронизливого голосіння жриць, які оплакували мертвих...

Коли на небосхилі висіялися перші зірки, малу привели до занедбаного будинку, який упродовж кількох років стояв пусткою. Жриці відімкнули двері і провели дівчинку до похмурого покою, у якому віддавна тримався застояний, недобрий дух смерті. Кімната виявилася доволі тісною; крім того, тут не було вікон — загалом приміщення вельми нагадувало колодязь (це враження посилювала ще й понадміру висока стеля, що нависала над вузькими стінами). Жінки допомогли малій роздягнутися і лягти у ліжко, застелене овечою шкурою, а відтак мовчки пішли собі геть, залишивши дитину саму в темній кімнаті.

Не заплющуючи очей, дівчинка непорушно лежала на високому ложі. Відтоді, як жриці залишили її наодинці з темрявою, минуло вже досить багато часу. Аж раптом на нерівній стіні кімнати сахнулася неоковирна тінь — хтось навшпиньки йшов коридором, прикриваючи долонею свічку. А за мить до її вух долинув шепіт:

— Тенар, ти тут?

Дівчинка не відповіла. З-за одвірка з'явилася чудернацька голова — жовтувата і гуляста, як добре вимита картоплина. Та й крихітні темні очі голомозого чоловіка також чимось нагадували вічка картоплі. Тонкогубий рот скидався на щілину під маленьким кирпатим носом, що ховався між пухкими щоками.

— Тенар, моя маленька бджілко, ось де ти! — скрипучий голос товстуна був по-жіночому високим і пронизливим.

— Я не повинен був заходити сюди, адже моє місце — за дверима, на сходах... Але дуже вже кортіло дізнатися, як почувається після такого важкого дня моя маленька Тенар? Моя крихітна бідолашна бджілка...

Чоловік тихо підійшов до малої і погладив її по голові, немов намагаючись відкинути з чола пасмо волосся.

— Я більше не Тенар, — сказала дівчинка, дивлячись йому просто у вічі.

Чоловік відсмикнув руку і на якусь мить завмер.

— Так, — пошепки промовив він за хвилю. — Я знаю. Знаю. Тепер ти — Поглинута. Але я...

Дівчинка мовчала.

— Сьогодні у моєї крихітки був нелегкий день, — ухильно промимрив товстун. Вогник свічки мерехтів у його дужій руці.

— Манане, тобі не можна приходити сюди!

— Авжеж, я знаю. Мені не можна... Гаразд, на добраніч, крихітко! Не буду тобі заважати...

Манан повагом повернувся і вийшов геть. Високі стіни келії знову поринули в темряву. Дівчинка лежала горілиць, дивлячись у стелю і поступово усвідомлюючи, що в неї більше нема власного імені. Тепер вона — Арха, а це означає "поглинута".

Підростаючи, Арха майже зовсім розгубила дитячі спогади про матір. Щоправда, дівчинка, по суті, навіть достеменно не розуміла, що саме вона втрачає. Тепер головним для неї стало усвідомлення того, що вона належить Гробницям, що так було і має бути завжди. Лише іноді, кинувши погляд на далекі гори, скупані у промінні призахідного сонця, дівчинка невиразно пригадувала родинне вогнище, яке палало таким самим жовтогарячим полум'ям бозна-скільки років тому. Зазвичай у цю мить вона згадувала і те, як її, ще зовсім крихітну, брала на руки лагідна білява жінка — цей спомин змушував Арху ніяковіти, адже тепер до неї здебільшого не наважувалися навіть доторкнутися. А ще в її пам'яті оживав приємний запах щойно вимитого у відварі шавлії ясного, наче призахідне небо, волосся... Але все це було так давно!

Певна річ, дівчинка знала більше, ніж пам'ятала. Від неї ніколи нічого не приховували. І все ж, коли їй було сім чи вісім років, вона, не зводячи очей зі свого челядинця, запитала:

— Манане, я хочу, щоб ти розповів, як мене знайшли!

— Але ж, дитинко, ти сама все знаєш...

Вона й справді знала. Адже Тар, ота висока худа жриця, котра очолювала процесію у день Відродження, не раз розповідала їй про це своїм сухим голосом. По суті, дівчинка вивчила напам'ять кожне її слово. От і тепер, не зводячи погляду з Манана, мала промовила:

— Так, я знаю. Після смерті Єдиної Жриці Гробниць Атуану належить протягом місяця учинити обряди похорону й очищення. А потому спеціально обрані Жриці та стражники Гробниць вирушають у далеку дорогу. Перетнувши пустелю, вони мандрують містами та селами, шукаючи дівчинку, котра народилася у ніч смерті Єдиної Жриці. Знайшовши таку дитину, атуанські посланці стежать за нею, аж доки їй не виповниться п'ять років. Дівчинка повинна бути здоровою тілом і бистрою на розум, без жодної вади чи навіть дрібного ґанджу — бо тільки у такому немовляті може відродитися вічна душа покійної Єдиної Жриці. Якщо дитина відповідає всім цим вимогам, про неї доповідають в Авабат, самому Богокоролю, а тоді забирають сюди — на науку до храму Безіменних. Навчання триває рік, а тоді дівчинку врочисто ведуть у Тронну Залу і там віддають її ім'я Безіменним. Відтак вона також стає безіменною — Архою, "поглинутою" силами пітьми Єдиною Жрицею Гробниць Атуану.

Дівчинка чула цю розповідь десятки разів, однак їй ніколи не спадало на думку дізнатися у Тар про якісь додаткові подробиці свого минулого. Її кощава наставниця хоч і мала доволі м'яку вдачу, проте спілкуватися з нею було важко, бо вона жила лише за власними непорушними законами. Втім, Арха дуже поважала Тар. Манан же був набагато простішим чоловіком — щойно дівчинка заводила мову про минуле, як він одразу починав розповідати:

— Через три дні після того, як зійшов молодик, тобто рівно через місяць після смерті Архи Колишньої, ми вирушили в дорогу. Спочатку подалися на північний захід — у Тенакбах. Це досить велике місто — тисяча будинків, не менше! Хоча люди кажуть, що з Авабатом його все одно не порівняти... Так чи інак, але в Тенакбаху ми не знайшли того, що шукали. Тож рушили на північ, у гори. Власне, саме там я народився — серед блакитних гір, стрімких потоків і вічнозелених полонин. Справжній рай! Не те, що тутешня пустеля... — хрипкий голос Манана ледь чутно затремтів.

На якусь мить він замовк, але невдовзі озвався знов:

— Отак ми й ходили від хати до хати, розпитуючи людей, у яких нещодавно народилися дівчатка. Дехто намагався нас обдурити: "Так, так! Наша мала народилася третього дня, якраз на молодику!" І чого тільки не вигадають злидарі, щоби спекатися зайвого рота! До того ж, у горах люди здебільшого живуть сьогоднішнім днем і плином часу особливо не переймаються. А така "дрібниця", як день народження дитини, зазвичай майже нікого не обходить... Утім, якщо постаратися, то завжди можна з'ясувати правду. Тож, зрештою, поталанило і нам: неподалік від Ентата, в одному крихітному, оточеному садами селі ми знайшли дівчинку. Їй було тоді вісім місяців — от бачиш, як довго ми шукали! Дитина народилася тієї самої ночі, коли померла Єдина Жриця, — ба навіть у ту саму годину! Дівча було таки нівроку: сиділо на колінах у матері і ясними очима позирало на нас — а ми саме тлумилися біля порога, немов кажани перед входом до печери. Жилося тій сім'ї нелегко. Батько родини доглядав чужий сад. По суті, п'ятеро дітей та коза — то й був увесь його маєток. Навіть хата йому не належала... Ми зайшли до тісної господи, і вже з того, як жриці оглядали дівча та перемовлялися, я збагнув, що Відроджена Арха нарешті знайшлася. Матір малої також це зрозуміла і неприязно мовчала, ані на мить не випускаючи дитину з рук. А наступного дня, коли ми знову навідалися до хатини, яснооке немовля лежало в очеретяній колисці й аж заходилося від плачу... Дитину геть обкидало дрібними червоними плямками, а крім того, здавалося, що її лихоманить. Ну, звісно, мати голосить: "Ой, горе, горе мені! Це відьмині пальці! Відьмині пальці схопили мою дівчинку!" А я собі думаю: "От халепа! Невже жриці помилилися? Невже знову доведеться світами тинятися? Бо ж віспа — то не жарти!" У моєму селі віспу теж називають "відьминими пальцями"... Але Косіль — ти її знаєш, тепер вона — Верховна Жриця Богокороля, — не побоялася підійти до колиски й узяти дитину на руки. Більше ніхто б на таке не наважився... Але Косіль відваги не позичати! Вона притулила долоню до чола дитини і сказала: "Гарячки немає!" А тоді плюнула собі на палець і потерла одну з червоних плям на тілі немовляти — з'ясувалося, що то ягідний сік! Нещасна мати сподівалася обдурити нас... — сказавши це, Манан безгучно засміявся. Його жовте обличчя в цю мить майже не змінилося, зате дебеле тіло аж ходором ходило.