Натовп, що рухався за процесією, вибухав емоціями. Хтось плескав у долоні, хтось сприкрено рубав рукою повітря, а ще хтось біг до вантажівки й повертався назад щасливий, обіймаючи коробку з намальованим на ній телевізором, пилососом, міксером або ще чимось нам з Мулою невідомим, але теж надзвичайно принадним.

Над натовпом літали впущені кимось різнобарвні повітряні кульки; веселий дядько в чорному смокінгу й циліндрі роздавав дітям яскраві паперові прапорці та панамки. І знову ж таки музика…

Я взяв Цербо на руки, ми з Мулою протислися між людом до голови похоронної процесії і раптом побачили Продавця лотерейних квитків!.. Він стояв на відкритому катафалку, оздобленому зусібіч штучними квітами. Але як він стояв!.. Вірніше — у чому! Продавця лотерейних квитків було заморожено на повен зріст у величезній брилі прозорого льоду! І там, усередині, він зовсім не скидався на покійника: з посмішкою до вух, з усіма своїми тридцятьма трьома зубами, у пляжній футболці в зелених пальмах та яскравохвостих папугах і в таких самих шортах.

Продавця було заморожено ніби вмить у якомусь радісному стрибку, наприклад, коли він дивився футбольний матч, і його улюблена команда забила. Єдине, що заважало Продавцеві бути живим, — так це відсутність запаху від його жуйки. У крижаній брилі складно жувати, хоча ми з Мулою були впевнені, що жуйка в роті лотерейника все ж лежала…

Ми чалапали за процесією, пороззявлявши роти, і раптом почули звернену до нас репліку якоїсь завжди роздратованої старушенції:

— О, босі, з босою собакою! Ще одні придурки!.. Мало придурків, так іще ці… Одного вже третій раз ховають, а до нього такі як він прийшли!.. — сказавши це, стара чомусь злякалася і, повсякчас на нас озираючись, бурмочучи, швидко зашкандибала геть.

— Ховають третій раз?.. — перезирнулися ми з Мулою.

— Та вже в тридцять третє! — радісно доповіла нам якась жіночка із вчепленим до блузки круглим значком: «Асоціація розповсюджувачів лотерейних квитків». — Продавець заповів ховати його доти, поки не буде виграно нарешті Щасливого Квитка! — голосно продовжувала незнайомка. — І кожного разу ми влаштовуємо це шоу, це неймовірне видовище і свято!.. Придбайте талончик миттєвої лотереї за три гривні або за десять візьміть участь у розіграші Щасливого Квитка! — і вона радісно, але наполегливо простягнула нам якусь розцяцьковану картонну коробку.

— Негідниця, — сказав я, — ви чудово знаєте, що нема на світі ніякого Щасливого Квитка. Усе це вигадки пройдисвіта-Продавця. Ми не купували квитків за його життя і, тим більше, не купимо після його смерті. Правда, Мула?..

— Гм, — погодився мій товариш. — Цей кидала хоче заробити бабки навіть на своєму похороні.

Та жіночка раптом залементувала на всю вулицю навзрид:

— Купіть квитка-а!.. Купіть квитка, бо я не знаю, шо собі зроблю!.. Тут усі мусять купувати квитка-а!.. Так, я знаю, — виграшного нема, але Продавець заповіда-ав!.. Наша асоціація повинна щодня його ховати й продавати білети-и… Нам пощастить, нам мусить пощастити, бо це ніколи не скінчиться!.. Купі-іть!

— Бідолашна, — пожаліли жіночку ми з Мулою. — Ми б передумали і придбали у вас білет, але в нас нема грошей…

Та раптом ми згадали, що маємо дві половинки лотерейного квитка, який лишила наша загублена дівчина.

— Ми не можемо купити у вас, але можемо дати вам свого, — запропонував розповсюджувачці я.

— Продати… — виправив Мула (він, мабуть, набрався нахабства на базарі, де збував свої пляцки).

— Гаразд, ми можемо продати вам нашого квитка за…

— За десять гривень, — сказав Мула, і я втягнув голову межи плечі, бо, як на мене, для такого розірваного на дві частини папірця це була шалена ціна.

— Добре, — сказала вона, — я згодна навіть на таке, давайте…

Ми вручили їй наші половинки, а вона нам — десять розірваних навпіл гривень.

— Розіграш заплановано на завершення обряду, — додала жіночка і, закричавши заклично: «Щасливі білети!..» розчинилась у натовпі.

— Мула, чому ти вирішив продати їй цього квитка? — поцікавився я.

— Ну як, — здивувався мій друг, — у нас же мусило лишитися щось на пам’ять про нашу дівчину. Тепер ми маємо десятигривневого папірця, і навіть уже розірваного… Візьми, ось твоя половина…

— Який ти мудрий, Мула! — з повагою та захопленням сказав я.

Вервечка похоронних автомобілів, оточених натовпом людей, повільно сунула містом, роблячи деколи зупинки. Ми з Мулою йшли разом з усіма. Неподалік, на сцені, влаштованій з трьох вантажівок, що їхали в ряд, в пасмах білого диму розпочав виступ рок-співак. Конвульсивно завила електрогітара та зайшовся чергами гупів невидимий в диму барабан. За мить до них додався справжній оркестр інструментів, який невідомо де розташовувався на цій невеликій сцені; і співак відкинув назад своє довге волосся й заговорив тихо, чи то розмовляючи сам з собою, чи звертаючись до когось у натовпі, кого добре знав:

— Ти вмієш… надію продавать на щастя?.. Ні?.. То навіщо ти вбив Продавця лотерейних квитків?..

Тут гітара виробила неймовірний звуковий кульбіт, барабан гупнув так, що позакладало вуха, а співак заволав у мікрофон в дикій істериці: «Хто?!!..» І йому допомогла підспівка з кількох струнких дівчаток, що раптом вигулькнули з диму на сцені. «Хто-у-о?» — мелодійно вивели вони, а співак вів далі свій хриплуватий допит:

— Чий це слід на газоні?.. Хто не виграв мільйонів? Хто багато хотів?.. Хто убив Продавця лотерейних квитків?..

Публіка, що оточувала похоронну процесію, прилинула до рухомої сцени, утворивши тисняву. Та обличчя довкола ми з Мулою бачили лише радісні.

Невидимий оркестр підхопив мелодію з усією своєю могуттю, і співак раптом зіскочив зі сцени й пішов у натовп:

— Це ти вбив лотерейника? — він наставив мікрофон до рота якомусь парубкові, той відсахнувся та відповів злякано:

— Ні.

— А, може, ти-у-и? — співав артист і тицяв своїм мікрофоном у публіку, немов рапірою.

Несподівано якась дівчина вхопила руку співака й запищала зовсім не мелодійно:

— Я! Я вбила Продавця квитків!..

— Справді? — запитав артист, забувши про трагізм свого виступу й розвеселившись. — А, може, ще хтось убив Продавця?..

І, на наш із Мулою подив, за кілька хвилин поруч з артистом зібрався чималий строкатий гурт молоді, що вигукував:

— Я!.. Я вбив Продавця квитків!.. Це я!..

— Супер! — підбадьорював їх співак, а дівчата підспівки йому допомагали:

— Су-о-у-упе-ер!

Я сказав:

— Мула, поглянь, скільки людей вбивало Продавця, а він у своїй брилі льоду, немов живий!..

Тим часом уже й співак з’їхав з глузду та кричав розлого на всю площу:

— Я-а-а-а! Це я вбив Продавця-а-а!.. Ця-ця-ца-а-а!..

Мелодія була запальною, приставучою, і скоро вже навіть ми з Мулою, тихенько співаючи, зізнавалися в скоєнні злочину проти лотерейника, і нам було вже навіть не те що його не шкода, а більше, ми раділи, що Продавця нема. Співак, здавалося, теж радів цьому, і весь натовп гудів, підтанцьовуючи та підспівуючи. А коли останні звуки оркестру стихли, похоронна процесія вибухнула оваціями.

Разом з усіма ми: Мула, я та малий Цербо в мене на руках, потрапили нарешті на майдан перед міським цвинтарем, де процесія зупинилась. На вантажівці знову виник язикатий розпорядник, але тепер він уже стояв не в кузові, хоча й призів там уже майже не лишилося, і місця було вдосталь, а розв'язно виліз на кабіну та сидів на ній наче дитина, бовтаючи ногами.

— Ну от і настав час провести останній на сьогодні розіграш, — розпочав розпорядник, а динаміки рознесли його слова над натовпом проводжаючих в останню путь. — І від того, чи буде цей розіграш успішним, залежить, чи зустрінемося ми з вами невдовзі знов у цьому видовищі під назвою «Похорон Продавця»; або цей серіал усе ж скінчиться, і Продавець отримає нарешті спокій…

— Г-у-у-у! — несхвально загудів натовп. — Не хочемо! — закричали з нього. — Ми не хочемо, щоб Продавця ховали! Нам подобається грати в лотереї!..