— Так, безперечно, подобається, — гірко всміхнувся розпорядник. — Та уявіть, що відчуваємо ми, ті, хто ходить на цей похорон не для розваги, а на роботу… Так, Продавця багато хто недолюблював, проте він був знаною та заможною людиною; мав величезні пасіки, але ніколи не забирав у бджіл меду, створив бригади для розчистки джерел; він власноруч посадив у нашому місті безліч дерев, а за його гроші впорядковано наші парки… Продавець щоліта організовував фестивалі жартівливих пісень і завжди мріяв мати четверо дітей: двох донечок і двох синів… — тут голос розпорядника затремтів, і він пустив навіть сльозу. — Але навіщо! — чоловік підвів очі до неба. — Навіщо Продавець склав такий дивний заповіт?!..
Натовпу тим часом набрид цей крик душі ведучого, і в нього кинули пластиковою пляшкою.
— Отже, ми розпочинаємо розіграш Щасливого Квитка! — закричав розпорядник знову радісно, і дівчата в кузові теж заусміхались і розкрутили лототрон. — Увага всім, хто придбав білети лотереї «Щасливий Квиток»! — говорив розпорядник. — Приготуйтесь звіряти номери!..
Він власноруч витяг з лототрона папірчик, розгорнув його та прочитав серію й номер.
На мить запала цілковита тиша. Розпорядник повторив дані, потім ще раз, і тут над натовпом почувся зойк.
За кілька хвилин на вантажівку-сцену піднесли півпритомну жінку. Ведучий підсунув їй стільця, вона сіла, і ми з Мулою впізнали ту саму розповсюджувачку, що придбала в нас розірваного білета.
— Ми відчували, що вона виграє, — сказав я.
— Ага, — гордо випнув груди Мула.
— Отже, ви впевнені, що виграли? — запитав у жінки розпорядник тремтячим голосом. — Покажіть вашого квитка…
Вона в кулаці простягнула затиснутий папірець, і на долоню ведучого впали дві половинки.
— О, то ви, мабуть, у пориві радості порвали його, — здивувався розпорядник, — але нічого, — поспішив додати він, — квиток все одно дійсний! Номер справді збігається!!.. — тут заграв туш, жінка-власниця квитка знову знепритомніла, і ведучий та дівчата-лототронниці взялися приводити її до тями.
За хвилину туш з аудіоколонок припинився, на вантажівці-сцені все прийшло до ладу, і на машину піднявся якийсь невисокий поголений чоловік у міліцейській формі. Розпорядник підлетів до нього, обійняв, тис руку, припрошував, а відтак оголосив у мікрофон:
— Пан капітан!.. Вітайте пана капітана!
Почулися ріденькі оплески.
До мікрофона підійшов сам представлений, кхекнув, подивився на жінку, що знов уже опритомніла й сиділа так само на стільці:
— Це ви, значить, виграли Щасливого Квитка?.. — заговорив він лагідним голосом. — Поздоровляю вас сердечно…
— Виграла, — сказала раптом жінка, — це значить, похорон скінчиться?
— Звичайно скінчиться, — весело примружився міліціянт.
— І процесії більше не буде? — знов з надією спитала вона.
— Звичайно-звичайно, згідно із заповітом Продавця, ніколи більше не буде ніякої процесії!
Після цих слів щасливиця полегшено зітхнула, і з нею разом зітхнули розпорядник, дівчата-лототронниці, співак, що відпочивав на іншій, великій сцені, а з ним зітхнула й підспівка: «У-у-ф!»
Натовп, що оточував похоронну процесію, розчаровано зашумів і почав розсмоктуватися.
— Лишень дозвольте поставити вам, шановна переможнице, одне запитання, — скрадливо в мікрофон промовив міліціянт.
— Ну, — сказала вона.
— Річ у тім… розумієте, що серія вашого квитка… так би мовити… збігається із серією тих квитків, які розповсюджував лише Продавець, і які зникли під час убивства… — люди на площі перестали розходитись та уважно слухали. — Не могли б ви, шановна переможнице, — вів далі капітан, — пригадати, за яких обставин ви придбали або ж отримали цього білета?
— Придбала! Придбала! — зарепетувала жінка. — Я його купила щойно… з годину тому… тут, у процесії, у двох таких… ну… придурків. Босих і з собакою!
Натовп на площі затамував подих, і ми з Мулою також.
— А як же нам тепер їх знайти, не підкажете? — знов скрадливо, нахилившись до жінки та примружившись, мов лис, допитувався капітан. Його слова транслювали на всю похоронну процесію.
Жінка раптом схопилася зі стільця, закрутила головою навсібіч, роздивляючись натовп, та зойкнула:
— Ось!.. Онде вони! — пальцем вона вказала прямісінько в наш із Мулою бік.
Люди довкола почали озиратися на нас, шепотіти щось одне одному, відступати, і за мить ми вже стояли окремо від усіх.
— Вони, гади! Це вони вбили лотерейника! — махав стиснутими кулаками якийсь здоровань.
— Бандити!.. Покидьки! — чули ми вигуки.
— Дави їх, бий!! — крикнув хтось, і вільний простір навколо нас почав стискатися.
З облич натовпу було зрозуміло, що ніхто тут не зичить нам нічого доброго.
— Нас зараз роздеруть, і ми потрапимо до лихого Харона! — прошепотів мені Мула.
«Нам не треба до Харона, — подумав я. — Що ж діяти?!»
Зненацька у високу сосну, що росла за кам’яною огорожею цвинтаря, вдарила з тріскотом блискавка, і сосна зайнялася, наче смолоскип. Ще за мить у безхмарному небі почувся страшенний гуркіт, ніби грім.
Усі, хто був на майдані, позадирали голови й зачудовано вклякли: над площею розпочався грандіозний, фантастичний, небачений салют! Тисячі зарядів розсипалися в небі на сотні тисяч різнобарвних іскор — таких яскравих, що їх було добре видно навіть цього сонячного дня. Та після вибуху вони не падали і не зникали, як звично, а летіли всі в один бік та складались, ніби шматочки мозаїки, у велетенську райдугу, що нависла над містом.
Скоро салют перетворився на вибухи їжі: ба-бах! — і в блакиті ніби з рогу достатку з'являються, розлітаються навсібіч, опускаються на землю на маленьких парашутиках загорнуті в серветки бутерброди з ковбасою, сиром та шинкою; летять смажені ще гарячі курчата з соковитою хрусткою скоринкою; вітер розносить на парашутах довгі палки копчених ковбас і в'язанки сосисок, а за ними пливе зграя фаршированих щук…
Про нас із Мулою всі забули, і ми, скориставшись сум’яттям, полишили майдан. Я озирався й бачив, як співак та перемащені кулінарним кремом дівчата з підспівки стрибали й ловили руками тістечка, а з іншого боку майдану на асфальт приземлялися десятки тортів у коробках.
— Мула, а яблука?.. — питав я. — Ти забув про них?..
— Ні, не забув, — відповідав мій товариш. — Яблук нема. Ще повинен вирости сад!..
Вулицями міста ми бігли, несучи по черзі Цербо, бо пес на трьох коротеньких лапах не міг пересуватися так швидко, як ми. Але він цього не розумів і тому на руках пручався.
Зупинились ми лише тоді, коли за межею міста побачили ручний водяний насос. Ми зраділи, роздяглися до пояса, качали воду й по черзі підставляли голови й спини під крижаний струмінь. Хотіли скупати ще й Цербо, але герой-коханець здогадався про наш намір і відшкутильгав подалі.
Тепер ми простували до нашого села шляхом, яким ніколи раніше не ходили, бо він був найдовшим. Обабіч автостради до обрію простягалися квітучі поля, і в них ми з Мулою бачили безліч маленьких будиночків — жовтих та блакитних. Між квітів розташовувались справжні містечка, в яких мусили жити дуже й дуже малі мешканці.
— Вулики, — сказав вдоволено Мула. — Тут стоять пасіки Продавця лотерейних квитків.
Мула знався на бджолах, і ми з ним навіть інколи допомагали сусіду-пасічнику качати, мед. Цю роботу я не надто любив, бо мене комахи жалили, а Мулу — ніколи. Мабуть тому, що він їм подобався.
Далеко в полі, поруч з однією пасікою, ми помітили кілька легковиків і автоцистерну, в яких зазвичай возять бензин. Навколо вуликів бігали якісь люди, і вітер з поля приносив до нас звуки пострілів.
Ми з другом вирішили підійти ближче, щоб дізнатись, чи не потрібна допомога.
Від пасіки чулися зойки та лайка. Люди, схожі на нас, — у костюмах, але з пістолетами в руках, кружляли полем, махали руками, кричали, падали й качалися по траві.
За хвилю ми розгледіли, що ті люди зовсім не люди, а хроби, і за кожним із них женеться й жалить хмарка розлючених бджіл. Вся пасіка була розтривожена, загрозливо гула, і з власного досвіду я знав: підходити до такої пасіки близько не слід.
