Литмир - Электронная Библиотека

— Не било сабакі, — повії перезирнулись та опустили очі.

Я підвівся й на непевних ногах, хапаючись за тонкі деревця, посунув до річки. За мною із сопінням, мов ведмідь, дерся Мула в самих трусах.

Ми вийшли на берег і справді неподалік у воді побачили нашу «Шкоду». Тільки тепер я помітив, що мені бракує одного черевика. Я зняв той, що лишався, і ми з Мулою полізли в річку.

Ми обнишпорили автомобіль та все довкола, але Цербо не знайшли. Сумні, повернулися до повій.

— Утанула сабачка, жаль, — співчувала «моя» повія.

— А то був кобель чи сучка? — цікавилась інша. — А ким ви, мальчікі, работаете?.. А у вас шо, забрали всі дєньґі?..

Та ми з Мулою почувались кепсько й не відповідали. Мула машинально вбрався у свій мокрий костюм, а мій був на мені, і ми подякували цим добрим жіночкам та хотіли вже йти. Але повії нас зупинили:

— Е, мальчікі! А блаґадаріть ви как нас будете?..

Ми з Мулою здивовано перезирнулись, вклонилися низько повіям і сказали ще раз голосно по складах:

— Дя-ку-є-мо!

— Юмарісти! — засміялись повії. — Але ж ми на вас врємя потратілі, водкай вас паілі, іскуствєнноє диханіє вам дєлалі!..

— Я б дав їм яблук, — сказав Мула, — але в мене нема: ще повинен вирости сад…

— Хочете наше авто? — запропонував повіям я. — У нього антикорозійна обробка, сиґналізація… Правда, машина вже не така гарна, як була, але в нас більше нічого нема.

— Нашо нам машина? — образилась повія-дівчина.

— Та ти шо, Лялька, бєрьом! — голосно зашепотіла їй друга, зробивши великі очі. — Вадіку пазвонім, он витащіт і атрємантіруєт, а нет — так на запчасті прададім!.. — і вона кокетливо всміхнулась: — Спасіба!.. Ви б, мальчікі, єщо нас на чай пріґласілі… в рєстаран… саґрється.

— Запрошую вас на чай в ресторан, — сказав сумний і тому не схожий сам на себе Мула.

— І я запрошую, — мовив я, — чому б не запросити?..

— Ла-адна! — поблажливо махнула рукою «моя» повія. — Всє ви так запрошуєтє… — і вона вийняла з сумочки мобільний телефон, натисла щось на ньому й заговорила: — Прівєт!.. Да… Знаешь, а нам тут машину падарілі… Нє-а, настаящую… Да-а!.. Пабітую, в рєкє… Да-а!..

Полишивши цих добрих жіночок, ми з Мулою видибали з лісосмуги на автодорогу. Ми йшли, хапаючи дрижаки й клацаючи зубами, бо вранці, та ще й у мокрих костюмах, було холодно. Мула крокував пилюкою на узбіччі босим — його взуття невідомо де поділося, і я йшов теж босоніж, але тримав у руці свого вцілілого черевика. Та згодом мені набридло його нести, і я викинув черевик у траву.

Мій товариш казав, що ця дорога неодмінно приведе нас до міста, адже він пригадує цей пейзаж. Праворуч було видно річку, і ми все йшли та йшли, а нас обганяли авта, і вогкий ранок поволі змінювався сонячним днем. Та день все одно не міг розвеселити нас — ми шкодували за Цербо.

— Скажи, — звертався до мене Мула, — чому цієї весни ми тільки губимо?.. Від нас пішла дівчина, ми втратили будинок і сад, Харон потрощив нашу Нездійсненну Мрію… А тепер ще й кумедний Цербо!..

І тут раптом попереду, в тремтливому повітрі над узбіччям автостради ми помітили дві чудернацькі плями: чорну й рожеву. Рожева кругла пляма стояла нерухомо, а чорна подовгаста переміщувалась: то нависала над рожевою, то раптом з’їжджала з неї на дорогу. Ми підійшли ближче, і плями перетворились на живих істот — собак. Рожевим був великий стрижений пудель з бантом на шиї, а чорною — такса з гострим хвостиком. Такса намагалася влізти на пуделя, але коротенькими лапками втриматись на високому пуделі їй було складно, і такса весь час падала.

— Цербо! Цербо, паскудник, це ти?! — закричали ми й наввипередки пустилися до собацюр. Пуделиця злякалась і дременула, а такса лишилася й винувато лягла в придорожній пил.

Це був справді наш Цербо. Хоч уже й не такий гладкий, як під час перебування в мойр, брудний, але ж наш! Ми по черзі хапали його на руки й на радощах ледь не роздерли.

— Ех ти, ми ж через тебе сумували, — сказав собаці я.

— Весна, — мовив Мула, — вона для всіх весна… Пес відривається.

Ми нарешті поставили Цербо на землю і лише тоді помітили, що він поранений: собака шкутильгав на трьох лапках, а четверту підібгав. Мабуть, то був наслідок падінь з пуделиці. Я чекав, що Мула скаже щось на кшталт: «Жертва кохання», та він не сказав, і тому це виголосив я:

— Жертва кохання!..

Опівдні ми справді дістались міста. Наше вбрання на сонці висохло й було тепер чисте, приємне та свіже, немов випране. Ми пов’язали собі ще краватки і знов скидалися б на багатих людей, якби ж не відсутність черевиків.

Бажаючи перепочити, ми зайшли до якогось парку й посідали на лавці, а Цербо поліз під лавку.

Перед нами в парку стояв пам'ятник Великому Босу. Це був незвичайний пам'ятник. О! Я чував про нього багато. Він був зовсім не такий як більшість пам’ятників: завжди сталих, нецікавих, часто запаскуджених птахами… Ні, ця споруда була особливою. Кажуть, двірники з усього міста зрання билися за право прибирати навколо пам’ятника. І навіть тепер, відпочиваючи на лавці, ми бачили поруч на газоні рештки поламаних у баталіях мітел.

Великий Бос існував на високому постаменті, наче живий. Уранці на столі перед пам’ятником завжди парувала у філіжанці гаряча кава та лежав стосик свіжих газет. Коли світило сонце, Великому Босу надягали темні окуляри, а коли йшов дощ, Бос тримав у руці велику парасольку. Вечорами він, сидячи на мармуровій канапі, дивився телевізор. І я не беруся уявити, хто підіймався на цей постамент уночі, і що там робилося… Одне слово, цей пам’ятник був на диво всім. Кожен бос мріє про такий пам’ятник, та не кожен може таку розкіш собі дозволити.

— Дай на морожене! — до нас вимогливо простягнуло брудну руку циганчатко. Воно було як і ми — босе. Та для нього це було звично, і циганча, мабуть, вважало диваками тих людей, що ходять взутими в ці незручні тверді й паркі штуки на ногах. І те, що два дяді сидять на лавці в костюмах, при краватках, але босі, його зовсім не бентежило, бо циганча твердо знало: якщо ти сидиш на лавці на його території, то мусиш дати «на морожене».

— На морозиво? — перепитав Мула й посміхнувся: — На скільки морозива?..

Циганча розгубилося й тільки повторило плаксиво:

— Да-ай.

— На одне, на десять?.. — цікавився Мула.

— Да-ай! — не відступало циганча. І мій товариш поліз до кишені та добув звідтам, одне за одним, зо два десятки пломбірів у стаканчиках — заморожених!.. Циганча скинуло їх з лавки до подолу своєї величезної футболки та, серйозне, пішло від нас, знову ж таки нічому не дивуючись і не виказуючи навіть задоволення.

Мула витяг ще три пломбіри для нас та для Цербо, ми втрьох лизали їх і дивилися, як молоді пари фотографуються навпроти пам'ятника, а він дивиться на них крізь темні окуляри: самовдоволений, добрий, трохи пихатий, у білих штанах з великими кишенями на колінах. Такий само, як і в житті, — Великий Бос.

Ми доїдали наше морозиво, коли повз нас пронісся хлопець на роликових ковзанах і на ходу примудрився тицьнути нам в руки рожеві папірці-запрошення.

— «Усі на похорон Продавця лотерейних квитків…» — вголос почав читав я: — Та ми вже це знаємо… Виходить, його досі не поховали?! — я був приголомшений.

— Цікаво, — сказав Мула. — Тепер слід обов’язково туди піти, тепер уже час, я відчуваю.

Я кивнув на знак згоди, бо мені теж не терпілося дізнатись, як ховають лотерейників.

Розшукати похоронну процесію виявилося нескладно. Там грала запальна музика, туди зусібіч поспішали святково вбрані люди, ведучи за руки дітей, які тримали в кулачках мотузки яскравих повітряних кульок. З вантажівки, що повільно рухалась у похоронному кортежі, щось захоплююче й вабливе виголошував у мікрофон розпорядник. На вантажівці було нагромаджено силу-силенну якихось великих і малих коробок, і серед них дві гарні дівчини в блискучих сукнях крутили лототрон й виймали виграшні номери.

29
{"b":"200543","o":1}