Моя жона, католичка Ґрета, сказала, коли я повернувся:
– Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися – як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи – чи ж то не посміховисько над словом Божим?
Я згадав проповідь попика – так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав.
– А вірмени мають право? А євреї?
– Вірмени – зайди, євреї – іновірці, але чому ви, русини, які сповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів – як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?
Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони «Русі багато, а русинів у Львові…» Та чому це справді так: ні в маґістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини – хіба вони хочуть нас знати?»
Знову згадався мені Острог – я вчився чотири роки в острозькій школі, – і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором12 богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького – Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось – почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.
Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю – вітрила, а праведному мужу – почитаніє книжноє», – любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню Божому.
Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:
– Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі – і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри – ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…
Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького – Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:
– Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…
– А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? – спитав я несміливо.
– Тільки православна віра – єдина опора нашого народу, – відказав Вишенський, – і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити – покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати Слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.
Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли кращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників – православних і католицьких?
– Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, – сказав Іван. – Та дійшов я до цієї мислі через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ – хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше – злидні чи розкіш? Злидність, убогість – це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми – прозрілі мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!
– А коли всі – оті мужі прозрілі – почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?
– Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.
Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема… А Церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?
Я опинився знову біля церкви – з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць – величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого Господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами ґрунт, самі не станемо тим ґрунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.
Так мізкував я того різдвяного дня, тиняючись руським кварталом і краєм вуха слухаючи тихі зітхання людей, які то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Соліковський і Богоявленську церкву на Галицькому передмісті, і П’ятницьку – на Краківському, доп’ялися навіть його кігті до кафедральної церкви Юра – резиденції православного єпископа Гедеона Балабана.
Утоптати свій ґрунт… Як, з ким? Я подумав про братчиків, що розрізнено – кожні біля своїх церков – опікувалися парафіями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не міг придумати для своїх рук і мозку якогось певного діла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе і тих, які ось стоять і зітхають, скривджені, в провулках, тій згубній хвилі, що так навально ринула нині на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рік тому упокоївся в Онуфріївському монастирі, заклавши за борги друкарський верстат лихвареві Ізраїлеві Якубовичу. А що – коли б почати з книг? Але звідки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти приміщення, друкарів, граверів, паперу? Я аж зігнувся під вагою цих думок, і не дали вони мені спати всю ніч.
Після свят я подався до своєї цехової майстерні – закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншту ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними – сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.
