Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився Антипко, відзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг.

– Пане Антипе, – лебедів Барон, – скажіть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам віддав…

– Іди до Бога, – процідив чорт. – Яка там у тебе душа… Треба було шануватися. А ти дурний… Нікому ти більше не потрібний. На твоєму місці в корняктівській корчмі вже сидить новий. Іди…

І чорт пішов не оглядаючись.

А тоді Барон зустрівся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрієм Рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на маґістратську веремію.

Рогатинець не відповів на блазенське розшаркування Барона, відвів очі, та за мить почув позаду себе сопіння, густий сморід перегару вдарив у ніздрі.

– Чого хочеш, Бароне?

– І ти мене так називаєш… Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якій бажаєш корчмі, тільки щоб люди бачили, що ти зі мною п’єш. Я ще маю до дідька грошей…

– Від дідька, Бароне, ти ж з ним у спілці, кажуть.

– Так, так! А скільки мав! Із самим Люцифером і його кодлом пив, з нобілітованими відьмами спав, грошима сіяв, нажився! А ти чого запосяг?

– Совість маю.

– А що таке совість – ти можеш мені її показати, щоб я помацав, зважив, оцінив дукатами? Со-о-вість маєш! Я ж тебе на гріху спіймав – забув? Спіймав тебе на гріху! – вдарив Барон у груди.

Рогатинець гірко глянув на Барона, темний жаль затінив його сірі очі, він опустив голову.

– І нікому не сказав, нікому! То за те ходи тепер – випий зі мною на людях… Я нікому донині не сказав про твій гріх!

– То не гріх був, Бароне, – проказав тихо Рогатинець. – То… Та хіба ти зрозумієш?..

Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голів, треба було закінчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.

Заграли ще раз сурми, їх заглушили войовничі крики – почався третій і останній штурм «смоленської твердині».

Він тривав недовго. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м’ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в’їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, – когось же таки насправді придавить! – і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім – реготнув натовп на ринковому майдані.

Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бурґомістр скористався задумою реґіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум’я бухнуло в небо, видовище було вражаюче – подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.

На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Гуттерівській кам’яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії – збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату6.

Новіцій Зиновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок – більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зиновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новіцієві ще марилися заолеські поля і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так – наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам’ятає, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зиновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий зі сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.

Зиновій дивився поверх дахів і враз побачив… Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні – сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти – невже це той самий? – а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові – ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, ґраціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім – так спокійно, що й не здригнулася голова, – чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося, він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

– Пустіть рожевого коня! – скрикнув Зиновій і отямився. Ринок галасував, горіла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Він повів рукою по шиї, немов хотів намацати тонку волосінь, яка спіймала тільки що рожевого коня, ступив крок по рівному даху і зупинився, почувши тихий і владний голос.

– Новіціуш Зиновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

…Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді – такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку – стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася ґалерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; іншого разу святкували коронацію Зиґмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, – навіть не оглянулася, потім він щез із хати, – дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, – а на Ринку йшла війна: гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

– Bij schyzmatów, bij!7 – кричали п’яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

– Щоб я так з місця не рушилася, – мовила сама до себе Абрекова, – аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула – так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, – ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто бодай нижче за патриція, а в костелі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь. «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум’яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду але ж чому не послала слугу?