* * * чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверях і щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропиту горлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекати * * *
відлюбив горо відлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червона з білою корогвою на вершині з молодою скляною труною в долині відлюбив долино відлюбив * * * поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу («спалення книги») * * * Юркові Саєнку Немає нікого у весняному надвечір’ї полум’яніє трава суха на узбіччі і кожен наступний день — це попередній день колеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутиться голка ніяк не перескочить до наступної борозни видобуваючи все ті ж сонця і хмари ми їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скоріше і через це прискорена мелодія видається смішною смішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тих кого немає у весняному надвечір’ї тих кому можна було б показати порожній костьол і призахідні гори над якими нерухомо зависли зорі добрі чисті вічні зорі а ми злі брудні й минущі повтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі ми і палаюча трава пролітає за вікнами і той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетного нас просто так виховали а потім сказали що це не основне у весняному надвечір’ї' де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го * * * Отож, іще один звичайний червоно-чорно-білий королівський похорон, вогкі зимові сиґарети; он ворон, ось електрокамін і чай, і книга, яку треба дописувати вечорами, коли, обнявши зайчика, засне мала. Я думав, ця зима не так почнеться; зумисно не звертав уваги на віщування в навмання розкритій книзі, на те, що не було листів, а потім були, правда, небагато, і я читав листи у ліжку, добре розуміючи, що це вже не сон. І це не сон. І це. І це також. Аж ось помер король, помер насправді. Я саме скидав светра, як зненацька заговорило радіо, його забули скрутити звечора, і ледве стримуючи ридання, повідомило сумну звістку жіночим голосом. Тепер не часто помирають королі. Мала прокинулась. Устав і зайчик. Гріх спати в такий день; діставши решту іграшок з поламаного холодильника, ми почали бавитися в т р а у р. Сварились двірники на тротуарі, і всюди — в сніг, будинки, — застромляли червоні, чорні, білі прапори. Дощ І неминуча сіра крапля — цвях, довічно в незалежне тіло вбита; ішов отак, сердитий, необжитий, і розпочався без’язикий шлях не вранці, і з приходом темноти, разом з дощем — не припинявся. І скільки тих разів з'являвся Дем [1]щоб ти навчивсь являти щедрість, не обумовлену ні попереднім небуттям, ані тутешнім проминанням… Заквітчано всі брами. Осінь? Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі. Тепер і досвіду, і втоми досить. Тепер пиши: «Прийшли». Імла палає, вересень, свобода. вернуться Дем — Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік. |
