І чи було те літо що вимагало птахів

закинувши свою патлату голову

кудись у верховіття —

у недосяжні руки

         І чи розказували двічі

історію дахів??

за валом продають моря

разом з ваалом

І чи журились як вінчалася земля

в своїх нуртуючих соборах

при ксьондзах та своєму ритуалові

при нетутешніх глядачах отам —

         за валом голубим

де списи прапори й вітрила

де літо на білесеньких ослонах

барвисте доміно розклало?

         А над червоними дахами Бог розгортає

недочитаний кобзар

зерна бджоли і ранку

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись

усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.

За живе.

Не заживе, вона стримана і осяянна.

Місяць пливе.

Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,

нікому,

в сірий цей час, у зимовий цей час,

золотий…

Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —

без води, без гардин, без мети.

мій друже мій вечірній ти вже сивий

а я все сам — ні звір ані той бог

і час уже збиратися на жнива

а я отак нічого й не посіяв

і ми не вдвох

біжить їжак іде юнак сміється діва

хитається в очах зеленогривий світ

мені так гірко

гірко? дивне диво

у найлютіше літечко із літ

Ти втретє цього літа зацвітеш

такою квіткою — тендітною, п’янкою.

Кімната втратить риси супокою,

бо речі перейдуть у твій кортеж.

Обернеш пил на срібло і кришталь,

наділиш тіні здатністю до тліну.

Одна із пелюсток розсуне стіни,

ти — даль, і подолаєш іншу даль.

В людей уже нема своїх святинь.

Ти можеш стати першою, одначе,

знай: біля тебе жоден не заплаче,

і пам’ятай: два дні всього цвісти.

Смішних провінціалів

і жести королів

ми достовірно грали

перед порожнім залом

напередодні зим

аплодували кожному

хто міг прийти сюди

на вулицях порожніх

жили криштальні пси

не залишали сліду

прозорі і тривожні

і зовсім не питали —

це можна чи не можна

є ще яскраві згарища

незатишних афіш

мій день чому ти хмаришся?

ми грали та не гралися

і ролі залишилися

все ті ж

в отих вазонках росли канарки

вазонки стояли на сходах

покинутого дому

їх поливали водою з криниці

за канарками полював чорний кіт

а може білий не бачу різниці

і от одного разу

коли ми досліджували нутрощі

віолончелі

(там було достобіса цікавих речей:

кубик Рубіка книги і гільзи)

так от саме того разу

чорний або білий кіт

заплакав

смішно втираючись

брудними лапками

і одна з канарок

та що росла у найкращому вазонку

сказала:

«віддайте мене йому

хай заспокоїться»

і так отой кіт поїв усіх канарок

і дім тоді став уже  з о в с і м  покинутим

а за розламану віолончель

нам добре всипали

а кіт невдовзі загинув

невдало стрибнувши за горобцем

Вона, коли остатній промінь граком,

викреслює свій вензель сміливіше.

Вина будинку під червоним дахом,

із білими фігурами у нішах.

Тремтить вода — то пощези мовчать.

Вона малює вензель на доріжці в сад

і опечатує сліди сухим цілунком, —

так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,

усе ж її зника.

Фігури кичуть лють свою фігурну,

безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,

бо все ж вина, бо все ж червоний дах,

бо все ж доріжка в сад,

а не із саду.

                           («вина будинку нічна»)