Мартін Бек уже обійшов усі приміщення й привітався з колегами. Більшість із них були його давні знайомі, але він побачив і чимало нових облич.

Тепер вів сидів за столом і роздивлявся на годинник, уже ні на що не придатний. Скло запітніло зсередини, а коли він труснув годинником, у корпусі щось заторохтіло, наче весь механізм розсипався.

Постукавши в двері, зайшов Ленарт Кольберг.

— Вітаю, — сказав він. — Радий тебе бачити.

— Дякую. Це твій годинник?

— Так, — похмуро відповів Кольберг. — Скупався в пральній машині. Я забув спорожнити кишені.

Він озирнувся по кабінеті й винувато додав:

— Я мочав був тут прибирати в п'ятницю, але мені перебили. Сам знаєш, як то буває…

Мартін Бек кивнув головою. З Кольбергом він найчастіше зустрічався під час своєї тривалої хвороби, і тепер їм не було чого багато розповідати один одному.

— Як там із твоїм худінням?

— Чудово, — відповів Кольберг. — Уранці важився, півкілограма скинув. Було сто чотири, а тепер сто три з половиною.

— Отже, ти набрав десять кілограмів, відколи сів на дієту?

— Вісім з половиною, — поправив його Кольберг з міною ображеної гідності. Потім здвигнув плечима й додав — Чортзна-що. Безглузда спроба. Гюн тільки сміється з мене. І Боділь також. А ти як себе почуваєш?

— Добре.

Кольберг насупив брови, але нічого не сказав. Натомість він відкрив портфель і витяг із нього папку з рожевої пластмаси. В тій папці лежав чи не рапорт. Нетовстий, десь сторінок на тридцять.

— Це що таке?

— Вважай, що подарунок.

— Від кого?

— Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.

Кольберг поклав папку на стіл і сказав:

— На жаль, мені треба йти.

— Куди?

— В ЦПУ.

Це означало: в Центральне поліційне управління.

— Чого?

— Та все ті прокляті пограбування в банках.

— Для цього є спеціальна група.

— Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.

— Так, я читав про це.

— І керівник групи відразу надумав підсилити групу.

— Тобою?

— Ні, — мовив Кольберг. — Власне, тобою, наскільки мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді порядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.

— Що?

— Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню.

— Дякую.

Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.

— Нема за що, — відповів Кольберг. — А натомість я даю тобі оце.

Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.

— Що це таке?

— Справа. Дійсно цікава справа, не те, що пограбування банку та інші дурниці. Шкода тільки…

— Що шкода?

— Що ти не читаєш детективів.

— Чому?

— Може, ти б тоді краще оцінив її. Ренн і Ларсен гадають, що всі люди читають детективні романи. Власне, ця справа мала б потрапити до їхнього відділу, але вони такі перевантажені, що тільки раді, коли їхню роботу бере хтось інший. Тут треба помізкувати. Просто сидіти на місці й думати.

— Гаразд, я перегляну її, — байдужим голосом мовив Мартін Бек.

— У газетах не було про це жодного слова. Ну що, накрутив я тебе?

— Накрутив. Бувай.

— Бувай, — сказав Кольберг.

За дверима кабінету Кольберг спинився, кілька секунд постояв, насупивши брови, зажурено похитав головою і пішов до ліфта.

Мартін Бек був не зовсім щирий, коли сказав, що його зацікавила справа в рожевій папці. Насправді йому було до неї зовсім байдуже.

Чого ж тоді він злукавив?

Щоб справити Кольбергові приємність? Навряд. Щоб приспати його настороженість? Дурниці. По-перше, немає потреби, а по-друге, неможливо. Вони надто добре й надто давно знали один одного, а крім того, вже кого-кого, а Кольберга нелегко обдурити.

Може, щоб обдурити себе? Теж дурниці.

Мартін Бек усе вертався до цього питання, поки методично обстежував свій кабінет.

Скінчивши з шухлядами, він узявся до меблів, попереставляв стільці, поставив стіл під іншим кутом до стіни, присунув ближче до дверей шафу з документами, відкрутив канцелярську лампу і прикрутив її з правого боку, його заступник волів тримати її з лівого боку, чи, може, це вийшло чисто випадково. У дрібницях Кольберг часто був недбалий. Зате у важливих справах дуже ґрунтовний. Наприклад, зволікав з одруженням до сорока двох років, бо йому, мовляв, потрібна ідеальна дружина. Чекав на ту, суджену.

Сам Мартін Бек мав за плечима майже двадцять років невдалого подружнього життя з особою, яка напевне не була судженою.

Щоправда, тепер він вільний, але, мабуть, надто барився з розлученням, аж поки стало запізно. За останні півроку він не раз здивовано ловив себе на думці, що, певне, дарма розлучився. Що, може, сварлива й нудна дружина все-таки краща за ніяку.

Ну, та тепер це не найважливіша його проблема.

Він узяв вазу з квітками й відніс одній із друкарок. Та начебто зраділа.

Мартін Бек вернувся в кабінет, сів у крісло й оглянувся навколо. Все на місці, так, як було.

Чи, бува, не вмовляє він сам собі, що нічого не змінилося?

Безглузде запитання, і, щоб якнайшвидше викинути його з думки, він узявся до рожевої папки.

Пластмаса була прозора, і він крізь неї прочитав, що йшлося про смертельний випадок. Що ж, гаразд. Смертельні випадки — його фах.

А де ж стався цей випадок?

Бергсгатан, п'ятдесят сім. Можна сказати, під носом в управління поліції.

Взагалі-то він міг би заявити, що ні він особисто, ні його відділ не повинні розслідувати цю справу, це обов'язок стокгольмської кримінальної поліції. Його так і тягло подзвонити на Кунгсгольмен і спитати, про що там вони думають. Або просто скласти все в конверт і відіслати назад адресатові.

Йому так хотілося поставитись до цієї справи формально, що довелося зробити над собою зусилля, щоб таки не відіслати папери.

Він глянув на годинник. Пора другого сніданку. А їсти не хотілось.

Він підвівся, пішов у туалет і випив чашку теплуватої води.

Коли він повернувся, то помітив, що повітря в кабінеті парке й затхле. А проте він не скинув піджака, навіть не розстебнув комірця.

Він сів за стіл, витяг з папки папери й почав читати їх.

За двадцять вісім років служби в поліції Мартін Бек багато чого навчився, зокрема читати рапорти, швидко відкидати зайве й другорядне і схоплювати суть, якщо вона була.

Щоб докладно все прочитати, він згаяв менше як годину. Написаний рапорт був погано, місцями просто незрозуміло, деякі формулювання нікуди не годилися. Він зразу здогадався, хто цей стиліст. Це Ейнар Ренн, він напевне вдався в того службовця, який у своїх правилах вуличного руху казав, що темрява настає тоді, коли на вулицях засвічуються ліхтарі.

Мартін Бек ще раз погортав папери, то тут, то там зупиняючись на деяких подробицях.

Потім відклав рапорт, сперся ліктями на стіл і задумався. Насупивши брови, він намагався збагнути, як усе те могло статись.

Рапорт розпадався на дві частини. Перша з них була буденна й гидка.

Два тижні тому, тобто в неділю вісімнадцятого червня, один із мешканців будинку п'ятдесят сім по Бергсгатан на Куягсгольмені викликав поліцію. Виклик був прийнятий о чотирнадцятій годині дев'ятнадцять хвилин, але патрульна машина з двома поліцаями прибула на місце аж за дві години. Щоправда, з управління поліції до будинку на Бергсгатан п'ять хвилин ходи, але затримку легко було пояснити. Брак людей у поліції був кричущий, а тут ще й пора відпусток, до того ж неділя. І, нарешті, нікому ця справа не здалася терміновою.

Поліцаї Карл Крістіансон і Кеннет Квастму зайшли до будинку, піднялись на другий поверх і звернулись до жінки, що викликала поліцію. Вона пояснила, що вже кілька днів на сходах неприємно тхне, от у неї і виникла підозра, чи не сталося якоїсь біди.