— Оскільки у нас один двигун, — сказав він, — ми не маємо змоги загальмувати. Доведеться гальмувати ракету тертям об атмосферу планети. Якщо мої розрахунки правильні, а я в них не маю сумніву, то це забере дванадцять годин і потребуватиме величезних моїх зусиль.

Бейсон полегшено зітхнув. Найстрашніша небезпека минула, а за подальше він не дуже турбувався, певний того, що у відкритій боротьбі їхні шанси однакові.

Ракета пролетіла мимо Марса, трохи доторкнувшись до його атмосфери, точно о другій годині 28 грудня, як це і було розраховано Хепгудом, зробила півколо і знову проминула планету, але вже з іншого боку. Раз по раз, заходячи в атмосферу по дуже витягнутій спіралі все глибше й глибше, Хепгуд гасив тертям космічну швидкість зорельота. Останні кола ракета вже й не вилітала з газової оболонки Марса. Коли швидкість зменшилася до тисячі кілометрів на хвилину, Хепгуд вирішив припинити політ. Нагрітий корпус підвищив температуру всередині корабля до п'ятдесяти градусів, і обидва зореплавці відчували, що більше терпіти таку спеку вони не в силі. Побоюючись, що він може втратити свідомість і цим погубити їх обох, Хепгуд спрямував ракету на поверхню планети, до якої було близько п'яти кілометрів. Він розраховував встигнути сісти до заходу сонця, яке в цей час було вже низько над горизонтом. — Парашут! — крикнув він Бейсону. Настала вирішальна хвилина. Чи витримає парашут? Хепгуд відчув різкий поштовх. Над ракетою розкрився величезний шовковий зонт. Швидкість одразу зменшилася. Парашут витримав.

Обливаючись потом, до болю зціпивши зуби, Хепгуд з величезним напруженням стримував зореліт від вертикального зниження, використовуючи все своє мистецтво пілотування.

Коли до «землі» залишалося не більше півкілометра, раптом настала темрява. Сонце зникло за лінією горизонту, і від того, з якою швидкістю настала ніч, Хепгуд зрозумів, що вони на марсіанських «тропіках».

Доводилося сідати наосліп. Загрожувала небезпека потрапити в одне з озер, про глибину яких Хепгуд не мав ніякого уявлення. Але вибирати було нічого. Ракета швидко спускалася… Сильний поштовх… дзенькіт розбитого приладу на щитку управління… зляканий крик Бейсона… і зореліт зупинився. Вони були на Марсі.

Хепгуд інстинктивно подивився на годинник. Тринадцята година тридцять чотири хвилини. Він обернувся до Бейсона.

— Запишіть! — сказав він хрипким від хвилювання голосом. — О тринадцятій годині тридцять чотири хвилини за вашінгтонським⁷ часом двадцять восьмого грудня тисяча дев'ятсот… року американський зореліт конструкції Чарльза Альджернона Хепгуда, ним же керований, досягнув планети Марс.

— З екіпажем, що складається із згаданого Чарльза Хепгуда і кореспондента газети «Нью-Йорк таймс» Ральфа Бейсона, — додав журналіст. — Але це ще пів-справи. Треба вийти з ракети і ступити ногою на грунт планети, щоб закріпити за нами першість. Російський зореліт може появитися кожної хвилини.

— Якщо він ще не появився, — прошепотів Хепгуд, але так, щоб Бейсон не міг його почути.

— Швидше, Чарльз!

Журналіст з гарячковою швидкістю діставав фотоапарат.

Хепгуд знав, що він хоче робити. Вони якомога швидше зняли з щита годинник. Він був запечатаний на Землі спеціальною комісією. Циферблат, який показував не тільки час, але й числа місяця, треба було сфотографувати за межами зорельота, щоб привезти з собою безперечний доказ часу прибуття ракети на Марс. Фотоапарат теж був опечатаний.

Взявши з собою маски з киснем, годинник, фотоапарат і потужну магнійову лампу, обидва пролізли у вузьку вихідну камеру зорельота.

Коли внутрішні двері були ще герметично зачинені, Хепгуд сказав:

— Виходити з ракети на незнайомий грунт, в цілковитій темряві, дуже нерозсудливо.

— Залишайтеся! — відповів Бейсон. — Я вийду сам. Я не хочу через ваше боягузтво втрачати всі плоди польоту.

В цю мить, захоплений спортивним азартом, він зовсім забув, що в них дуже мало шансів повернутися на Землю.

— Відчиняйте! — владно крикнув він, побачивши, що Хепгуд вагається.

Клацнули замки. Холодне повітря ввірвалося в камеру, відразу охолодивши їхні розгарячені тіла. Двері відчинилися.

Перше, що побачив Хепгуд, — це знайоме сузір'я Великої Ведмедиці, яке розкинуло свій ківш низько над горизонтом. У розрідженій атмосфері Марса зорі сяяли не по-земному яскраво.

— Виходьте! — сказав Бейсон. — По справедливості, ви маєте право першим ступити на грунт планети.

Зореліт сів на піщану площадку на самісінькому березі невеликого озера. Від дверей до «землі» було понад два метри. Зусиллям волі затамувавши несвідомий страх, Хепгуд стрибнув. Слабке притягання Марса зробило стрибок дуже легким, неначе він стрибнув із стільця. Бейсон передав йому годинник, лампу і апарат і теж стрибнув.

За кілька метрів темніли зарості невідомих рослин. В темряві ночі, освітлені тільки сяйвом зірок, вони здавалися грізно загадковими, сповненими нерозгаданих таємниць.

— Треба відійти од ракети, щоб вона вийшла на знімку, — крикнув Бейсон, і його голос крізь кисневу маску прозвучав в розрідженому повітрі, як жалібний писк. Навкруги панувала нічим не порушувана тиша. Ні найменшого вітру не було у застиглому, холодному повітрі. Яскравим, майже не мигаючим блиском сяяли незліченні зорі, такі ж холодні, як і повітря. Низько над горизонтом голубуватим світлом горіла велика зірка. — Земля! — прошепотів Хепгуд. Вони відійшли кроків на десять од ракети і зупинилися. Хепгуд взяв годинника в руки, а Бейсон, відступивши ще два кроки, високо підняв магнійову лампу, другою рукою відкривши затвор апарата.

Осліплюючий спалах світла на коротку мить осяяв густі зарості, площадку, озеро, нерухому ракету на його березі і постать Хепгуда з годинником на витягнутій руці.

У кисневій масці, що закривала його обличчя, Хепгуд здавався якоюсь фантастичною істотою — мешканцем цієї чужої, невідомої планети…

Таким до кінця свого життя судилося Бейсону запам'ятати його!

Він швидко перевів перемикач на лампі, щоб повторити спалах і тільки встиг підняти її над головою для другого знімка, як почув тонкий шиплячий свист…

Довге темне тіло майнуло на фоні світлішої лінії горизонту зовсім рядом з ним. До вух Бейсона долинув розпачливий крик. Мимовільним рухом він натиснув на кнопку.

Молочнобілий спалах магнію вирвав з темряви картину, від якої липкий піт миттю вкрив усе його тіло.

За два кроки, на тому місці, де тільки що стояв Хепгуд, блищало сріблясте хутро якоїсь довгої, схожої на велетенську товсту змію, тварини.

Заціпенівши від жаху, Бейсон побачив ноги Чарльза, які стирчали з-під туші невідомого звіра, що навалився на нього.

Наступної миті лампа погасла. Настала темрява, яка здавалася ще непрогляднішою після яскравого світла. Вона сповнила серце Бейсона смертельним страхом. Дико і пронизливо крикнувши, він шпурнув лампу і, нічого не усвідомлюючи, кинувся до зорельота. На смерть переляканий, забувши про те, що в його кишені лежить револьвер, він одним стрибком влетів у відчинені двері вихідної камери і захлопнув їх за собою.

Його трусив дрібний гидкий дрож. Спазми нудоти вивертали всі нутрощі. Без сил, без думок він лежав на підлозі камери у цілковитій темряві. Перед очима невідступно стояла картина загибелі супутника. Велетенська волохата змія і нерухомі ноги, що стирчали з-під неї. Нерухомі…

«Отже, він був мертвий», з'явилася перша свідома думка.

Нудота поступово пройшла. Дрож перестав його мучити. Бейсон сів і прислухався. Навкруги тихо. Ні звуку не чути було зовні. Він чув тільки часті удари свого серця, яке ще не заспокоїлося.

«Може, я міг би його врятувати? — майнула боязка думка. — Ні, він був уже мертвий», поспішив він заспокоїти себе.

Він встав і ввімкнув світло. Зовнішні двері були щільно зачинені. Він забув, що сам же захлопнув їх, і здригнувся від несподіванки. Потім зняв із себе кисневу маску, яка була ще на ньому, і пробрався всередину ракети. Його раптом охопила непереборна сонливість. Не розбираючи куди, Бейсон важко опустився на підлогу і миттю заснув.