— Надзвичайна картина! — сказав Пайчадзе. — Планета, сповнена юних, не розтрачених сил. Такі величезні грози були на Землі за часів її молодості, багато мільйонів років тому. Тепер я вірю, — на Венері будуть живі істоти.

Ми давно вже зняли шоломи, атмосферний двигун працював відносно тихо, і розмовляти було цілком можливо.

— Тільки будуть? — запитав я.

Потай для себе я все ще сподівався, що ми знайдемо життя тепер, та Арсен Георгійович говорив про далеке майбутнє.

— Вам хочеться, щоб на чудовій планеті життя вже існувало? — запитав він. — Ладен зробити поступку. Можливо, що у водах океану виникли найпростіші організми. Через мільйони років з них розвинуться різноманітні форми тваринного світу.

— Чому найпростіші? — не здавався я. — Можливо, вже з'явилися які-небудь іхтіозаври чи бронтозаври.

— Шукайте! — сказав він. — Спіймайте їх в об'єктив апарата.

— Я постараюся це зробити, як тільки Сергій Олександрович спуститься.

Тимчасом Камов декілька разів спускався і знову набирав висоту, переконавшись, що ми ще не проминули грозу. Так минуло півтори години. Нарешті, ми знову побачили поверхню планети. Під нами, як і раніше, був океан.

Смуга грози, яку ми обминули і яка мала завширшки більше ніж тисячу кілометрів, мабуть, охоплювала величезну площу. Стало ясно, що грози — звичайне і повсюдне явище на Венері. Близькість до Сонця викликала велике випаровування води, і, збираючись у хмари, вона падала назад страшенними зливами.

Та чи має океан, який розіслався під нами, де-небудь кінець чи, може, він вкриває всю поверхню планети?

— Материки або острови повинні бути, — зауважив Бєлопольський. — На планеті, безумовно, є рослинність, інакше наявність вільного кисню пояснити не можна. Ми обов'язково побачимо сушу.

Години минали за годинами, але океан був усе таким же. Корабель летів то в один, то в другий бік, піднімався вгору і знову опускався. Камов маневрував, намагаючись не потрапити під безперервні зливи, страшенної сили яких ми вже зазнали.

Я пильно вдивлявся в пінисту поверхню океану, сподіваючись помітити в бінокль хоч найменшу ознаку життя, але марно. І вода і повітря були пустинні.

Поставивши на апарат найбільший з моїх об'єктивів, я фотографував океан Венери десятки разів. Можливо, те, чого я не помітив, виявиться на знімку.

Ми пролетіли майже п'ять тисяч кілометрів, і тільки наприкінці восьмої години польоту корабель пройшов, нарешті, над береговою смугою.

Воду змінив ліс.

Він був так само безкраїй, як і океан. Густий рослинний килим простягався у всі боки до самого горизонту. Але він був не зелений, як на Землі, а оранжовочервоний.

Наукове передбачення пулковського астронома Г. А. Тихова блискуче справдилось. У 1945 році він висловив припущення, що внаслідок жаркого клімату рослини Венери, якщо вони існують, повинні відбивати оранжові і червоні промені Сонця, які несуть зайвий для них запас теплової енергії. Через протилежну причину рослини Марса повинні бути голубуватого кольору. Дуже скоро ми зможемо переконатися, чи це так.

Камов спустився ще нижче.

Ми бачили величезні дерева. Вони стояли так щільно, що роздивитися їх було зовсім неможливо при швидкості корабля двісті метрів на секунду.

Я ввімкнув кіноапарат на максимальну швидкість зйомки і спрямував його об'єктив вертикально вниз. Крім того, я зробив близько сотні знімків з найкоротшою експозицією, яку тільки дозволяв затвор апарата. Більше нічого не можна було зробити. Камов не міг зменшити швидкість без риску врізатися в «землю».

— Шкода, що ми не спустимося на поверхню Венери, — сказав я.

— Де? — коротко запитав Сергій Олександрович. Справді, спуститися було ніде. Суцільна стіна лісу не мала жодного просвіту, жодної галявини. Це був одвічний ліс. Такі ліси, мабуть, росли і на Землі в кам'яновугільний період. Які породи росли у ньому? Чи схожі вони на земні? Я сподівався, що мої знімки допоможуть з'ясувати це.

Наприкінці дев'ятої години ми побачили величезну річку. Вона текла між вкритими суцільним лісом берегами і, мабуть, впадала в океан, над яким ми недавно летіли.

Камов повернув уздовж її русла і, користуючись тим, що грози дали нам перепочинок, опустився на висоту не більш як сто метрів.

Пайчадзе приєднався до мене, і ми вдвох почали фотографувати близький берег. Якщо на планеті є які-небудь представники тваринного світу, то вони повинні бути тут.

Річка була близько чотирьох кілометрів завширшки, і на її дзеркально гладенькій поверхні пливло багато дерев, мабуть, вирваних бурями. Спочатку мені здавалося, що це пливуть якісь тварини, але потім я зрозумів, що помилився.

У водах річки виразно відбивався весь наш крилатий корабель з яскравочервоним вогненним хвостом за кормою.

Іноді ми помічали притоки, що витікали з лісного масиву, але вони були не широкі. Тільки раз трапилася річка з кілометр завширшки. Ніяких ознак життя ми не бачили.

— Мабуть, на Венері життя тільки рослинне, — сказав Арсен Георгійович.

— Але, може, там… — запитав я, — в глибині лісу?.. Пайчадзе похитав головою.

— Це питання, — сказав він, — вирішить наступна експедиція, яка буде організована для обслідування Венери. А зараз ми можемо твердити: тваринного життя на планеті ще немає.

— Дуже шкода, але, мабуть, це так, — озвався Бєлопольський.

Що я міг заперечити обом ученим, авторитет яких був для мене непохитний?

Річка поступово вужчала. Незабаром ми побачили, що підлітаємо до високого гірського хребта. Його вершини ховалися в хмарах, і за допомогою радіопрожектора ми визначили, що висота гір досягає семи кілометрів. Який вигляд мають ці вершини, залишилося таємницею. Корабель перелетів їх на висоті десяти кілометрів.

Перелітаючи через хребет, ми побачили несподіване і надзвичайно красиве видовище. Вже звичний молочнобілий туман раптом зник. Ми опинилися між двома вершинами хмарових мас. Над кораблем розкинулося темносинє небо, і на ньому сліпучояскраве Сонце, значно більше, ніж на Землі. Нестерпно сяяли навколо і під нами білосніжні хмари.

Ми всі четверо мимоволі скрикнули від захвату, але виняткова своєю красою картина зникла так само швидко, як і з'явилася. Корабель знову влетів у хмару. Знову за шибками вікон заклубочився туман. Ми почали спускатися вниз.

Гори лишилися далеко позаду. Під нами знову був океан.

Корабель пролетів віддаль майже вісім тисяч кілометрів, коли ми помітили, що стає все темніше і темніше. Мабуть, ми проминули ту половину Венери, на якій був день, і ми летіли туди, де стояла ніч.

Камов звернувся до обох астрономів.

— Як ідуть справи з вашою програмою? — запитав він.

— Виконана.

— Проби повітря?

— Взято чотири.

Справді, ми везли з собою повітря Венери.

У стінці корабля були вмонтовані невеликі герметично закриті ящики, зроблені з платини. Ще на Землі у них був створений цілковитий вакуум. За допомогою електричного струму можна було відкрити маленький отвір і знову закрити його. Чотири ящики були наповнені повітрям Венери. На Землі це повітря піддадуть аналізові.

— Як у вас, Борисе Миколайовичу? — запитав Камов,

— Зроблено майже триста знімків, крім кіноплівки. Камов хвилини зо дві мовчав. Потім схвильованим голосом тихо сказав:

— Корабель залишає Венеру!

Як швидко пролетіли ці незабутні години!.. Я востаннє поглянув на планету, яку ми залишали.

Ти сувора, прекрасна, «сестро Землі»!.. Твої грози жахливі! Але життя вже з'явилося!..

Минуть тисячоліття, пройдуть, може, мільйони років, і всеперемагаюча сила цього життя наповнить твої ліси, води й повітря невідомими тепер істотами.

Крізь довгі віки повільний шлях еволюції приведе до появи могутнього розуму. В якій формі проявиться він?..

І тоді під гарячим промінням сонця почнеться твоя історія.

Я хочу вірити, що вона буде менш болісна, менш кривава, ніж на твоїй далекій сестрі.