— Годі вам, сер, — урвав його містер Грімвіг. — Погамуйте свої почуття.

— Гаразд, сер. Спробую їх погамувати, — відповів містер Бамбл. — Як поживаєте, сер? Сподіваюся, ви в доброму здоров'ї?

З цим привітанням він звернувся до містера Браунлоу, який підступив до шановного подружжя. Вказуючи на Монкса, містер Браунлоу спитав:

— Ви знаєте цього чоловіка?

— Ні, — рішуче відповіла місіс Бамбл.

— А ви часом його не знаєте? — звернувся містер Браунлоу до її чоловіка.

— Зроду його не бачив, — відповів містер Бамбл.

— І нічого йому не продавали?

— Ні, — відповіла місіс Бамбл.

— А чи не було у вас часом золотого медальйона й обручки? — запитав містер Браунлоу.

— Звичайно, ні, — відповіла наглядачка. — Невже нас привели сюди для того, щоб поставити нам такі безглузді запитання?

Містер Браунлоу знову кивнув містерові Грімвігу, і цей джентльмен знову з готовністю вийшов, накульгуючи, за двері. Але цього разу він повернувся в супроводі не гладкого подружжя, а двох паралічних жінок, які дибали, трясучись і похитуючись.

— Ви замкнули двері тієї ночі, коли вмирала стара Саллі, — сказала, підводячи висхлу руку, та, що дибала попереду, — але не змогли заглушити її голосу і заткнути щілини.

— Еге ж, — прошамотіла друга, озираючись і плямкаючи беззубими яснами. — Еге ж.

— Ми чули, як вона силкувалася розповісти вам, що зробила, і бачили, як ви вихопили з її рук якийсь папірець, а наступного дня простежили, як ви ішли до лихваря, — сказала перша.

— Атож, — підтвердила друга. — То був медальйон і золота обручка. Ми це розвідали і бачили, як ви їх забрали. Ми були там. Ох-ох, ми там були.

— І ми знаємо ще більше, — провадила перша. — Саллі часто розповідала нам, що молода мати сказала: коли їй стало погано, вона, передчуваючи, що їй не жити на світі, вирушила в дорогу, щоб померти біля могили батька своєї дитини.

— Може, ви бажаєте побачити самого лихваря? — запитав містер Грімвіг, роблячи крок до дверей.

— Ні, — відповіла місіс Бамбл. — Якщо він, — вона вказала на Монкса, — підібгав хвоста і признався — а я бачу, що це так, — а ви перебрали всіх цих старих відьом і натрапили на тих, кого вам було треба, то мені нема чого більше сказати. Я й справді продала ці речі, і вони тепер у такому місці, звідки ви їх ніколи не здобудете. Що далі?

— Нічого, — сказав містер Браунлоу. — Нам залишається тільки подбати, щоб обоє ви ніколи не займали ніяких громадських посад. Можете йти.

— Сподіваюся, — мовив містер Бамбл, сумовито озираючи присутніх, після того як містер Грімвіг вивів з кімнати двох старих жінок, — сподіваюся, що ця дріб'язкова нещаслива приключка не позбавить мене парафіяльної посади.

— Звичайно, позбавить, — відповів містер Браунлоу. — Раджу вам змиритися з цим і подякувати долі за те, що відбулися так дешево.

— Але ж усе це сталося через місіс Бамбл. Це вона таке вкоїла, — наполягав містер Бамбл, спочатку озирнувшись, щоб переконатись, що його краща половина вийшла з кімнати.

— Це вас не виправдує, — заперечив містер Браунлоу. — Речі ці знищено у вашій присутності, і з точки зору закону ви винні більше, ніж ваша дружина, бо закон вважає, що вона діє за вашими настановами.

— Якщо закон так вважає, — сказав містер Бамбл, спересердя жмакаючи обома руками свого капелюха, — то закон просто осел, йолоп. Якщо це точка зору закону, то, значить, він не був жонатий, і найгірше, що я можу йому побажати, це щоб досвід розкрив йому очі, так, власний досвід.

Повторивши з притиском останні слова, містер Бамбл щільно насунув собі на голову капелюха і, заклавши руки в кишені, вийшов слідом за своєю благовірною.

— А тепер, юна леді, — сказав містер Браунлоу, звертаючись до Рози, — дайте мені вашу руку. І не тремтіть так. Вам нема чого боятися. Тож без страху вислухайте Ті останні кілька слів, які нам лишилося сказати.

— Якщо ці слова — не знаю, як це може бути, — але Якщо ці слова мають якесь відношення до мене, — сказала роза, — то, прошу вас, відкладіть їх до іншого разу. Зараз я не маю ні сил, ні мужності, щоб їх вислухати.

— Ні, — заперечив старий джентльмен, беручи її під руку, — я певен, що вам вистачить твердості духу. Чи ви знаєте цю юну леді, сер?

— Знаю, — відповів Монкс.

— Я ніколи вас не бачила, — сказала Роза ледь чутним голосом.

— А я вас бачив не раз, — мовив Монкс.

— У батька бідолашної Агнеси було дві дочки, — сказав містер Браунлоу. — Що сталося з другою, яка була ще маленькою дівчинкою?

— Цю дівчинку, — відповів Монкс, — коли її батько помер у чужому місті під чужим прізвищем, не залишивши ані листа, ні записної книжки, ні клаптика паперу, які допомогли б розшукати його друзів чи родичів, цю дівчинку взяла в прийми вбога селянська родина.

— Розповідайте далі, — сказав містер Браунлоу, даючи знак місіс Мейлі підійти ближче. — Розповідайте.

— Ви не змогли знайти те місце, куди сховалася ця сім'я, — провадив Монкс, — але там, де зазнає невдачі дружба, ненависть часом знаходить дорогу. Цілий рік моя мати нишпорила по всій країні і зрештою відшукала це місце і знайшла дівчинку.

— І що ж, вона взяла її до себе?

— Ні. Селяни ці були дуже бідні і незабаром почали жалкувати — принаймні чоловік, — що обтяжили себе добродійництвом; тож моя мати залишила у них дівчинку і дала їм трохи грошей, яких не вистачило б надовго, й обіцяла вислати ще, хоч і не збиралася висилати. Проте вона не покладалася на те, що рано чи пізно ці вбогі й невдоволені своїм добродійницьким вчинком люди зненавиділи б приймачку, і розповіла їм про те, якою ганьбою вкрила себе її старша сестра, прикрасивши свою розповіді доречними, на її думку, вигадками. Мати моя просила щ стежити за дівчинкою, бо в неї в крові буцімто порочні нахили, адже вона, мовляв, позашлюбна дитина і рано чи пізно пуститься берега. Обставини підтверджували її слова, тож ці люди повірили, і для дитини почалося таке життя, що навіть ми з матір'ю не могли побажати їй гіршого, але випадково одна леді, вдова, яка жила на той час у Честері, побачила дівчинку, пожаліла її і взяла до себе. Мабуть, проти нас діяло якесь закляття, бо, всупереч усім нашим зусиллям, вона залишилась у цієї леді й зажила щасливо. Років два-три тому вона випала з мого поля зору, і лише кілька місяців тому я побачив її знову.

— Ви бачите її зараз?

— Так. Вона спирається на вашу руку.

— Але для мене вона, як і досі, лишається моєю племінницею, — вигукнула місіс Мейлі, стискаючи в своїх обіймах дівчину, яка, здавалося, от-от зомліє, — вона, як і досі, моя дорога дитина. Ні за які скарби в світі я не розлучилася б з нею тепер. Моє щастя, моя люба, дорога дівчинко!

— Мій єдиний друже! — вигукнула Роза, пригортаючись до неї. — Найдобріший, найкращий із друзів! Серце моє розривається. Мені несила пережити всього цього.

— Ти пережила куди більше і, незважаючи на всі випробування, лишалася найдобрішою, найлагіднішою дівчиною і дарувала радість усім, хто тебе знав, — мовила місіс Мейлі, ніжно її обнімаючи. — Годі, годі, моя ластівко! Краще згадай, ким тобі доводиться цей бідолашний хлопчик, що прагне впасти в твої обійми. Поглянь же на нього, поглянь, моя люба!

— Ні, вона мені не тітонька! — скрикнув Олівер, обвиваючи руками її шию. — Я ніколи не називатиму її тітонькою! Сестричкою, любою сестричкою, до якої відразу ж, сам не знаю чому, прихилилося моє серце! Розо, моя дорога рідна Розо!

Хай будуть священні ці сльози, що котилися з очей сиріт, і слова, якими вони обмінялись, коли стискали одне одного в обіймах. За одну хвилину вони знайшли і втратили батька, матір і сестру. Радість і журба злилися в одній чаші, але в їхніх сльозах не було гіркоти, бо навіть журба їхня пом'якшилася такими теплими, ніжними спогадами, що стала урочистою радістю і не завдавала їм болю. Довго-довго просиділи вони на самоті. Зрештою легенький стукіт сповістив, що хтось чекає за порогом. Олівер відчинив двері й вийшов з кімнати, поступаючись місцем Гаррі Мейлі.