— А ось іще одна, Ною, любчику, — дивись, яка гарненька й жирненька! — примовляла Шарлотта. — З'їж її, зроби ласку. Ще тільки оцю з'їси — і край.

— Чудова річ — устриця! — зауважив Ной, проковтнувши її. — Шкода тільки, що як з'їси їх багато, починає нудити, правда, Шарлотто?

— Так, це просто неподобство, — погодилася Шарлотта.

— Атож, атож, — покивав головою містер Клейпол. — А ти хіба не любиш устриць?

— Та не дуже, — відповіла Шарлотта. — Мені приємніше дивитися, як ти їх їси, аніж їсти самій, любчику.

— Дивина! — замислено мовив Ной. — Буває ж таке!

— З'їж іще одну, — попросила Шарлотта. — Оцю, глянь, яка красуня, яка ніжненька!

— Ні, більше не подужаю, — сказав Ной. — Шкода. Краще ходи-но сюди, Шарлотто, я тебе поцілую.

— Що?! — загорлав містер Бамбл, вдираючись до кімнати. — Ану повтори, що ти сказав!

Шарлотта вереснула й затулила обличчя фартушком, а містер Клейпол спромігся тільки опустити ногу на підлогу й закам'янів, нажахано витріщивши п'яні очі на бідла.

— Повтори, що ти сказав, паскуднику зухвалий! — напосідався містер Бамбл. — Як ти смієш казати такі речі? А ти, шелихвістко, як ти смієш підохочувати його? Цілувати її! — обурено вигукнув він. — Тьху!

— Та я ж зовсім не хотів, сер! — заскиглив Ной. — Вона сама весь час лізе до мене цілуватись, проходу мені не дає!

— Ой Ною! — докірливо скрикнула Шарлотта.

— Лізеш, лізеш, лізеш! — закричав Ной. — Вона весь час пристає до мене, містере Бамбл, сер! І підборіддя мені лоскоче, їй-богу, сер, і в усякі такі способи підкочується до мене!

— Цить! — суворо гримнув містер Бамбл. — Марш до кухні, дівчино. А ти, Ною, замкни крамницю, і щоб мені анічичирк, поки хазяїн не повернеться додому. А коли повернеться, скажеш йому, що містер Бамбл велів завтра вранці по сніданні приставити труну для старої богаділки. Второпав? Цілуватись! — вигукнув він знову, здіймаючи руки до неба. — Цей простолюд, це хамове поріддя в нашій парафії просто погрузло в розпусті і свинстві! Якщо парламент найближчим часом не вживе заходів проти цієї мерзоти, наша країна загине і доброчесність нашого селянства пропаде на віки вічні! — Проказавши це, бідл з величним і похмурим виглядом залишив поховальний заклад.

А тепер, коли ми провели бідла мало не до самого дому й подбали про все необхідне для похорону старої богаділки, давайте поцікавимось долею малого Олівера Твіста й подивимося, чи він і досі лежить у канаві, де його покинув Тобі Крекіт.

— Щоб вам вовки перегризли горлянку! — промимрив Сайкс, скрегочучи зубами. — Якби ви мені попались, я б вам показав, ви б у мене порепетували.

Вкладаючи в ці прокльони всю люту злобу своєї відчайдушної вдачі, Сайкс зупинився, поклав пораненого хлопчика собі на коліна й на мить озирнувся на переслідувачів.

У темряві й тумані важко було щось розгледіти, але повітря здригалося від крику людей та гавкоту собак і звідусіль, здавалося, лунало тривожне бамкання дзвонів.

— Стій, заяча твоя душа! — гукнув грабіжник навздогін Тобі Крекіту, який на своїх довгих ногах уже добряче його випередив. — Стій!

Після другого наказу Тобі зупинився мов укопаний, подумавши, що пістолетна куля може його наздогнати, а а Сайксом зараз жарти погані.

— Допоможи нести хлопця! — крикнув Сайкс, нетерпляче махаючи рукою своєму спільникові. — Назад, чуєш!

Тобі вдав, ніби повертається, але ноги самі відмовлялися нести його назад, тож він не так ішов, як тупцяв на місці і захеканим голосом белькотів, що вертатись йому аж ніяк не хочеться.

— Швидше! — знову гукнув Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й вихопивши з кишені пістолета. — Від мене однаково не вшиєшся!

В цю мить гамір почувся зовсім близько. Сайкс знов озирнувся й побачив кількох переслідувачів, які перелазили через хвіртку в огорожі того поля, де він стояв, та двох чи трьох собак попереду.

— Все, каюк, Білле! — крикнув Тобі. — Кидай хлопця й чеши!

З цією прощальною порадою містер Крекіт, воліючи краще загинути від кулі свого друга, аніж потрапити до рук ворогів, — перша можливість була сумнівна, зате друга очевидна, — чимдуж закивав п'ятами.

Сайкс зціпив зуби, озирнувся ще раз, прикрив розпластаного Олівера плащем і побіг понад живоплотом, щоб відвернути увагу переслідувачів від того місця, де лежав хлопець. Там, де цей живопліт перетинався під прямим кутом іншим, Сайкс на мить зупинився, пошпурив геть свій пістолет і, перемахнувши через живопліт, зник.

— Гей, сюди, сюди! — загукав ззаду тремтячий голос. — Пінчере! Нептуне! Назад! До мене!

Собаки, яким ця гонитва, певно, подобалася не більше, ніж їхнім господарям, охоче послухалися. Переслідувачі — а їх було троє — зупинилися неподалік од хвіртки й почали радитися.

— Я пропоную — а втім, ні, я наказую — негайно повертатися додому, — сказав найгладший з-поміж них.

— Усе, що влаштовує містера Джайлза, влаштовує і мене, — мовив другий, нижчий на зріст, але аж ніяк не худенький; обличчя в нього було зовсім бліде, і говорив він дуже чемно, як це часто буває з переляканими людьми.

— З мого боку було б неввічливо не погодитися, — зауважив третій, той, що скликав собак. — Містерові Джайлзу краще знати.

— Авжеж, — підхопив нижчий, — не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, я знаю своє місце! Хвалити бога, я своє місце знаю.

Правду кажучи, цей чоловічок знав своє місце і взагалі, І зокрема, а те місце, де він саме перебував, було йому явно не до вподоби — говорячи, він гучно цокотів зубами.

— Ви боїтеся, Брітлзе, — сказав містер Джайлз.

— Анітрохи, — відказав містер Брітлз.

— Ще й як боїтеся! — сказав містер Джайлз.

— Ви обманщик! — сказав містер Брітлз.

— А ви брехун! — сказав містер Джайлз.

Цей обмін шпильками був викликаний глузливим зауваженням містера Джайлза, а глузливе зауваження містера Джайлза було викликане обуренням, бо він розумів, що його супутники вдалися до лестощів лише для того, щоб перекласти на нього відповідальність за повернення додому. Врешті третій чоловік поклав край суперечці, розважливо мовивши:

— Я вам ось що скажу, джентльмени: ми всі боїмося.

— Ви за себе кажіть, сер, — відрубав містер Джайлз — між іншим, найблідіший з усіх трьох.

— А я й кажу за себе, — відповів цей джентльмен. — Боятися за таких обставин — цілком природно й зовсім не ганебно. І я боюся.

— Я теж, — підхопив Брітлз. — Тільки колоти цим очі зовсім не обов'язково!

Від цих щирих зізнань містер Джайлз полагіднішав і відразу признався, що він теж боїться, після чого всі троє крутнулися на підборах і з цілковитою одностайністю кинулися тікати; бігли вони, аж поки містер Джайлз (обтяжений найбільшою вагою, та ще й вилами) дуже чемно запропонував зупинитись і дати йому можливість перепросити за все, що він зопалу наговорив.

— Подумати лишень, на що здатна людина, коли в неї скипає кров! — мовив він по тому, як вибачився. — Я ж міг стати вбивцею — їй-богу, став би, якби ми спіймали одного з цих мерзотників!

А що обидва його товариші відчували те саме й кров у обох уже теж охолола, то вони спробували з'ясувати, чому їхній бойовий запал так раптово зник.

— Я знаю причину, — сказав містер Джайлз. — Це все через оту хвіртку.

— А знаєте, цілком можливо? — вхопився за цю думку Брітлз.

— Запевняю вас, наш наступальний порив розбився об ту хвіртку, — провадив Джайлз. — Тільки-но видряпавшись на неї, я відчув, як він полишив мене.

За дивним збігом обставин, те саме неприємне почуття в ту саму мить перейняло й інших двох. Отже, ясно було, що в усьому винна хвіртка, тим більше, що час, коли сталася та зміна, в усіх трьох збігався з точністю до секунди — тієї секунди, коли вони побачили грабіжників.