— Еге ж, — підтвердив Монкс, злостиво дивлячись на хлопчика, який тремтів і серце якого калатало так гучно, що він міг чути його биття. — Це їхній байстрюк.

— Ви насмілилися кинути докір тим, — суворо сказав містер Браунлоу, — хто давно вже пішов у той край, де їх ніколи не досягне осуд людський. Цей докір не зганьбить нікого з живих, окрім того, хто його висловив. Але облишмо це. Хлопець народився в цьому місті.

— В робітному домі цього міста, — похмуро підтвердив Монкс. — Ось тут усе це записано, — і він нетерпляче вказав на папери.

— Але мені треба, щоб ви усе це розповіли, — заперечив містер Браунлоу, озираючи присутніх.

— Ну то слухайте! — вигукнув Монкс. — Коли його батько занедужав у Римі, до нього приїхала дружина, моя мати, з якою він давно жив нарізно. Вона прибула з Парижа і взяла мене з собою. З усього видно, в неї була одна мета — прибрати до рук його спадок, бо обоє вони не відчували одне до одного великої прихильності. Нас він не впізнав, бо був непритомний, і не прийшов до тями, доки й помер наступного дня. Серед паперів у його столі було два, датовані тим днем, коли він заслаб. Адресовані вони були на ваше ім'я, — звернувся він до містера Браунлоу. — До них була прикладена коротенька записка до вас, а на конверті написано, щоб листа відіслали тільки по його смерті. Один із цих паперів був лист до цієї дівчини, Агнеси, а другий — заповіт.

— Що було в листі? — запитав містер Браунлоу.

— В листі? Це був аркуш паперу, де, пишучи й викреслюючи написане, він плакався, що завинив перед нею, і молив бога захистити її. З усього видно, він весь час торочив дівчині про таємницю, яка, мовляв, поки що перешкоджає йому одружитися з нею, але скоро розкриється, і дівчина терпляче вірила йому й чекала, аж поки довірилася так, що втратила те, чого ніхто вже не міг їй повернути. На той час їй лишалося всього кілька місяців до пологів. Він пояснив їй, яким чином хоче прикрити її ганьбу, якщо виживе, і благав її не проклинати його пам'яті, якщо він помре, і не думати, що їхній гріх упаде на її голову чи на голову дитини, бо вся вина лежить тільки на ньому. Він нагадував про той день, коли подарував їй маленький медальйон та обручку з її іменем і вільним місцем для прізвища, яке сподівався згодом їй дати; благав берегти ці речі і носити їх біля серця, як і досі, а далі знову й знову повторював ці слова, наче з'їхав з глузду. Та, мабуть, воно так і було.

— А заповіт? — спитав містер Браунлоу, тимчасом як Олівер заливався сльозами.

Монкс мовчав.

— Заповіт був складений у тому ж дусі, що й лист, — відповів за нього містер Браунлоу. — В ньому розповідалося про страждання, які вашому батькові довелося пережити через дружину, про лиху вдачу, порочні нахили, злостивість та гидкі пристрасті, які ще змалечку виявились у вас, його єдиного сина, вихованого в ненависті до свого батька, і зазначалося, що він відписує вам і вашій матері по вісімсот фунтів річного прибутку кожному. Решту свого майна він поділив на дві рівні частини: одна для Агнеси Флемінг, друга для їхньої дитини, якщо вона народиться живою і досягне повноліття. Якби народилася дівчинка, вона мала успадкувати гроші беззастережно; а якщо хлопчик, то лише з умовою, що до повноліття він не заплямує свого імені жодним безчесним, підлим, ницим або лихим учинком. За його словами, він ставив цю умову, щоб показати свою довіру до матері і своє переконання, яке ще дужче зміцніло перед обличчям. смерті, що дитина успадкує її добре серце і шляхетну вдачу. Якби його надії не справдились, то гроші перейшли б до вас, бо тоді 1 тільки тоді, коли обидва сини виявляться однакові, він ладен був визнати, що першочергове право претендувати на його спадок маєте ви, який ніколи не мав місця в його серці і ще змалечку відштовхував його своєю нечулістю і безсоромністю.

— Моя мати, — сказав, підвищивши голос, Монкс, — вробила те, що на її місці зробила б кожна жінка. Вона спалила цей заповіт. І не послала листа. Проте вона зберегла його разом з іншими доказами на той випадок, якби Флемінги спробували приховати свою ганьбу. Батько дівчини дізнався правду від моєї матері з усіма доповненнями, які могла підказати її люта ненависть, за що я їй дуже вдячний. Пригнічений ганьбою і соромом, він утік з дітьми і сховався в якомусь віддаленому закутку Уельсу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він зник; і тут незабаром його знайшли мертвим у ліжку. За кілька тижнів до цього дівчина втекла з дому; шукаючи її, він виходив усі навколишні міста й села, але марно; тієї самої ночі, коли він повернувся додому, впевнений, що вона наклала на себе руки, щоб приховати свій і його сором, його старе серце розірвалось.

Настала коротка мовчанка, після якої розповідь провадив містер Браунлоу.

— Через кілька років, — сказав він, — мати цього чоловіка — Едварда Ліфорда — прийшла до мене. Виявилося, що, коли йому минуло вісімнадцять років, він зник із дому, прихопивши її коштовності і гроші, проциндрив їх, програв у карти, підробив векселі й утік до Лондона, де протягом двох років водився з усякою патолоччю. А мати страждала від тяжкої невиліковної хвороби і хотіла побачити сина перед смертю. Ми почали наводити довідки і вжили всіх заходів, щоб розшукати його. Довгий час вони не давали ніяких наслідків, але зрештою ми його таки знайшли, і він повернувся з матір'ю до Франції.

— Там вона й померла після тривалої хвороби, — провадив Монкс, — і на своїй смертельній постелі заповіла мені ці таємниці разом з невситимою лютою ненавистю до всіх, кого вони стосувалися, хоч заповідати мені ненависть не було потреби, бо її я успадкував ще здавна. Вона не хотіла вірити, що дівчина вкоротила собі віку, а тим самим і своїй дитині; щось їй підказувало, що народився хлопчик і що він живий. Я поклявся їй зацькувати його, якщо він мені десь попадеться, не давати йому ні хвилини спокою, переслідувати його з безнастанною жорстокістю, вилити на нього всю ненависть, яка переповнювала моє серце, і насміятися над образливим заповітом свого батька, довівши хлопця, якщо буде моя змога, до шибениці. Передчуття не обманули її. Зрештою я таки зустрів хлопця. Спочатку мені щастило, і якби не ці язикаті жінки, я б скінчив так само добре, як і почав.

Коли негідник схрестив на грудях руки й, охоплений безсилою люттю, став бурмотіти прокляття на самого себе, містер Браунлоу повернувся до вражених слухачів і пояснив, що старий єврей, давній спільник і довірена особа Монкса, дістав від нього велику винагороду за те, що заплутає Олівера в свою павутину, а в тому разі, коли Оліверові пощастить вирватися, то частину цих грошей єврей мав повернути. Коли вони засперечалися з приводу того, чи Олівер таки вирвався, їм довелося зробити вилазку до сільського будинку, де жив хлопець, щоб пересвідчитися, чи це справді він.

— А медальйон і обручка? — запитав містер Браунлоу, повертаючись до Монкса.

— Я їх купив у того чоловіка й жінки, про яких я розповідав вам, а ті вкрали їх у повитухи, а вона вкрала їх у небіжчиці, — відповів Монкс, не підводячи очей. — Ви знаєте, куди вони ділися.

Містер Браунлоу кивнув містерові Грімвігу, той зразу вийшов з кімнати і за мить вернувся, підштовхуючи місіс Бамбл і тягнучи за собою її чоловіка, який ішов без особливої охоти.

— Кого я бачу! — вигукнув містер Бамбл з удаваною радістю. — Невже це малий Олівер! Ой Олівере, якби ти знав, як я за тобою побивався!

— Припни язика, дурню! — буркнула місіс Бамбл.

— Кажу це від щирого, від щирого серця, місіс Бамбл, — відмовив їй наглядач робітного дому. — Невже я не можу дати волю своїм почуттям — це ж я виховав його в парафіяльному дусі, — коли бачу його у вишуканому товаристві прегарних леді і джентльменів! Я завжди любив цього хлопчика, наче він доводився мені рідним… рідним… — містер Бамбл затнувся, підшукуючи вдале порівняння, — рідним дідом. Олівере, любий мій, чи пам'ятаєш ти того достойного джентльмена в білому жилеті? Ох, Олівере, минулого тижня він пішов на небо в дубовій труні з посрібленими ручками.