Іштван намагався стримати плач, але сльози самі потекли по щоках. Він заплакав беззвучним, відчайдушним чоловічим плачем… Немов джерело з гірських надр, лилися з самого серця ці сльози болю…

— Естер, — шепотів він, — люба Естер… Скажи, ти ненавидиш мене?

Дівчина сторопіло дивилася на юнака. Естер відчувала, що Іштвану загрожує небезпека, що він стоїть на краю безодні, і вона мусить допомогти йому поки не пізно, поки безодня назавжди не поглинула його…

— Розкажи, що сталося? — тихо попросила Естер.

— Я пропав… Люба моя Естер, мені кінець… — затинаючись, видавлював з себе Іштван.

Естер підсіла ближче до Іштвана, взяла його за руку.

Юнак міцно стиснув зап'ястя дівчини. Так втопаючий хапається за гілочку, якої випадково торкнулася його рука.

— Ти знаєш, що я була тобі другом, — лагідно звернулась до нього дівчина. — Завжди була з тобою… Скажи, що трапилось? Де ти пропадав?.. Ти зник того дня, коли Голуб добився твого відновлення в університеті. Рішення дисциплінарної комісії було скасоване, але тебе вже не знайшли…

Іштван, наче очманілий, тупо дивився на дівчину. Спочатку він не збагнув змісту почутих слів. Коли ж нарешті слова дійшли до його свідомості, він не повірив своїм вухам.

— Що… що ти кажеш? Мене… відновили?..

— Так, — усміхнулася дівчина. — Усе з'ясувалося.

— Ні, не може бути… Естер… Люба Естер… Це правда?.. Скажи, що ти просто хочеш утішити мене…

— Ні, я не втішаю тебе. Правда!..

— Коли це було?

— Того дня, коли ми одержали твого листа.

— Але ж до мене на другий день… Нічого не розумію, — розгублено говорив хлопець. — Чому ж… на другий день… до мене приходив підполковник?

— Він хотів поговорити з тобою, передати, що все з'ясовано. Боявся, що ти можеш у відчаї зробити якусь дурницю…

Іштван заклякло дивився перед собою, його очі звузилися, лице поступово мінялося. Спочатку на устах майнула ледве помітна усмішка, яка перетворилася в потворну гримасу. Уста розкрилися, з них вирвався незрозумілий крик, який перейшов у несамовитий регіт.

— Ха-ха-ха-ха! — Це був болісний крик змученої душі, дивна гра вкрай збуджених нервів. Лице Іштвана поруділо від напруги. Згодом шалений регіт змінився судорожним хрипінням… Тіло юнака засіпалося в корчах. З обличчя зникла бридка червона барва, воно зблідло.

Естер швидко налила в склянку води і примусила хлопця випити. Потім заходилася розтирати Іштвану чоло і скроні. Юнак тупо дивився в одну точку, бурмочучи якісь безглузді слова.

— Іштване, любий, — шепотіла Естер, обхопивши його за плечі, — ходімо ляжеш на дивані.

Іштван машинально скорився їй. Естер розстебнула йому сорочку, роззула хлопця.

Іштван лежав з заплющеними очима, на його чолі іскрилися великі краплі поту…

Естер нащупала пульс юнака. Серце билося нерівно. «Треба викликати Голуба, — вирішила дівчина. — Так чи інакше, потрібна медична допомога… У Голуба, певно, знайдеться якийсь заспокійливий засіб».

Пізно ввечері професор сидів за письмовим столом. Задзвонив телефон.

«Хто б це міг бути?» — майнула думка.

— Алло! — гукнув він у трубку недружелюбно. — Хто говорить? А, це ви, Естер! — обличчя професора посвітліло. — Що? Що ви кажете? Краснай?! Не жартуєте?.. Зараз же йду. — Руки старого вченого тремтіли, коли він клав трубку.

— Магдо! — гукнув він.

У дверях з'явилася дружина професора.

— Негайно виклич таксі… Потім усе поясню… Приготуй мені пальто… я тим часом візьму медикаменти…

Жінка більше нічого не питала. Голуб швидко пройшов у лабораторію. Незабаром повернувся з маленькою лікарською сумкою в руці.

Пані Магда вже чекала його, тримаючи напоготові пальто і шарф.

— Відлупцюю його, — бурчав собі Голуб під ніс. — Їй-богу, відлупцюю…

— Кого? — здивовано спитала пані Магда.

— Отого шмаркача… Негідного хлопчиська… — сказав Голуб, одягаючись.

— Він знайшовся?.. — схвильовано спитала пані Магда.

— Так… Шибеник!..

— Слава богу, — зітхнула жінка.

Перед ворітьми загуділа машина.

Тим часом Іштван заснув неспокійним сном. Він перевертався на ліжку, час від часу щось вигукуючи. Пальці його судорожно стискалися в кулак. Він розмахував рукою, напружував тіло, ніби силкувався підняти щось важке. Іноді викрикував окремі слова:

— Ні!.. Ні! Ні! Отче Пал… Ану, підходьте… Негідники!

Естер безпорадно споглядала муки юнака. Хотіла чимось допомогти, але не знала як.

Вона підсіла до нього на диван, взяла за руки і почала заспокоювати. Естер знала, що Іштван не чує її, та все ж лагідно промовляла до нього, наче сподівалась, що її слова можуть втихомирити його розтривожену душу.

— Іштване!.. Це я, Естер… Чуєш, любий? Усе буде гаразд… Я знаю, що все владнається, я так хочу, щоб нічого з тобою не сталося. Іштване…

Дівчина говорила з ним без упину, так, як колись у дитинстві розмовляла з своєю лялькою, коли всі дорослі були на полі, а вона сама лишалася вдома. Тоді Естер говорила тому, що боялася залишитись на самоті, підбадьорювала себе своїм голосом. Тепер Естер теж боялась. Адже нічого ще не скінчилось, усі труднощі попереду… Ця велика, безпорадна дитина вчинила жахливий злочин, що страшним тягарем ліг їй на душу. А за злочином прийде кара… Але мусить бути покараний і той, хто втягнув його в злочин… Хіба може Іштван сподіватися на прощення? Її обов'язок — негайно повідомити Челеї. Адже Челеї одного разу вже допоміг хлопцеві, йому можна довіряти. Чому ж вона вагається? Потім, пізніше. Важливо, що Іштван тут…

Прийшов Голуб. У передпокої він похапцем повісив пальто і капелюх.

— Де Іштван? — схвильовано спитав професор.

— Лежить на дивані, — відповіла дівчина.

— Ходім, — кинув професор і, взявши лікарську сумку, рушив до кімнати.

Олайош сидів, прив'язаний за руки і ноги до крісла. Напроти нього в іншому кріслі вмостився Фреді.

Гейза, ще прямуючи до машини, бачив, що у «Гумбері» сидить старший лейтенант Барді. Отже, за ними стежили. Це повернуло впевненість, що друзі врятують, але хвилювання він все ж таки не зміг подолати.

Олайош був людиною безжурної вдачі. Усмішка не зникала з його вуст навіть тоді, коли щось тривожило його. Він всміхнувся й тепер, глянувши на Фреді і молодика в спортивному піджаку, який сидів поруч.

— Шановний капітане Шош, — озвався Фреді. — Якщо я правильно зрозумів вас, ви не маєте наміру назвати своє справжнє прізвище…

— Ви певні, що в мене є ще й інше прізвище? — всміхнувся Олайош.

— Не кривляйтесь! Невже ви не розумієте, у якому становищі опинилися?

— О, ні! Це мені цілком ясно. Ви викрали офіцера народної армії. А за це відповідні органи навряд чи похвалять вас…

— Я вже сказав: перестаньте жартувати. Ви ніколи не були офіцером народної армії. Справу з телефоном, ви, треба сказати, обіграли непогано. За тим номером якась дама справді відкликалася від імені міністерства, але мушу зауважити, що в довідковому бюро цей номер не знають.

— Значить, вас підвели…

— Не мудруйте! — з нетерпінням обірвав його Фреді.

Він поспішав. О четвертій годині ранку до нього повинен прибути кур'єр з матеріалами ФБ-86. Як тільки матеріали будуть у нього, кур'єра треба ліквідувати. Така вказівка з Відня. Сам бог допомагає йому. Відкриття він негайно відправить у Лондон, а Донована повідомить, що кур'єр не прибув. А потім розпрощається з Угорщиною. Досить, наморочився за чотири роки. Свої зв'язки передасть комусь іншому. В нього вже горить земля під ногами. Десь допущено промах, бо контррозвідники глибоко пролізли в його ряди. Взяти хоч би цього. Як самовпевнено він посміхається!

— Ось що, юначе. Мені дуже приємно, що у вас такий хороший настрій. Я люблю веселих людей. Але, — очі Фреді блиснули, — нам доведеться розпрощатися, бо в мене є інші невідкладні справи. Не хотілося б виривати вас з рядів культурних людей, та це неминуче. Є, звичайно; одна можливість, щоб ви і надалі пожинали прекрасні плоди вашого соціалістичного ладу, проте, бачу, ви не хочете скористатися нею…