— Поклич… сюди… підполковника.

Челеї підсів ближче.

— Я хочу спокутувати… свою провину…

Ви вже спокутували її, — заспокоїв Челеї юнака.

— Запишіть… шпигуни…

Підполковник подав Естер знак. Дівчина швиденько дістала папір і олівець.

— Шоні… Єва… — диктував хлопець. — Лайош Папп… із Сомбатхея… водії машини ДТ-301… і МА-415… і ведіть спостереження в бібліотеці імені Сечені… хто буде брати… «Лікарський вісник» за 1896 рік… — Іштван знепритомнів.

Усі мовчали. Челеї взяв у Естер записку. Через деякий час озвався професор.

— Що з ним буде, товаришу підполковник, якщо він залишиться живим?

— Треба зробити все, щоб він жив, — відповів підполковник. — Це тепер найважливіше…

— А потім?.. — глянула в очі Челеї дівчина.

— А потім з нього вийде прекрасний лікар, — сказав підполковник і, зиркнувши на Естер, додав: — І, сподіваюсь, хороший чоловік.

Естер соромливо опустила очі.

— Ходімо, — звернувся до них Голуб. — Іштванові потрібен спокій.

— Я лишуся тут, — відказала Естер.

Коли чоловіки вийшли, Естер підсіла до ліжка. Іштван лежав з заплющеними очима, його дихання стало рівнішим. Хлопець заснув. На його обличчі з'явилася мила усмішка, яку не могли спотворити навіть численні садна й синці. Естер узяла його за руку, і хлопець крізь сон відповів легеньким стисканням. Він так тримав руку дівчини, ніби вирішив ніколи більше не відпускати її…